Стебничанин Тарас Варивода – з числа тих неспокійних людей, які не можуть мовчки спостерігати за тим, що відбувається навколо них. Автор перших фільмів про Стебник і про Івана Франка надіявся, що зі зміною влади у Стебнику справи в місті калійників підуть на краще. Виявилося, що помилявся…
– Пане Тарасе, від місцевих виборів пройшло вже сім місяців. Чи змінилося щось у Стебнику?
– Якщо дивитися стратегічно, то мало що змінилося. Тому що Стебник і далі невизначений в системі підпорядкування. Як кажуть, ні місто, ні село. Ті процеси, які розпочалися в 1990 році, коли піднімали питання, щоб Стебник став містом обласного підпорядкування, дотепер не закінчені. Хоча реформа децентралізації, яку проводить Київ, і є для того, щоб прискорити цей процес. Багато і сіл, і містечок у регіонах визначилися, тобто використали цю реформу і отримали певні кошти для того, щоб розвиватись. Стебник це міг зробити також. На жаль, вже нова влада Стебника цей процес чомусь не прискорила…
Мені здається, що основна проблема – що ми не використовуємо можливості реформування, можливості виходу на новий рівень для того, щоб Стебник прискорено розвивався, а не був у тому становищі, в якому він існує вже протягом більше двадцяти років.
Стебник – пасинок Дрогобича, всі стратегічні проблеми стебничани змушені вирішувати в Дрогобичі. По будь-якому питанні стебничанам доводиться їздити в Дрогобич – і економічного, і культурологічного, і юридичного плану, вирішення судових, майнових питань тощо. Мені здається, що це одна з головних проблем. Влада повинна була на це звернути увагу. На жаль, вона і далі працює по-старому.
– А що б Ви робили на місці владних мужів Стебника?
– Я б якраз із цього й почав, бо це основне питання – визначення Стебника. Якщо це місто, то ми повинні знати, що це за місто, знати його історію, його можливості, його перспективи. За нас це питання ніхто не вирішить – ні Дрогобич, ні Львів, ні Київ.
До речі, в Стебнику навіть немає музею… Вірніше, є музей національно-визвольних змагань, але він охоплює незначний період. А Стебник має давню і цікаву історію, та хто її популяризує, де про це довідаєшся? Чи всі знають, для прикладу, що Стебник відвідував цісар Франц-Йосиф? Музей би дозволив стебничанам гордитися своїм містом.
Так що я б на місці стебницької влади почав з визначення – що Стебник являє собою на даний час і чим він хоче стати. А тоді вже ми могли б думати, куди далі рухатися та як досягати поставлених цілей.
– Ви особисто бачите Стебник в майбутньому як частину Дрогобича, як окреме місто в теперішніх куцих межах чи як центр територіальної громади спільно з навколишніми селами?
– Я бачу Стебник як місто обласного підпорядкування, до якого приєднані навколишні сусідні села.
– Ви зазначили, що влада Стебника не дуже просунулася в питанні статусу міста. А що скажете про культуру, освіту, дозвілля? В Стебнику навіть немає «гуманітарного» заступника – хіба це нормально?
– Так, це велика проблема. Відсутність заступника міського голови з гуманітарних питань є немов свідченням якоїсь неповноцінності. Я зауважив, що заходи культурологічного плану у Стебнику відбуваються з певним запізненням. Відзначення історичних, пам’ятних дат у Стебнику робиться на слабенькому рівні. Я не хочу нікого образити, бо рядові працівники стараються, роблять, що в їх силах. Та проблема в тому, що у Стебнику немає людини, яка б відповідала за культуру, яка б виступала координатором, організатором таких заходів. А питання культури та інформації – це зовсім не другорядні питання. Від цього залежить розвиток громади. Як пише в Біблії, не хлібом єдиним живе людина.
На вихідні дні стебничани повинні мати можливість гарно провести час, дозвілля, мати інформацію, мати можливість дискусій. Треба би проводити різні диспути, громадські слухання, діалоги. Ми маємо відсутність комунікації між владою та громадою, а це неправильно!
Люди, зайняті в культурі, в інформаційному просторі, мали би мати можливість для виступів, для зустрічей з громадою, щоб був зв’язок, щоб ми не тільки дивилися передачі типу «Свобода слова» і слідкували за діалогами політиків в Києві. Ті діалоги повинні бути і в нас, на нашому рівні. Ми повинні знати своїх політиків, своїх лідерів громадської думки, людей, які несуть культуру, які мають власне бачення, які є цікавими та можуть прислужитися громаді, розбудити її. У нас має формуватися громадянське суспільство, а цього в Стебнику нема.
Спілкування з людьми такого типу дасть можливість стебничанам розвиватися, робити висновки і на виборах мати свою думку, робити правильний вибір.
Звичайно, що такі зустрічі хтось мав би організувати, модерувати. А в Стебнику на даний час ніхто не відповідає за культурний розвиток.
У Стебнику є люди, які не менш талановиті, ніж в Дрогобичі, Трускавці чи Львові. Але їм треба дати можливість себе реалізувати.
– Пане Тарасе, це вже не перше наше інтерв’ю, але в попередніх ми якось не надто Вас представили нашим читачам. Якщо можна, то розкажіть трішки більше про себе, свій життєвий шлях.
– Моє прізвище типово стебницьке – Варивода. Мій дідо – з корінних стебничан. Хоча я народився в Журавні Жидачівського району, звідки родом моя мама, але виріс у Стебнику. Мій батько отримав тут роботу вчителем і ми переїхали сюди. Тут я вчився, закінчив СШ № 6, потім закінчив Львівський поліграфічний інститут імені Івана Федорова (зараз Академія друкарства).
Працював на Стебницькому калійному заводі, у Дрогобичі в проектному інституті, а потім на Львівському телебаченні. Створював телебачення у Дрогобичі («АЛСЕТ»), у Трускавці («ТРТ», Трускавецьке телебачення).
За спеціальністю я інженер, а потім перекваліфікувався, пройшов курси і вже працював як асистент режисера на Львівському телебаченні, згодом як режисер на Дрогобицькому та Трускавецькому телебаченні і режисер своїх фільмів. Зараз я працюю як фрілансер, виступаю в ролі продюсера, бо хочу організувати виробництво деяких фільмів…
– Чому людина з таким досвідом як Ви Стебнику не потрібна?
– Нема пророка у своїй Вітчизні (посміхається)… Я в принципі звертався до стебницької влади, до міського голови щодо співпраці. Та їхня реакція мене неприємно вразила. На перше ж моє звернення я почув: «У нас грошей нема». Грошей нема на культуру, грошей нема на музей. Та мені здається, що в них просто нема бажання цим займатися. Бо для того, щоб організувати той же музей, не потрібні аж такі великі кошти…
– Ви «потягнули» б посаду заступника мера з гуманітарних питань?
– Самому за себе важко сказати, але вважаю, що це мені під силу.
– Пане Тарасе, скажіть щиро як корінний стебничанин: що Вам дуже сильно подобається в Стебнику, від чого Ви в захопленні, а що навпаки, дуже Вас засмучує, що Вам не подобається?
– Почну з того, що не подобається. Найдужче, що мені не подобається – це те, що річка Солониця смердить. Вода відіграє велику роль в житті людей, а вона в нас смердить. От з цим я змиритися ніяк не можу. Це мені найдужче не подобається.
А подобається мені те, що Стебник – це тихе містечко, не завантажене гамором, міським транспортом. Стебником можна просто пройтися і отримати від цього задоволення. Невеличке тихе і гарне містечко, яке може і повинно бути ще кращим…
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень