(продовження публікації уривків циклу автобіографічних оповідань «Моя історія совка»)
З першою частиною можна ознайомитись тутечки.
Майже 15-річний геологічний період мого життя-буття був переважно російськомовним. Бо не дуже то й поспілкуєшся українською вдалині від рідної землі в іншомовному середовищі. Втім, навіть по далеким сибірським тайговим закуткам і на нині марсіанське недосяжних Курилах мені доводилось стикатися із прикладами не лише бережливого, але подеколи якогось фанатичного ставлення українців до своєї мови, традицій та й взагалі особистого українства.
Вже далекого 1979-го року мені довелось працювати в на Підкам*яній Тунгусці начальником геолого-пошукового загону. Ось там я і познайомився з Володею Утенковим, теж на той час начальником ГПЗ, з котрим мій загін освоював сусідні території і тому ситуативно ми майже увесь польовий сезон базувались одним табором.
Володя був – людиною надзвичайно обдарованою, колоритною і неординарною. Він походив із родини репресованих переселенців із Західної України 39-41 рр. Народився вже в Сибіру десь в середині 40-х. Потім було повернення додому, але згодом Володя, вивчившись на геолога, знову повернувся підкорювати тайгові простори.
Утенков спілкувався переважно українською. Коли хтось намагався йому зауважити, мовляв, ти не в себе в Хохляндії – розмовляй на общєдоступном, він лише здвигав плечима і казав: «Мене не розумієш – вивчи мову, я підкажу, хочеш спілкуватися російською – спілкуйся, я тебе зрозумію, хочеш почути щось адекватне у відповідь – тайга велика, а в ній ведмедів повно» -, він обводив навколо рукою, якби показуючи безмежність тайгових просторів і відповідних вербальних мовно-лінгвістичних можливостей в них, і схилявся над черговою книжкою чи часописом. Він страшенно любив читати і кожну вільну хвилину віддавав цьому захопленню.
Втім, Володю мало хто наважувався турбувати. Принаймні із незнайомих. Здоровезний як ведмідь, кудлатий, бородатий, з обличчям якогось Крисобоя, в якому ледве вгадувались, глибоко посаджені під потужні надбрівні дуги, маленькі оченята, постійно до пояса оголений він і сам нагадував «хозяіна тайгі». Та й в тайгових умовах мало чим від «хозяїна» відрізнявся: в маршрути, попри заборону одиночних виходів, ходив один; скільки його пам’ятаю з квітня – ще сніг лежав і до жовтня – вже снігові запали починались, а річки крижаними заберегами брались вештався босоніж і напівголий; спав поверх спальника кинутого на заледве отесане піхтовиння.
Але, повторюсь, попри дикунський вигляд і замашки Володя був людиною надзвичайно освіченою, ерудованою і цікавою – сьогодні таких звуть інтелектуалами. Тоді ж їх звали диваками. До речі, на сєвєрах в ті часи я таких зустрічав багато. Наприклад, в загоні того ж таки Утенкова працював кашоваром доктор філософії МДУ на мультяшне прізвисько Боніфацій, котрий кожного року витрачав свою чималеньку професорську відпустку аби пожити в тайгових польових умовах. Вони частенько сперечалися із Володею на якісь тільки їм зрозумілі теми.
І от що дивно – сперечались кожен своєю мовою і чудово одне одного розуміли.
Так от, саме від Утенкова я вперше почув оте саме: «Вбий, москаля!». Коли ми тільки познайомились і перекинулись парою слів, він запитався в мене звідки я. Почувши, що із Харкова, він уважно, якось із жалем подивився на мене і спитав:
– Земляк значить, з України? Що зовсім погано там у вас?
– Чому це? -, здивувався я.
– Так, мовою ж не розмовляєш. Російською шпрехаєш. Мабуть зовсім зле?
– Та ні, володію -, я перейшов на українську, не ставши уточнювати з приводу чому і кому «зле».
– Так якого ж біса, ти, навіть чуючи, якою мовою до тебе звертаються, знаючи її продовжуєш розмовляти чужою говіркою? А ну, вбий москаля! -, Володя тицьнув пальцем кудись, як мені здалося, за спину. Я роззирнувся навкруги шукаючи того клятого москаля, котрого Утенков пропонував мені прибити. Але нікого поблизу підходящого не вгледів. Тоді, побачивши мою розгубленість, Володя тицьнув пальцем досить боляче в груди.
– В собі, в собі спочатку вбий москаля, а потім вже будеш жертву шукати…
Згодом ту приказку я чув від нього частенько і з різних приводів. Коли, наприклад, Володі пропонували випити, він, чомусь скрушно зітхаючи, відмовлявся: «Цього москаля я якщо не вбив, то вже придушив.» Якщо треба було вирішити якусь виробничу проблему, наприклад, зашурфувати ділянку він, відправляючи копачів на завдання, міг наказати старшому: «І дивись мені, аби через три дні вбив москаля» -, тобто виконав роботу і вирішив проблему.
Я вже згадував, що Утенков надзвичайно багато і швидко читав. Кожного разу, коли до нас прилітав експедиційний гелікоптер з ним передавалась і пошта. Так от Утенков отримував її здоровезними пакунками – йому хтось дбайливо передавав усю його підписну періодику. Коли я якось заглянув до того пакунку в мене просто очі розбіглися – там були майже всі відомі на той час «товсті журнали», в тому числі і українські «Всесвіт», «Дніпро», «Донбас», «Прапор», «Україна». Але не тільки – була й купа спеціальних часописів на кшталт «Геотектоніки» чи «Вулканології».
Так от забираючи пакунок з періодикою і прямуючи до себе в намет, Володя знову казав: «Піду вб’ю москаля!» -, що, я так думаю, означало підвищу освітній рівень.
Втім, попри всі свої, як багато-кому із оточуючих, а особливо начальству тоді здавалось, бзики, Володя був геологом від Бога – про таких як він я до того часу лише читав у Олега Куваєва в його сакраментальній «Території». Наприклад, як я потім з’ясував, саме він наполіг на перспективності (саме в тих місцях, де ми працювали) золотоносної так званої Німчанської світи, і саме йому потім завдячувала вся експедиція, коли на неї пролився рясний дощ нагород та премій. Тому в Мотигінській експедиції, де ми тоді працювали – його надзвичайно цінували, а із «дивацтвами» Утенкова рахувались. Але це до слова…
Якось я після важкого чотириденного маршруту вирішив відкайфувати. Повечерявши, заварив густий, майже чефіристий чайок, зручно облаштувався біля багаття і дістав був біломорину. Володя, що присів поруч несподівано порадив:
– Я б на твоєму місці кинув цю гидоту -, він постукав пальцем по пачці «Біломору»
– Та знаю, що шкідливо, але хто не палить і не п’є – той здоровеньким помре -, віджартувався я.
– Справа навіть не в шкідливості. Будь-яка несвідома прив’язка до будь-чого небезпечна. Мало того вона гальмує розвиток і спонукає до помилок. В цьому сенсі людина мусить бути максимально вільною.
Я тоді не зовсім зрозумів Володю. Тобто на філософському, світоглядному рівні сенс його сентенції, якщо не відразу, то трохи згодом до мене дійшов. Але тоді ж я відчув якийсь прихований, предметний зміст сказаного. Та й не лише мовленого, але й самого характеру, способу життя Утенкова. Дещо мені привідкрилося згодом, коли ми подружились і наше спілкування стало відвертішим.
Дійсно його згадка прив’язки до тютюну виявилась не випадковою. Його дядько, учасник, трохи менш відомого ніж описане Солженіциним Воркутинське Річлагівське , Горлагівського Норильського або ж «бандерівського» повстання розповідав, що одного із захоплених адміністрацією концтабору керівника повстанців зламали на елементарній речі – позбавили на тиждень тютюну, а потім запропонували цигарку…
Між іншим, попри все я так палити і не кинув, але затямив інше – хочеш відстоювати якісь принципові речі в тому числі і ментальні – стань і будь професіоналом в своїй основній професії. Це з одного боку. З іншого – хочеш бути патріотом, не просто будь ним, а будь сильним у всіх відношеннях. А не доводь свій патріотизм, вдягаючи шаровари із вишиванкою чи відпускаючи вуса або ж навіть оселедця і раз на рік затягуючи пісняка про «Два дубки» чи «Розпрягайте, хлопці, коні».
Тобто, ВБИЙ В СОБІ МОСКАЛЯ!
Але особливо дратують мене сьогодні постійні спекуляції на патріотичній темі практично усіх наших відомих і маловідомих політиків. Прізвищ свідомо не називаю, бо в кого не тицьни пальцем – патріот хрінів. Але радити їм вбити в собі москаля не варто, бо марна справа. Цим персонажам поради такого штибу вже не допоможуть. Їх легше самих…, та ви й самі зрозуміли, що з цією гидотою легше зробити, ніж поради давати.
Існує декілька версій походження та вживання терміну москаль в Україні. Є відомі і досить поширені. Наприклад, москаль як один із етнонімів росіян або ж як означення представника певної соціальної групи – військовослужбовців чи дрібного чиновництва. А є менш відомі.
Одну з таких версій ще в 1989 році я почув від мого земляка, відомого письменника та публіциста Анатолія Стріляного. Він розповідав, що в селах деяких харківських районів, зокрема в Чугуївському, Вовчанському або ж Куп’янському москалями і досі звуть не просто і не лише військовослужбовців, а саме своїх земляків-служивих, котрі після поневірянь просторами Союзу зросійщеними повертаються додому. А ведеться так ще з часів російського рекрутства 18-19 ст.ст. .
А бувало що слово москаль в Україні втрачало своє первісне означення і не завжди пов’язувалось із росіянами чи Москвою. Наприклад, в підручнику з Історії України 1934 р. можна відшукати ілюстрацію взяття Києва суздальським князем Юрієм Долгорукім в 1149 р. з красномовним підписом «Москалі руйнують Київ». Зважаючи на те, що перша згадка про Москву в літописах була лише двома роками раніше, і вона була на той час невеличким селом, Росії та й росіян взагалі не існувало, а сам Долгорукій був киянином-русичем, то можна зробити здогадку, що автори підручника в цьому випадку означення москалі використовували в сенсі свої ж за походженням запроданці.
Дотичне цю версію підтверджує Антон Денікін, котрий в «Очерках русской смуты» висловлював думку, що під час Громадянської війни в Україні слово москаль отримало розповсюдження не за національною ознакою, а як «отождествление его с комиссарами, членами военно-революционных комитетов, чрезвычаек и карательных отрядов, с теми кровопийцами и паразитами народними, которые сделали жизнь вконец непереносимой ». Тим не менш, чи слід нагадувати, що серед отих «кровопивць та паразитів» було чималенько й українців?
Втім, я не великий етимолог аби напевне стверджувати справедливість цих версій , але в цьому тексті слово москаль якраз і було використане в сенсі зросійщені запроданці, українські за походженням манкурти.
Автор – вільний журналіст, Харківська область, с. Губарівка, Товариство «Малого Кола»
Валерій Семиволос www.politikan.com.ua
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень