Нещодавно ми публікували інтерв’ю з відомим стебницьким підприємцем, одним із засновників компанії «Сапсан» Романом Уневичем. Сьогодні ми продовжуємо розмову з п. Романом, проте поговоримо вже не про вибори і не політику, а про громаду, про розвиток Стебника, про успіх в бізнесі і житті.
– Пане Романе, як Ви думаєте, хто зараз може вивести Україну з кризи – досвідчені політики, молодь, яка прийде їм на зміну чи хтось інший?
– Дуже широке питання. Я думаю, що Україну з кризи мають вивести самі українці. Це по-перше. По-друге, українці повинні зрозуміти саму конструкцію держави, саму її структуру. Нас привчили в радянські часи, що є держава як якась сила, до якої не можна дотягнутися, яка всім керує, за все відповідає, за всіх дбає, а ми, за перепрошенням, як ті вівці, повинні тільки сидіти і чекати певних вказівок.
Я знаю, що структура держави дуже проста. Є людина. Люди будують сім`ю. Сім`ї будують населений пункт, а населені пункти творять державу. Якщо йти від цієї простої логіки, то спочатку має змінитися людина, потім повинні пройти зміни в сім`ї. Між іншим, це в нас відбувається і досить успішно, тому що дуже багато є успішних українців.
Непогано виглядають і наші українські сім`ї – навіть на фоні європейських сімей. Але якщо вже говорити про третій рівень (рівень міста чи села), то там ми вже не маємо чим похвалитися.
– Чому?
– Тому що поки що громади ще не живуть громадами. Ми ще не є громадянським суспільством.
– Можливо тому, що в нас більшість живе за принципом «Моя хата скраю» і те, що знаходиться за порогом власної оселі, нас вже не хвилює?
– Розумієте, так можна говорити скільки завгодно, та в жодному випадку така позиція до нічого не призводить. Бо в кінцевому результаті і далі будуть погані дороги, ніякі комунальні послуги, нікчемна освіта і медицина, яка має тільки назву. Тому нам треба організовуватися в громади, нам треба брати відповідальність так, як ми беремо відповідальність кожен за свою сім`ю.
Ми повинні зрозуміти, що якщо ми є стебничани, то дороги в Стебнику – наші, а не чиїсь, школи – наші, лікарня – наша, це ж стосується водопостачання, теплопостачання і так далі. Це те, що нас об’єднує на цій території, робить нас одним цілим. І в наших силах має бути впливати на якість цих послуг. Адже ми живемо не тільки в сім`ї, а живемо і в громаді.
– Ви народилися ще в радянські часи, коли все було по іншому. Нема ностальгії за минулим?
– Боже упаси!
– А нема жалю за тим, що весь період незалежної України для Стебника – це втрачений час?
– Ні. Я ніколи ні про що не жалію. Те, що було – вже не повернеш. Потрібно дивитися вперед, рухатися вперед, думати на перспективу.
– Стебник в нашому регіоні вважається поряд із Бориславом депресивною місциною, на відміну від Трускавця та Східниці. Видобуток калійної солі в Стебнику дав можливість свого часу розвинути місто, але і завдав масу проблем, в тому числі пов`язаних з безпекою. Яке Ваше бачення вирішення цього питання?
– От Ви кажете про депресивність території. Мовляв, Трускавець такий, а Стебник інший. Все пов’язано з тим, що люди неправильно дивляться на ресурси. Або на якість ресурсів, на цінність ресурсів. Якщо взяти Трускавець чи Східницю, то вони, користуючись природнім ресурсом (джерела, природа), мають більші доходи в бюджет, мають кращі умови на сьогоднішній день. Але поки що ні Трускавець ні Східниця не йдуть правильним шляхом. Тому що найціннішим ресурсом на цій землі є люди.
На сьогоднішній день Трускавець обслуговується рабською працею стебницьких жінок. Вони цілий місяць їздять на роботу, за яку отримують, скажемо, якихось 700 гривень або й менше. Їх переводять на 0,75 ставки, на пів ставки, навіть на 0,25. Так виходить, що ці жінки просто не мають де подітися і змушені погоджуватися на такі принизливі умови. Це Радянський Союз залишив нам такий «спадок».
Я Вам скажу, що Трускавець колись добавиться. Є велике бажання зробити тут серйозні підприємства з західними інвесторами і забрати наших стебничанок від тої рабської праці, щоб вони мали тут достойну роботу і гідну платню, щоб мали достойне життя.
Я б на їх місці не працював за той кусок хліба, який їм кидають трускавецькі олігархи. Хай би самі працювали.
– Колись на повну потужність працював «Полімінерал», а зараз немає роботи…
– Тут буде робота. Я не вмію бути політиком, не знаю як стати депутатом Верховної ради, але я знаю як запросити інвестора і я знаю як організувати компанію. Це я вмію.
І ми будемо допомагати новій владі Стебника, щоб тут робити нові робочі місця. І це не обов’язково має бути «Полімінерал». Абсолютно необов’язково. Люди, які чекають тільки на «Полімінерал», просто гублять свій час.
– Але з «Полімінералом» пов’язана безпека Стебника. Хвостосховища, провалля, непевність у завтрашньому дні…
– Що стосується безпеки Стебника, то нам потрібне одне – правда. Одні кажуть, що переживати не потрібно, бо ці «страшилки» тільки для того, щоб вибити гроші з бюджету, інші лякають, що Стебник завтра-післязавтра завалиться… Але на сьогоднішній день ми не знаємо, хто говорить неправду – перші чи другі. Тому в першу чергу нам потрібна правда стосовно «Полімінералу». В якому там все стані, чи цей ресурс ще можна використовувати чи ні, чи цей ресурс взагалі комусь потрібний.
До речі, ще такий нюанс відносно правди. Недавно я дивився на Ю-Тюбі репортаж про ремонт доріг і там кореспондент каже Василеві Пецюху: «От, Ви цього року зробили купу дороги». А Пецюх стоїть на фоні машин, радий, тішиться, що його хвалять, каже: «Так, ми зробили…».
Я взяв статистику – в Стебнику є близько 100 км доріг, включаючи Солець та Колпець, цього року замінили покриття трохи більше як 1 км., а це всього одна сота, всіх доріг Стебника! А тут вжито слово «купа».
Так само кажуть: «У Стебнику є купа наркоманів». А може в Стебнику їх значно менше, ніж, наприклад, у Бориславі чи в тому ж Дрогобичі?
Ці приклади показують, як можна жонглювати поняттями, як люди ставляться до правди. Бо правда вимагає все-таки конкретики.
Вирішення з «Полімінералом» просте – потрібно запросити фахівців, які скажуть цю правду: чи про «Полімінерал» можна забути, чи все-таки в державі щось зміниться і він зможе відродитися, розцвісти. На сьогоднішній день говорити щось про «Полімінерал» я не маю права, бо не знаю правди.
– Запросити фахівців має міська влада?
– А чому ні? Маючи під боком такий ресурс, який хоч і приватний, але є на території міста, громади, то міська влада перша має бути зацікавлена в тому, щоб знати, чи цей ресурс має якусь вартість чи не має.
– Чи можливі зміни в одному тільки Стебнику, якщо не буде змін в цілому регіоні?
– Абсолютно можливі. І доводить це приклад нашої компанії «Сапсан», яку в Україні знають більше, ніж в Стебнику. Продукція продається по всій Україні, продається в Чехії, Словаччині, Польщі. Компанія має європейські сертифікати на нашу продукцію.
Ми не дивимося, що калійний завод занепадає, що автокрановий завод занепадає, що долотного не стало, нафтопереробного… Це нас не цікавить. В нас є команда людей, які роблять одну справу, які що разу роблять менше помилок, які розвиваються, рухаються вперед. А результат приходить з часом. Треба просто йти в правильному напрямку.
– А скільки часу потрібно Стебнику, щоб цей результат став очевидним? Рік, два, десять? Чи, може, потрібна підтримка Львова, Києва, своєрідне стебницьке лобі?
– Все залежить від того, про що ми говоримо. Наприклад, якщо взяти питання землі, то прийняти принципи, за якими земля продається, як вона купується, як вона більше не крадеться, не дерибаниться, і все йде по правилах, то для цього достатньо однієї сесії. І ви вже маєте порядок.
Але якщо говориться про те, що треба збудувати всі дороги (поміняти покриття), чи зробити порядок в парку – то це вже є довготривалі проекти. Але важливо, щоб рух був у правильному напрямку. І дуже важливо, щоби робота велася кожен день.
Я не вірю в одноразові великі проекти, як це було, наприклад, із стебницьким стадіоном. Була людина, котра взяла на себе ініціативу і це був грандіозний проект з утримання стадіону, утримання команди. Та в один день плани цієї людини помінялися і зараз все занепадає. Хоч цій людині треба сказати велике спасибі, але це було неправильно з самого початку, адже підтримувати команду має саме громада. На це мають бути передбачені кошти в бюджеті.
Місто, громада має підтримувати малозабезпечених, неповносправних – тих, які не можуть самостійно впоратися з викликами життя. В той же час в місті мають комфортно та щасливо жити ті люди, які заробляють на себе. Вони повинні хотіти жити в тому місті, платити сюди податки, наповнювати бюджет. Тобто, тим, які не можуть, потрібно допомагати, а тим, які можуть, потрібно зробити такі умови, щоб вони і далі хотіли та могли допомагати іншим.
Дотація не може бути основним джерелом доходу в місті. Живий приклад – в Стебнику є багато автомобілістів, я думаю, біля тисячу автомобілів є. Кожен стебничанин, і я в тому числі, їздимо на авто. Згідно закону, з кожного літра пального 5% акцизу залишається в місцевому бюджеті. Не треба Києва і не треба Львова, щоб додуматися, що в місто треба запросити інвестора, який поставить тут заправку. І треба громаду дуже попросити, щоб заправлялася в своєму місті, бо з доходів від АЗС можна будувати дороги. А дороги будувати потрібно, адже кожен автомобіліст знає: погані дороги – це більші витрати на експлуатацію автомобіля.
Це тільки один приклад. Крім того, стебничани можуть купувати свій хліб, свою ковбасу і так далі. В тому і суть громади, в тому і суть отої нашої спільної сім`ї.
Інший приклад: у Стебнику є ринок. Та чомусь ніхто не задумується – чому ж велика кількість стебничан їздить купувати продукти і не тільки продукти до Дрогобича чи Трускавця? А я не знаю випадків, щоб із Трускавця чи Дрогобича їхали купувати на наш базар…
Якщо у Львові чи Києві будуть бачити, що змінюється місто, що ним керують професіонали, то комусь може бути навіть цікаво приїхати й подивитися, що ж тут діється. Тоді й простіше буде вирішувати ті чи інші питання.
Бо коли ти сідаєш за стіл переговорів, то маєш мати переваги. Ти не повинен бути жебраком, не повинен бути немічним. Чи подобається людям, коли хтось просить гроші на вулиці? Чи коли ти сидиш вдома, а хтось стукає в двері і просить? Випрошувати є принизливим.
Інше діло, що у владі повинен бути сильний юрист, котрий має вичитати, що ж належить нам по праву, і через переговори, через сильних, достойних переговірників, потрібно домагатися свого.
Нам розповідали таку історію, що якось Радзієвський (колишній мер Дрогобича – В.К.) мав нараду і його запитали: «Чому Ви Стебнику не віддаєте те, що йому належить, чому не ділитеся?» А він відповів: «А кому там давати? Там нема кому давати».
Він не говорив це про мене чи про 20 тисяч людей, він говорив це про мерію. А вони самі себе поставили в такі умови, що з ними ніхто не хоче говорити.
– Кожний має ту владу, яку заслуговує. Можливо, більшість хочуть бачити Стебник в статусі жебрака, не хочуть змінюватися, а Ви їх насилу закликаєте до змін…
– З однієї сторони, частка правди в цьому є, особливо якщо подивитися на тих бідних жінок, які їздять на роботу в Трускавець за крихтами. Виглядає на те, що люди самі себе не цінують і не люблять.
Але я маю і інший приклад. Я маю приклад людей, які працюють в компанії «Сапсан». Це достойні люди, які роблять хороші, якісні речі і отримують за це відповідну винагороду. До нас приїжджають поляки і кажуть: «Як так може бути, що ми своїм людям платимо в Польщі вдвічі-втричі більше грошей, а вони роблять продукцію в два-три рази гіршу, ніж ви?». Це я зараз слово в слово, цитую.
Меншовартість будується з часом. Людина – не дерево, не трава, не птах. Людина може мінятися. Важливо, щоб і кожна людина, і громада знали, що в неї закладені фантастичні можливості. Треба змінювати самі думки і самі підходи, щоб побачити і розвинути той потенціал, який є в нас.
Ось ми порівнювали Стебник і Трускавець. В Трускавці який ресурс? Там є вода і є багато лінивих трускавчан. Так історично складається, що жителі курортних мегаполісів ліниві, подивіться хоча б на греків… А в Стебнику є дуже багато працьовитих, працелюбних людей. Їм треба тільки допомогти, дати надію і засоби, щоб вони могли виробляти будь-який продукт. Можливості в нас – величезні.
– Ви – успішна людина. Що успішна людина може порадити неуспішній?
– В першу чергу пам’ятати, що ти – людина. Людина створена на образ і подобу Божу і має величезні можливості.
Колись я задумався над таким питанням. Ось, є природа і вона – самодостатня. Якщо з природи забрати людину, то природа і далі буде собі без людей. Кожна тварина, кожна пташка, комашка, рослина потрібна для балансу. І потім я подумав – а для чого тоді людина, якщо баланс і так є?
А виходить, що те життя, яке маємо – це і є або рай, або пекло. І це залежить від людей. Можуть бути люди, для прикладу, в Австралії, Новій Зеландії чи Австрії, які собі побудують рай і яким комфортно в житті – з дорогами, школами, мистецтвом, театрами, соціальними стандартами. Але є інші країни, такі як Росія, Білорусь, Україна, які будують собі пекло. І століттями не можуть дати собі ради.
Всім людям, які вважають себе неуспішними, я хочу сказати, що вони помиляються. І не дай Боже чекати, що тобі хтось щось збудує. Це найгірша думка, яка може прийти в голову. Це – велика помилка.
Мало того, це треба говорити дітям – в садку, в школі, інституті, бо дуже багато часу там тратиться. Їх вчать, що вони мають отримати, що їм мають дати. А це ж не так. В цьому світі ніхто нічого не дає…
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень