Варвара Яцків: спогади в 30-ті роковини смерті

Минає 30 років, як відійшла до Вічності Яцків Варвара Олексіївна, моя тітка, котру добре знали в Ямельниці та у Трускавці. Вона вартує того, щоб про неї згадати – не лише під час Служби Божої за померлих, а й у публічному просторі, у соцмережах. Бо людина живе, доки живе пам’ять про неї…

Варвара Яцків, донька Олексія та Розалії, народилася в багатодітній сім`ї 09 лютого 1929 року. Мала 15 братів та сестер, але до дорослого віку дожили лише 8 дітей: Анна, Марія, Юлія, Йосиф, Софія, Варвара, Іван та Олекса. Старший брат Йосиф загинув на війні навесні 1945 року.

Тітка Варвара була рідною сестрою моєї бабусі Марії – і не просто сестрою, а її добрим ангелом-хранителем. Вона допомагала нашій сім`ї, бо свою так і не створила. Зрештою, вона допомагала й сім`ям своїх братів, та й багатьом чужим людям, бо була людиною доброю, працьовитою, талановитою.

Вчилася у Ямельницькій школі за часів Польщі, вчителькою була пані Букшована. У 1939 році осиротіла – помер її тато Олекса Яцків, солтис (війт), господар, котрий мав пасіку, млин, багато землі та інші добра. Цей рік – це рік приходу перших совітів. Вони пограбували село, не оминувши і хату вдови Розалії, котра залишилася з малими дітьми (наймолодшому синові Олексієві, братові Варвари, не виповнився і рік). Забрали все зі скринь, що мало хоча б якусь цінність – в тому числі й одяг. Та ще й повісили на подвір`ї нашого пса.

Коли завершувалася совєтсько-німецька війна, тітці було 15 років. У 1944 році, в місяці серпні совіти вдруге прийшли в село Ямельницю. Був мобілізований її брат Йосиф, який з війни живим не повернувся. Всього в лавах червоної армії загинуло 38 ямельничан.

Тітка Варвара допомагала УПА, носила «штафетки», носила лісовим хлопцям їсти, мала серед них кавалера, з яким мріяла створити сім`ю. Не судилося. Її сестру Юлію за допомогу УПА заслали в Сибір, а шваґра моєї бабусі, Степана Ключака (мого стрика), заслали без права повернення – за участь в УПА. Він помер в Казахстані в 1990-х.

Після встановлення в селі совєтської влади та «червоної мітли» у лютому 1948 року, коли українське підпілля в Ямельниці було жорстоко придушене, почалися нелегкі часи: колгоспи, трудодні, виселення значної частини жителів села до Угнева, який ввійшов до складу срср після вирівнювання кордону з Польщею.

Наша сім`я уникнула виселення. Тітка Варвара тоді жила у моєї бабусі Марії, котра на війні в 1945 році втратила свого чоловіка Івана. Тітка їй допомагала, адже вести господарство одній непросто.

Ті знущання над вдовою-червоноармійкою, про які розповідала тітка, залишаються у моїй пам`яті. На жаль, їх здійснювали «свої люди», окремі односельчани. Бог їм суддя. Були «стрибки» («яструбки», допоміжні загони, які працювали на совєтів), були ті, хто ламали хрести, топтали ікони, хто хотів закрити церкву і перетворити її на спортзал, хто спалив костел у сусідніх Підгородцях, хто виловлював дітей, щоб ті не ходили до церкви. Землі були забрані до колгоспу, а на корову треба було накосити, тож косили по зарінках, по лісових галявинах, по межах. Своє сіно носили потайки, вночі, щоб ніхто не побачив. Я особисто ще застав тих голів колгоспу, бригадирів і інших урядників, котрих люди боялися як вогню і ненавиділи. Потім вони одягнули вишиванки і стали дуже побожними.

Тітку рятували не лише гриби та ягоди, які збирали та носили на продаж, але і її фах кравчині. Допізна сиділа за машинкою і шила все, що було треба. Платили копійки, але тоді кожна копійка була на вагу золота.

Я не знаю в якому році тітка Варвара пішла до Трускавця, щоб розпочати нову сторінку свого життя. Але зробила вона це тоді, коли побудувала нову хату в селі, для себе і своєї сестри. Ідучи пішки до Трускавця, не брала з собою нічого. Працювала і на пошті, і в піонерському таборі на Помярках, а також на будівництві. З теплотою згадувала про Богдана Матолича, котрого добре знала. Останнім місцем її роботи була фабрика «Ремвзуття» на Стебницькому кільці, де зараз магазин «Дивоцін» (функціонувала на чотирьох поверхах цієї будівлі).

Тітка Варвара мала талант до кравецтва. Та не просто талант – дар. Вона могла глянути в телевізорі на ведучу концерту вітань і наступного дня зшити таку ж сукню. Вона шила костюми, сукні, спідниці, блузки, жакети, штани, а навіть шуби, шапки – словом, все, що було треба. Від клієнтів не було відбою.

Мала одну ваду – курила. Навчилася курити, коли носила на продаж до Трускавця, Дрогобича, Борислава тютюн власного виробництва. Щоб знати, чи добрий, міцний – мусіла пробувати. Десь за 10 років до своєї смерті залишила паління назавжди.

Тітка Варвара заробила собі у Трускавці спочатку кімнату в гуртожитку на Калініна, 3 (тепер вулиця Сагайдачного), а згодом однокімнатну квартиру в районі Стебницького кільця. Тоді це була вулиця 150 років курорту. Але ніколи не вважала цю квартиру своїм домом, ніколи не змогла звикнути до міського життя, завжди старалася приїхати у село. Часто я маленький біг у суботу вранці в Луги, коли приїжджала вахта (нафтовики), щоб допомогти нести тітці важкі торби. У них були гостинці для мене: книжки, мандарини, персики, цукерки. А ще масло, ковбаса, зшиті сорочка, штанці, курточка.

Дуже часто у її квартирі в Трускавці гостювали вихідці з Ямельниці та сусідніх сіл. Вони мали що згадати і про що поговорити.

Тітка Варвара навчила мене готувати давні страви: киселицю, господарський борщ з квашених буряків, затирку (стиранку), мачанку, засипану капусту зі шкірками, пироги з тертої бульби, полєнту-мамалигу та інші.

Для мене завжди було в радість приїжджати до Трускавця хоча б на тиждень літніх канікул, бо тут було як в раю. Тітка шила та розказувала, а я слухав її оповідок.

Ще у шкільні часи я записував етнографічні матеріали, і більшість з них були від тітки. Сім томів пісень, коломийок, приказок, повір`їв, коляд були використані згодом професійними етнографами для збереження нашої нематеріальної спадщини.

Щонеділі та в великі релігійні свята тітка вмикала Службу Божу з Ватикану, а у будні дні слухала радіо «Свобода», «Голос Америки» чи інші заборонені тоді станції з Європи чи США. Коли ж почалося національне пробудження, то була у Трускавці на всіх мітингах. Шила шапки-мазепинки, прапори, розповсюджувала патріотичну пресу, значки-тризуби, але потім через погане здоров`я не змогла так активно займатися цією діяльністю. Але слухала всі сесії Верховної ради України, тому я завжди знав хто такі партократи, що таке «група 239», яка різниця між газетами «Вільна Україна» та «За вільну Україну».

Важка робота у селі, а потім і в місті підірвала її здоров`я. Вона називала себе «зробок», тобто виснажена, перепрацьована людина. Але робити мусіла. Часто говорила таке прислів`я: «Або, бабо, роб, або лізь у гроб». До можливої смерті ставилася по-філософськи: «Поховают як коньи – хто заплаче, а хто ньи». Працювала, шила до своїх останніх днів. Померла моя тітка Варвара 13 грудня 1995 року у віці 66 років. Померла в лікарні, пролікувавшись там біля тижня. Я якраз тоді був студентом, готувався до своєї першої закордонної поїздки на Європейські дні молоді до Вроцлава (Польща) у якості перекладача.

Поховали тітку Варвару в рідній Ямельниці, поряд з її улюбленою сестрою, моєю бабцею Марією. На їхніх могилах – два однакові хрести і дві однотипні таблички.

Тітка Варвара так ніколи і не створила своєї сім`ї. Вона однаково любила дітей своїх сестер Марії та Анни, своїх братів Івана та Олекси, любила свої сестри Люльцю та Зоню (Юлію та Софію), завжди молилася за всіх нас – племінників та племінниць, їхніх дружин, чоловіків, дітей, допомагала чим могла. Зараз всі її брати і сестри, а також, на жаль, більшість племінників та племінниць, у тому числі моя мама, теж відійшли до Вічності. З Бичківського Горбу вони дивляться на Тису, на Лушки і на нас, своїх живих нащадків.

Вічна пам`ять Вам, моя тіточко! Ми Вас любили за життя і любимо й далі. Царство Вам Небесне…

На другому фото: моя тітка Варвара Яцків перша зліва, попереду неї я, позаду два її брати, мої вуйки Іван та Олекса, а крайня зліва попереду – моя бабця Марія Ключак;