Коли Іван Франко проголошував ці слова, учитель справді був у пошані, на ньому трималися не лише школа, освіта, а й, в ширшому значенні цього слова, – суспільство, політичні й економічні процеси в державі.
Нині школа радше стоїть меценатами, спонсорами, ніж учителями. Коли дивишся на пошарпані приміщення наших шкіл, лише дивуєшся недолугості державних чиновників, які не розуміють, що саме в освіту слід вкладати чи не найбільше коштів, аби забезпечити гідне майбутнє України. Так роблять усі цивілізовані держави, добиваючись значних успіхів.
Вчитель нині зведений до рангу передавача знань дітям з підручника. Про виховну роль у широкому значенні цього слова вже давно не йдеться. Лише одиниці вчителів для дітей є авторитетами. Більшість же приходить на роботу задля отримання невеличкої зарплати. Звідси – й низька віддача від педагогічного процесу. Школа мала би стати базою виховання підростаючого покоління, але в нинішніх умовах не може виконати своєї основної функції.
Боляче спостерігати за тим, як у багатьох школах вчителі в буквальному розумінні цього слова гризуться між собою за те, аби відібрати один в одного години, а молодь виживає пенсіонерів. Де вже там говорити про якість знань і виховний процес! Ось і маємо ситуацію, коли в переповнених маршрутках наші учні сидять, не поступаючись місцем старшим. А звідки наркоманія, алкоголізм, ранні статеві стосунки? Звичайно, можна частину провини скинути на батьків, але ж ті не є професійними вчителями, педагогічних університетів не закінчували, у вихованні не тямлять…
Школа стоятиме учителем лише тоді, коли держава повернеться обличчям до проблем освіти.
Зі святом, сіячі доброго, розумного, вічного!
Анатолій Власюк, часопис “Тустань”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень