Що таке УПА? Чи добре ми знаємо історію цього збройного формування Організації Українських Націоналістів? Чи всіх, хто був «у партизанці», можна називати «вояками УПА»? Яка її роль у історії України середини ХХ століття? Чи співпрацювала УПА з нацистами? Чи здійснювала погроми єврейського та польського населення? Чому це слово «УПА» для нас, галичан, святе, як і прізвище провідника ОУН Степана Бандери?
На ці питання можна було б довго відповідати, про це все можна було б дискутувати, та кожен переважно залишається при своїй думці. Тож не претендуючи на об’єктивність, на широту та глибину думки, свідомо оминаючи аргументи різних сторін, хочу подати виключно своє бачення. Суб’єктивне, упереджене, не надто аргументоване, яке можна розкритикувати. Але моє бачення ґрунтується на думці про УПА найрідніших мені людей, в тому числі тих, які творили історію Української Повстанської Армії.
На прикладі села Ямельниця Сколівського району хочу показати започаткування, розвиток та занепад УПА в окремому населеному пункті. Якщо це неправильно, то прошу все одно мене строго не осуджувати за це.
1921-1939 роки. Галичина – під Польщею. Радянська пропаганда втовкмачувала нам про звірства поляків, про пацифікацію і знущання поляків над українським народом. Та справжні звірства та знущання були ще попереду. Все пізнається в порівнянні.
Свідома українська молодь в селах Галичини гуртувалася в різні організації – КАУМ, «Пласт», «Луг», «Січ». А несвідомих тоді було мало, не те, що тепер.
Село жило цікавим у культурному плані життям: діяли читальні «Просвіти», їздили з виступами хори, організовувалися театральні групи.
Фото 1. Мапа Ямельниці.
Фото 2. Печатка «Кружок К.А.У.М. в Ямельниці». Нижче – відбитки церковної печатки.
Фото 3. Сільський хор в Ямельниці (верхній ряд, зліва направо – Марія Марчук, Анна Попович, Анна Кокун, Емілія Попович, Анна Янів, Марта Лунів, Розалія Карпин, «Лисиха», Розалія Попович; нижній ряд, зліва направо – Варвара, Анна, Марія, Анна, Юстина Лунів (з табличкою), Джуджук, диригент та голова хору Дацюк, Марта Смолій, Марта Станович, Юстина Коплак, Анна Гнатів, Варвара Савчин, Розалія Карпин).
Фото 4-5. К.А.У.М. в Ямельниці.
Поряд з культурним життям відбувалося національне гуртування українців, які проживали в межах неукраїнської держави. Національне виховання проходило не тільки через збереження традицій та рідної мови, культури, пісні, але й формування чіткої позиції у суспільних справах. Читальні «Просвіти» були не тільки і не стільки бібліотеками, не розважальними закладами, як сучасні клуби та Народні доми, а своєрідними дискусійними клубами, майстер-класами з політичного дозрівання. Немаловажна роль відводилася фізичному вихованню молоді.
Фото 6. Піраміда. Внизу зліва – Іван Тимків, Олекса Савчин, Лука Плитин; посередині зліва – Василь Янів і Дмитро Шиналь, наверху – Йосиф Яцків, вуйко (рідний брат бабусі) автора публікації.
Важливою ділянкою у формуванні національної самосвідомості молодих українців поряд з активною участю в громадському житті була опіка над могилами Українських Січових Стрільців. Короткий окупаційний радянський період 1939 – 1941 рр. показав, хто ж насправді є головним ворогом України та українців. Тому з приходом німців національне життя посилилося, а націоналістичне підпілля почало розвиватися щораз активніше.
Фото 7. Похід на гору Маківку. Молодь з Ямельниці та Крушельниці зупинилася на перепочинок в Козьові.
Фото 8. «Пам’ятка з Маківки, 1942 р.». Автентичний напис на звороті фото.
Фото 9. «Пам’ятка коло могили на Маківці, 1942 р.». Автентичний напис на звороті фото. Зображені зліва направо внизу – Максим Гнатів, Тимко Джуджук, Василь Попович, Михайло Попович; зліва направо вверху – вчитель Чорній, Степан Ключак (стрийко автора публікації, був в УПА, заарештований, відсидів у Сибірі, після чого висланий до Казахстану, без права повернення на Україну, помер в 1990-х рр.), Василь Янів, Ілько Тарас, Іван Попович.
Фото 10. «При управі могили, 1942 р.». Автентичний напис на звороті фото. Зображені Василь Попович, Степан Ключак, Михайло Николин, Тимко Джуджук, Борис Джуджук.
Фото 11. «Українське Юнацтво ОУН на горі Бренів під час свята річниці полеглих Греоїв ОУН дня 20.ІХ.1942 р.». Автентичний напис на звороті фото.
Говорити про якусь ідилію у час воєнних дій було б нерозумно. Тривала німецька окупація. Молодь забирали на примусові роботи в Німеччину, заставляли працювати у так званих «бавдінствах», а надії на те, що німці допоможуть у становленні незалежної України розвіялися, як дим.
Де швидше, а де пізніше, почали формуватися збройні загони, які можна було б назвати «самооборона». Вони ввійшли в історію під назвою УПА – Українська Повстанська Армія. Приходилося воювати на два фронти, проти німців та большевиків. Іноді фронтів було більше, бо проти УПА воювали і радянські червоні партизани та польська Армія Крайова.
Фото 12. Повстанці Попович Іван та Тимків Іван (обидва загинули).
Фото 13. Повстанці Ілько Николин (вбитий), Андрій Кокун (вбитий), Іван Тимків (вбитий), Дмитро Ракочий (вбитий), дівчата-зв’язкові Юлія Яцків (моя тітка, відсиділа в Сибірі понад 10 років, ще жива, має 91 рік), Ольга Букшована, Кароліна Джуджук (відсиділа в Сибіру, померла).
Фото 14. Два невідомі повстанці.
Фото 15. Повстанець Василь Попович, псевдо «Довбуш», вбитий у Чорному лісі на Станіславщині.
В моїй рідній Ямельниці діяла єдина в воєнні часи радіостанція УПА під кодовою назвою «Афродіта». Подібна була тільки на Балканах.
Фото 16. Керівник радіостанції бельгієць Альберт Газенбрукс (псевдо «Шпак», був заарештований, відсидів у в’язниці) та повстанець-ямельничанин Василь Ільків (вбитий).
Фото 17-20. Інші фото упівців.
Фото 21-24. Чотири зображення плану укриття радіостанції «Афродіта» (з розсекречених архівів КҐБ).
Після закінчення радянсько-німецької війни повстанський рух був приречений. Проводилися «зачистки», «червона мітла» здійснювала рейди село за селом і скоро УПА з потужної сили перетворилася на невеликі острівці опору. Про ліквідацію УПА в селі під час наїзду «червоної мітли» розповідають вірші та пісні.
Вірш про облаву в Ямельниці в лютому 1948 р.
В понеділок дуже рано, ще сонце не сходит,
Як ворожа сіра маса в Ямельницю входит.
Чорна хмара сумно землю оповила,
Коли стала наставати та нещасна днина.
Довго кати не шукали, як вже стріл лунає,
А старий уже повстанець життя докінчає.
Ой упала перша жертва від вражого стрілу,
А сексоти ворогам піднесли надію.
А на третій лютий місяць дзвони не дзвонили,
Коли кати-кровопийці за Буком гонили.
Юнак як міг відстрілявся, та ворожа зграя
Стала сікти з кулеметів, життя відібрала.
Ой по горах, по долинах ворог не вгаває
І в одному з наших ярів Левка здоганяє.
Молодий повстанець Левко, хоч хорий він крився,
Розбезпечив він гранату і сам підорвався.
А кати, щоби знущатись, тіло забирают,
Тягнут конем на долину, голову зривают.
А в п’ятницю вже під вечір сонце ся ховає,
Чердака-повстанця ворог сміло окружляє.
Ой став ворог, атакує стрілами до нього,
А повстанськая граната все скінчила скоро.
Ой у ту прокляту днину ще й випадок стався,
Що Чумак-стрілець-повстанець ворогам піддався.
Чути людський стогін-плач від побиття ката,
Серця наші ся гартують, прийде час відплати.
А в неділю дуже рано всюди сніг біліє,
Ой став ворог вирушати, що лиш тільки дніє.
А там крився батько з сином, покірно клякали,
Долі вони для повстанців у Бога благали.
З ними був ще друг Береза, вгору поглядає
І ворожу сіру масу він запомічає.
Знали вони дуже добре – Чумака зловили
І тому вони з криївки всі повиходили.
Ой так тиждень вони скитались та в тяжку годину
Голови вони поклали за рідну Вкраїну.
А Граніт був молоденький, ще не прощав неньки
І загинув разом з батьком тої неділеньки.
Ой узяли їх на фіру, до села привезли,
Знимку з них зробити треба – кати приказали.
А Юнак був молодий та попався в руки,
З Каменя високо скочив, терпів тяжкі муки.
А в четвер дуже раненько орда відходила,
Смутки, слези, болі, плачі в селі залишила.
Проклинаєм ми вас, кати, за ту кров пролльиту,
Залишили-сте нам землю, могилами зриту.
Записано в 2005 році від жителя с. Ямельниця Савчина Дмитра Михайловича
Чи ви, хлопці, спали, чи ви в карти грали,
Що ви Україну москалям продали?
Ми в карти не грали, бо ми воювали,
Сили вже не стало, мало зброї мали.
Сили вже не стало, мало зброї мали
І всякі сексоти щодень видавали.
І всякі сексоти щодень видавали,
Сталінські чекісти щодень нас стріляли.
Як вони вмирали, їм дзвони не грали,
Лиш у катакомбах родичі страдали.
Ой на горі-горі, горі високії
Впало три герої, хлопці молодії.
У неділю рано розпочався бій,
Вперто підсувався той червоний змій.
Оден мав емліх, другий автомат,
Третій кулемета, що боявся кат.
Хоч кати боялись, знову в бій ішли,
Мусіли герої життя віддати.
Впали три герої, хлопці як дуби,
Впало воріженьків коло двадцяти.
В неділю під вечір друзів з гори стягли,
В понеділок рано в Сколе відвезли.
Там наших героїв кинули в орів
І всі закричали: «Смерть вам, бандері!»
Хоч кати нас б`ють, ми ся не здаєм,
Хочемо Вкраїни, ми ї здобудем.
Хочемо Вкраїни, ми ї будем мати,
Допоможе нам Пречистая Мати.
В п’ятдесятому році пізно уночі
Впали два повстанці, хлопці визначні.
Рвалися гранати, сікли кулемети,
Мусіли повстанці Богу дух віддати.
Оден був повстанець з нашого села,
Псевдо мав Богдан, Гоцинець Іван.
Другий був повстанець вріцький Яць Пехів,
Зрадив їх сексота Василь гад Янів.
Версію зробив, хлопців вже побив,
Дорожній начальник сміло вже ходив.
Оба хлопці впали в нашому селі,
Прийде час-відплата на вас, москалі.
Записано в 2005 році від жителя с. Ямельниця Савчина Дмитра Михайловича
Практично всіх учасників українського національно-визвольного руху середини ХХ століття чекала нелегка трагічна доля. Одних вбили, інших вивезли на Сибір, а ті, що здалися і залишилися на волі, були затавровані як «зрадники народу». Про них залишилася хіба пам’ять. Та й ту з нас намагалися вибити протягом довгих 40 років після ліквідації підпілля. А хіба зараз не намагаються? Перекручування фактів, промивання мізків, публічні лекції, на яких колишніх вояків УПА заставляли «каятися», робили часто свою справу. Дехто вірив, що їхніх рідних закатували «кати» з УПА, хоча часто «катами» були переодягненні енкаведисти. Та це не означає, що УПА слід ідеалізувати. Були польські та єврейські погроми, вбивали і українців, котрі пішли на співпрацю з окупаційним совєтським режимом. А були випадки, що вбивали просто через особисту неприязнь. Потрібно сказати правду: УПА – це герої, наші українські герої. Але як в отарі є паршиві вівці, так і серед героїв були виродки, зрадники, люди, котрі своїми діями дискредитували діяльність повстанців.
Закінчення ІІ світової війни світова історія датує 2 вересня 1945 року, коли капітулювала Японія. Та ще кілька років війна в Західній Україні продовжувалася. УПА вела нерівну боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу.
Ті, що вижили, тепер не можуть примиритися? Чому? Як не дивно, але ряди воїнів УПА, як і ветеранів Радянської Армії, поповнюють ті, хто до війни не мав жодного відношення. Тому й нема примирення. А справжніх воїнів стає щораз менше. Відходить у засвіти те покоління, яке було героями і віддавало своє життя за ідею.
Майже кожна галицька родина понесла втрати в ІІ світовій війні. Гинули цивільні, гинули військові, гинули партизани. Смерть поєднала запеклих опонентів. Минають роки. В 2012 році ми відзначаємо 70-ту річницю від дня заснування УПА. В цей день варто вшанувати воїнів УПА і не забути за інших – хто загинув на полі битви, воюючи в рядах Червоної Армії, СС «Галичина», хто воював на боці радянських партизанів чи Армії Крайової, або ж хто просто став жертвою війни, терору, випадкового пострілу. Вічная їм пам’ять.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень