Тухолька – край бойків на межі неба і землі

/Золота галицька провінція/

Давні бойківські села… Щоб зрозуміти дух їх мешканців, темперамент та звичаї – тут треба жити, гомоніти з горами і смерічками, ходити стежками і плаями, продираючись крізь хащі, дихати повітрям волі, насолоджуючись близькістю неба. Мені пощастило більше – я приїхав у село Тухольку, що неподалік умовного кордону між Львівщиною та Закарпаттям і познайомився із цікавезним чоловіком – колишнім директором місцевої школи Богданом Васильовичем Гузієм.

Чоловік порався на подвір’ї – різав дрова. А йому ж уже вісімдесять минуло! Запросив до хати, дістав свою книжку, яку видрукував на комп’ютері в одному екземплярі. У ній зібрані всі відомості про Тухольку з давніх часів і по нині. Описані і досліджені роди бойків, які здавна тут мешкали, хати та громадські будівлі, перекази та історичні розвідки. Дивовижної пристрасті та емоційності чоловік! Він, як поводир, взяв мене за руку і повів сторінками історії рідного краю.

Тухолька розпочалась у давні часи із поселення переселенців з Тухлі. Але офіційно рік заснування 1552-ий – про це свідчить перша письмова згадка. Село досить високогірне – знаходиться на висоті 731 метр над рівнем моря. Для порівняння – це майже дві, поставлені один на одну, Замкових гори у Львові.

Селяни жили здебільшого з тваринництва та лісу. Життя тут нелегке: дороги важкі, ґрунти небагаті і потребують великої праці, ще й природні умови зовсім не мед. Але люди тут прижились і не хотіли покидати мальовничих Бескидів. Кілька разів Тухольку винищував мор та холера, село переносили з одного місця на інше, але воно щоразу відроджувалось. Крім того, норовливі бойки не корились панам, що запроваджували свої порядки у їх краю, і повставали. Селян під багнетами водили на панщину. До того ж коштом громади утримувались жандарми в селі, які їх нещадно кривдили і били.

Відомий випадок, коли у вересні 1826-го року селян Тухольки в присутності жандармів змусили підписати документ, в якому вони перепрошують власника села графа Потоцького за заподіяні йому кривди і непослух. Але й після цього вільнолюбні бойки продовжували боротись із кріпацтвом аж до його скасування.

Коли ж цісар скасував панщину, граф Потоцький відмовився відпустити селян на волю. І тоді бойки вибрали з-поміж себе посла Василя Орищича, на прізвисько Мелшівський і послали його у Відень до цісаря. Через 9 місяців пішої мандрівки посланець повернувся з порожніми руками. У 1848-му році наполегливі бойки знов відправляють гінця у Відень, щоб цісар дав бойкам грамоту про волю. І цього разу це їм вдалося. Нині грамота про скасування панщини знаходиться в основі пам’ятного хреста.

У вічній боротьбі із вибриками природи та панською сваволею гартувався характер бойків. Уперті, наполегливі, маломовні і надзвичайно талановиті люди. Варто лиш подивитись на церкву, яку вони звели у 1845-му році. Неймовірно зґрабна, гармонійна, елегантна класичична бойківська церква. Збудував її сільський майстер із сусіднього села Плав’є. Поруч у 1862-му році звели дзвіницю. У горах ще високі сніги і, щоб дістатись храму, мені довелось натрудити ноги, але то вартувало, бо церква направду розкішна. Нині вона під бляхою, а раніше – крита ґонтом. У селі звели нову велику церкву, а в старовинній правиться лише на храмові празники.

Повз Тухольку проходить “цісарський гостинець” – дорога, що лучила Львів з Будапештом. У Першу світову довкола Тухольки точились запеклі бої між російською та австро-угорською арміями. Тут земля рясно полита кров’ю. Про бої на горі Дзенів навіть складено пісню:

Срібний місяць,

злотне сонце

По небу сіяє.

Б’ють канони, Машингвери,

Земля ся здригає.

Як почали воювати.

Із канонів бити,

Як почали санітари

Ранених носити.

Тече річка кирвавая,

Аж дерева гнуться,

А як мені не плакати,

Самі сльози ллються.

Ой тогди`м ся молодийка

У вікно дивила,

Як на горі, на Дзвенов’їм

Страшна штурма була.

А тогди я молодийка

На ніжках зів’яла,

А як моя соколина

На Дзвеновім впала.

Ой як мені не плакати.

Самі сльози ллються.

Від милого карти нема,

Від нелюба шлються.

Уже пізніше у цьому бойківському краї точились жорстокі бої між українськими повстанцями і каральними загонами совітів. Бойки завжди боронили своє українство і волю.

Писати про Тухольку легко, бо є що, але й дуже важко. Бо словами передати навколишню піднебесну красу неможливо. Село надзвичайно мальовниче, розкидане вздовж гостинця та по навколишніх горах. Попри кілометри і кілометри пройдених доріг, втома не відчувалася, бо гори, простір і сонце заряджають мандрівця енергією і духом свободи. Щоб це відчути – у Тухольці варто побувати: приголубити поглядом стару церковцю, піднятись на маківку гори, зануритись у смарагдовий чар лісу. І трохи побути бойком. Це помічне на життя…

Богдан Волошин, журнал «Локальна історія»