Стебничанин Василь Мороз – активний громадський діяч, голова Територіальної асоціації інвалідів «Серце допомоги», яка входить у Стебницький громадський рух. Сьогодні спілкуємося з ним про проблеми інвалідів та громадську діяльність у Стебнику.
– Пане Василю, скільки осіб налічує асоціація інвалідів «Серце допомоги»?
– На даний момент наша асоціація нараховує приблизно чотириста людей. Чому приблизно? Тому що люди до нас приходять, але багато людей помирають, відходять у Вічність.
Ми допомагаємо всім, хто звертається до нас, не тільки інвалідам, не тільки членам асоціації. Допомагаємо людям безкоштовно.
Ми – громадська організація, маємо власний статут, печатку, можемо юридично захищати права людей, писати клопотання в суд, звернення в міську раду, інші державні органи для вирішення проблем людей з особливими потребами.
– Як довго Ви очолюєте Територіальну асоціацію інвалідів у Стебнику? Які проблеми вдається вирішувати, з чиєю допомогою?
– Мій попередник на цій посаді Роман Кіндратишин заснував нашу асоціацію в 2009 році. На жаль, у 2011 році він помер. Відбулися збори, на яких головою Асоціації обрали мене. До речі, тоді пан Павло Побережний (зараз депутат Стебницької міської ради, Депутатська група «Майбутнє Стебника») багато нам допоміг, щоб організація не припинила свою діяльність, щоб і надалі потреби людей задовольнялись. Так що з 2011 року і до сьогоднішнього дня «Серце допомоги» очолюю я.
Зробити те, що заплановано, вдається нам завдяки зарубіжним донорам і місцевим меценатам. Завдяки зарубіжним донорам ми отримуємо засоби реабілітації, різну допомогу, яку видаємо людям, але на цьому ми не зупиняємося. Ми проводимо різні заходи для інвалідів, влаштовуємо їхнє дозвілля.
Основний акцент ми ставимо на «візочників» і лежачих, тобто тих, хто допомоги потребує найбільше. В нашій асоціації є й інваліди ІІ, ІІІ групи, батьки дітей-інвалідів.
В кінці минулого року до Дня інвалідів ми провели важливий захід спільно з Наталією Петрицин. Вона відкрила в Народному домі арт-галерею – там роблять ручні вироби, різні прикраси, проводять благодійний аукціон і виручені кошти дають для потребуючих.
Спільно з Народним домом було проведено концерт. Арт-галерея (це і Наталія Петрицин, і є там ще пані Леся) провела розпродаж і за виручені кошти закупили памперси, солодощі тощо. Напередодні Нового Року ми відвідали лежачих людей, принесли їм ці подарунки і памперси.
Крім того що я займаюся асоціацією інвалідів, я ще є диякон євангельської церкви «Добра Новина» у Стебнику. Асоціація інвалідів – це не релігійна організація, а громадська, тож ми залучаємо всі конфесії. Окремі інваліди звертаються в свої парафії і отримують різного виду допомогу. Нашій організації багато допомагає та церква, до якої я належу – у проведенні різних заходів, вирішенні транспортних питань, надають продуктові набори.
Допомагають нам і підприємці Стебника…
– Чи у владі є розуміння, що Вашій організації потрібна підтримка?
– Ситий голодного не розуміє. Той, хто ніколи не стикався з проблемами інвалідів, не розуміє потреби людей з особливими потребами. Тому потрібно говорити, кричати, показувати, що в нас є такі люди.
Коли минулого року проходили вибори, то Богдан Митник, член нашої асоціації і член Ради асоціації, взяв у них участь і пройшов у міську раду. Зараз він – діючий депутат, входить до Депутатської групи «Майбутнє Стебника», піднімає важливі для інвалідів питання. Сама його присутність в раді говорить про потреби таких людей.
Чомусь побутує хибна думка, що таких людей мало і немає потреби щось робити. Якби ж були відповідні умови, то всі побачили б, що такі люди є і їх немало. Зробіть пандуси в міську раду, в Народний дім, зробіть безбар`єрний доступ, щоб ці люди могли самотужки заїхати в магазин, щоб могли приходити на різні заходи, наприклад на День міста. І тоді Ви побачите, що ці люди є і їх є багато. Але зараз вони, на жаль, змушені залишатися вдома…
– На V сесії Стебницької міської ради вирішувалося питання надання асоціації інвалідів приміщення на Трускавецькій, 2. Як воно використовуватиметься?
– Приміщення, в якому ми знаходимося, було надано ще моєму попереднику Роману Кіндратишину, тут наша юридична адреса, тут ми приймаємо людей, членів асоціації, які сплачують членські внески. Тут вони можуть поспілкуватися, отримати інформацію, попити каву, чай. Це наш офіс. Ми зверталися в одну аптеку, то вони нам подарували тискомір, так що людина може прийти сюди, поміряти тиск.
В нас є масажна кушетка і ми хочемо, щоб у відповідний час інваліди могли прийти і отримати безкоштовний масаж. З масажистом проблем нема, бо є один інвалід у Дрогобичі, який погодився до нас приїжджати і надавати послуги масажу. Але в нас холодно, взимку гріємося буржуйкою, бо опалювати приміщення за допомогою електрики надзвичайно дорого.
Також це приміщення ми використовуємо для проведення зборів, різного роду зустрічей. Для прикладу, тут члени нашої асоціації могли зустрітися з кандидатами в депутати Верховної ради, задати їм запитання, розповісти про наболіле.
Я хочу, щоб спектр послуг, які ми надаватимемо, розширився, але для цього потрібно зробити відповідні умови, зокрема заїзд, пандус. Ну і щоб було зручно та комфортно, а не холодно, як зараз.
Для чого нам потрібне друге приміщення? У нас є банк речей, коли люди зносять речі, які потребуючі можуть брати собі, також приходить гуманітарна допомога, отримуємо памперси, інвалідні візки, ходунки. Тож треба, щоб все це було в одному місці, щоб люди могли прийти, подивитися, вибрати собі, що їм треба.
Хочемо облаштувати тут центр, де люди могли б отримати різні побутові послуги, зокрема послуги перукаря. Хтось отримав би цю послугу тут, а ті, що не можуть сюди прибути, отримали б цю послугу у себе вдома. Звісно, це мали б робити соціальні служби, але можливо вони не встигають, адже людей з особливими потребами багато, обсяг роботи великий…
– Під час сесії Ви виступили і підняли тему пандусів, яких у Стебнику не вистачає. Чи це дійсно така нагальна проблема?
– Коли я говорив про пандуси, то мені відповіли, зокрема і будівельники, що два швелери прикрутити і все, проблема вирішена. Це мене дуже вразило. Або треба робити за стандартами, або не робити взагалі, бо ці швелери аж ніяк не допомагають, а часто навпаки заважають.
В мене є спеціальна література, зокрема книжка «Архітектура будівництва для людей з особливими потребами», то там детально описано, як все має бути, про розмітку для незрячих людей, парковку і так далі. Коли це робиться для інвалідів, то це полегшує життя і людям похилого віку, вагітним жінкам, мамам з дітьми на візках. Так що це потрібно не лише одним інвалідам, мова йде про вільний доступ для багатьох категорій людей.
Я не раз говорив в міській раді, що гілки дерев мають бути обрізані на 2,15 м, адже навіть здорова людина може покалічитися, не те що інвалід. А мені відповіли (це ще в попередньому скликанні): «Скажіть людям, які мають ці дерева, хай їх обріжуть». Отака була відповідь…
– Знаю що окрім захисту прав та інтересів інвалідів Ви займаєтеся організацією допомоги воїнам АТО та біженцям. Розкажіть, будь ласка, детальніше, про цей вид діяльності.
– Коли приходила гуманітарна допомога, то ми допомагали і біженцям – матраци, постіль, одяг, продукти. Минулого року у Стебнику було зареєстровано 5 таких сімей, які змушені були залишити рідну домівку і втікати від війни. Особливо запам’яталася мені одна сім`я з прифронтової зони, а власне з Ясинуватої, бо в них шестеро дітей, як і в мене. То я допоміг їм знайти тут будинок, де вони поселилися й живуть на даний момент. Також допоміг їм з меблями, щоб вони могли на перших порах облаштуватися в нашому місті…
Щодо солдатів, то на Різдвяні свята і на старий Новий рік ми проводили акцію у місті – два дні бус збирав кошти, ми ходили по підприємцях з групою молоді з нашої церкви, колядували, благословляли людей і Бог відкривав їхні серця. Зібравши кошти, ми цією ж групою поїхали в зону АТО, в село Миронівське, 8 км від Дебальцевого. Ми закупили хліб, роздавали його людям, співали Різдвяних пісень, передавали людям вітання від нашого міста, вітання Східній Україні від Західної України, щоб ця упередженість, яка може в них бути, щезла з їхнього серця, щоб вони зрозуміли, що ми переживаємо за них, що вони небайдужі нам. Багато людей підходили до нас, дякували, були дуже задоволені. Одні казали, що відпочивали у Трускавці, інші родом звідси, але виїхали ще за Радянського Союзу туди…
Також ми відвідали бійців АТО, наших українських розвідників. Це нульовий блокпост, «сіра зона». Нас супроводжували волонтери з протестантської церкви Слов`янська.
– Минулого року активно обговорювалася тема недопущення будівництва храму Московського патріархату у Стебнику. Як прокоментуєте цю тему як церковний служитель, диякон церкви «Добра Новина»? І як взагалі оцінюєте стан міжконфесійних стосунків у Стебнику?
– Взагалі я за те, щоб державні органи не втручалися у церковні справи. Тому з одного боку воно може й неправильно, що заборонили будувати. Але з іншого боку слід враховувати, яку позицію займає церква Московського патріархату, яку ціль вони переслідують. Тому можливо депутати підійшли до цього питання власне з цієї позиції і заборонили їм тут будувати цей храм. Хоча ми не повинні осуджувати, бо Бог один Суддя…
Щодо стану міжконфесійних стосунків, то на рівні священнослужителів є порозуміння, нормальне спілкування. На рівні парафіян бувають інколи різні випадки, але значно рідше, ніж це було раніше. Люди стають зріліші, розумніші.
– Пане Василю, інколи доводиться чути, що люди в Стебнику пасивні, займаються політикою на кухні, не вболівають за вирішення проблем міста. Ви погоджуєтеся з такими твердженнями?
– Я не політик і моє пояснення може буде не дуже коректним. Але в основному в людей є загальне розчарування у владі. Можливо, в людей немає віри, що вони можуть вплинути на щось, принести зміни в своє місто. Дивляться новини і опускають руки, а коли приходиться вирішувати якесь своє питання чи питання міста, то вони також опускають руки.
Але деякі питання можна вирішувати дуже просто, я б сказав навіть елементарно. Самоорганізовуватися, прибирати в парках чи робити пікети (сміється). Стукайте – і відчинять вам, як казав Ісус. Шукайте і дасться вам…
– Знаю Вас багато років і кожен раз бачу, що Василь Мороз завжди спокійний, врівноважений, не підвищує голосу, терпляче пояснює, не нервується, виглядає на щасливу людину. Як Вам вдається завжди бути таким світлим, позитивним, і чи можете назвати себе щасливою людиною? І що таке щастя у Вашому розумінні?
– Дякую за комплімент (сміється). Я стараюся таким бути. Звісно, що в мене є недоліки, адже всі ми – люди. Як сказав один пастор, ти свої недоліки не сховаєш від Бога і від жінки, які найближче біля тебе і знають про тебе все.
Спілкування з людьми – це дуже важливо, тому як священнослужитель стараюся вислуховувати і в міру своїх знань, розумінь чи дарів допомагати людям.
Ми маємо щовівторка служіння в лікарні, спілкуємося з людьми, говоримо їм про Бога, молимося за них. Стараємося бути практичними християнами, які вірять в Христа і виконують Його заповіді в своєму житті. Ісус Христос, Його слово і віра, яка є на практиці, роблять мене таким, яким я є.
Я вважаю себе щасливим, бо в мене є дружина, діти. Хоча не маю великих статків, але не вважаю себе і бідною людиною. Щастя не в багатстві. Коли ти прийшов додому і там є дружина, діти, і ти маєш з ким порадитися, поспілкуватися, розрадитись, порадіти разом – це дуже важливо.
Сім`я, дім – це місце, де ти отримуєш щастя і можеш дати це щастя іншим людям, поділитися ним…
Спілкувався Володимир Ключак, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень