Жила собі Ірина Сеник. Жила і померла. Як і всі люди. Між датою народження та смерті зазвичай – риска. Це на пам’ятнику чи на табличці на хресті. Проте дуже часто саме так буває і в житті. Помирає людина – і залишається від неї тільки риска між цими датами. Більше нічого.
Так чи приблизно так розпочав свою проповідь на урочистому відкритті виставки, присвяченій Ірині Сеник, о. Ігор Ткачів, настоятель храму св. Анни УПЦ КП в Бориславі. Суть проповіді зводилася до того, що життя Ірини Сеник – це незрівнянно більше, ніж просто риска. Була рецидивісткою, бо двічі відсиділа в тюрмах за політичні переконання. 14+18=32. Саме стільки років молодості, найкращої пори життя поклала на вівтар Вітчизни щира патріотка. Любила життя, любила родину, любила світ. Та Україну любила найдужче.
Виставка відкрилася в історико-краєзнавчому музеї Бориславі. Поміщається в одній кімнаті. Борислав надто багато дав світу видатних людей, щоб кожен з них мав музей у цьому місті. Поряд із кімнатою Ірини Сеник – кімната справжнього світоча, знаменитого Стефана Коваліва. На жаль, знаменитого тільки для Борислава, бо поза межами міста не дуже хтось знає, хто це. Не знали б, можливо, і ми, якби не читали творів Анатолія Власюка, теж знаменитого бориславця сьогодення.
Ірина Сеник не була уродженкою Борислава. Напевно, ніколи не думала, де їй доведеться помирати. Напевно, й не думала про смерть, адже до останніх днів любила життя, планувала продовжити роботу над своїми вишивками, обіцяла вишити сорочку начальнику відділу культури Андрію Спасу, мала задум і надалі творити, писати вірші, спогади. Поховали її у Львові. Від Львова до Борислава – 101 кілометр. Після звільнення з ГУЛАГів Ірина Сеник не мала права жити ближче до Львова, ніж на 100 кілометрів. Тому й обрала Борислав.
Чому Героїня світу? Серед 100 жінок світу, удостоєних цього звання, вона – єдина українка. Так вирішили в Америці, а при присудженні цього почесного звання не могло бути підкупів, не могло бути махінацій. Бо це хіба в нас премії, посади та відзнаки найчастіше отримують ті, що при спілках (неважливо, чи журналістів, чи письменників), ті, що чиїсь дружини чи коханки (неважливо, чи письменників чи політиків), в нас легко можуть благій людині навісити ярлик «ворог № 1», а злочинцеві – лавровий вінок. В Ірини Сеник вінок був, але не лавровий, а терновий. Вона дочекалася незалежної України (померла в жовтні 2009, не доживши кілька місяців до 80-річчя), але чи про таку Україну мріяла?
На відкриття виставки памяті Ірини Сеник прибула міська влада, друзі-політвязні і просто друзі, молодь. Молоді не було багато, в основному ті, хто отримав премію за участь в літературному конкурсі імені Ірини Сеник. Життя продовжується і смерть Ірини Сеник для бориславців навряд чи стала епохальною зміною світосприйняття, кардинально новим усвідомлення, що треба жити по-іншому. За життя її згадували, кликали на різні урочистості, до її думки дослухалися, проте наскільки дослухалися? Ірина Сеник продовжує говорити до людей у своїх віршах, але чи хочуть до неї дослухатися тепер, коли на світі її ніби і немає? Для Борислава це честь, що тут проживала така велика людина, але хіба це до чогось зобовязує?
Великих людей шанують після їхньої смерті. Ірину Сеник теж вшанували 10 червня в Бориславі. Відкрили виставку, захід явно затягнувся в часі. Патетичні промови, не менш патетичні декламування віршів, здавалося, ще трішки – і затріщать сорочки та й розірвуться на грудях. От які ми патріоти! А чи не спробувати б не лише говорити про Україну, але й жити для неї? Ірина Сеник жила для України і їй навряд чи потрібні наші визнання чи признання в вірності якимось ідеалам, в любові тощо. Вона вже на правді. А ми, що тут, на землі, любімо Україну – «як вітер, як трави, як води, в годину щасливу і в радості мить, любіть і в годину негоди». Це слова не Ірини Сеник, а Володимира Сосюри, але хіба це має якесь значення? Головне – щоб після нас не тільки риска на табличці залишалася, а ще щось. А що саме – вирішувати нам.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень