«Участь і роль Церкви в громадських процесах». Саме такою була тема XXVI засідання Дискусійного клубу, яке проходило 13 грудня. Експертом виступав знаний у нашому краї богослов-інтелектуал отець Іван Гаваньо.
– Хіба громада не є Церква? Хіба Церква не здійснюється в громаді? – розпочав цими риторичними запитаннями своє вступне слово отець Іван. Великим недоліком часто є те, що участь священнослужителів у громадському житті зводиться винятково до словесних повчань. Церква інколи немов стає зовні, поза громадою. Миряни ж у церковних спільнотах теж не завжди розуміють своєї місії, свого покликання, того, що вони – теж Церква, члени Тіла Христового. Інколи виникає незрозуміле суперництво мирян та ієрархії, або і протиставлення одних іншим. Це і стає причиною таких явищ як антиклерикалізм та секуляризація, а все – від нерозуміння того, що мета в нас спільна, турбота спільна – благо Вітчизни і благо людини, зауважив отець Іван Гаваньо. Втім, є й такі, що переслідують інші цілі, прикриваючись турботою про спільні блага, але це вже інша тема розмови.
Священик представив присутнім новий Катехизм Української Греко-Католицької Церкви, апробований в 2011 році. «Це революційне явище як в нашій богословській, так і в нашій національно-культурній сферах, бо вперше ми відмовилися від зовнішнього повчання, від кивання пальцем на суспільство, а запропонували розглянути життя суспільства зсередини», – зауважив експерт, акцентуючи увагу присутніх на тому, що тепер вплив Церкви визначається тим, що вона стає для суспільства взірцем, будуючи спільноту за християнськими євангельськими принципами.
Святість, соборність, дияконія – ці терміни стосуються не лише Церкви, але і суспільства. Так, святість – це наче розвиток громадянського суспільства, соборність – принцип солідарності всіх громадян, а дияконія – принцип допоміжності.
– Ми всі однакові члени Церкви і всі несемо її місію: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє», – каже отець Іван Гаваньо і роз’яснює, що ця місія – втілювати Євангеліє там, де живете. Підсумовуючи, богослов зауважив, що Церква в суспільстві може відіграти роль взірця, орієнтира та вчителя, який черпає з відвічної Божої мудрості.
На жаль, більшість учасників Дискусійного клубу не змогли втримати високу планку, задану теологом, та опустилися до банального проповідництва власних ідей, а навіть безпідставної критики Церкви, її інституцій, окремих священиків. Погляди декого виглядали на відверту єресь, хоча виступаючі свято вірили у істинність того, що висловлювали їхні вуста. І як не старався отець Іван Гаваньо не допустити змішування грішного з праведним, та виглядало, що втілюються в життя євангельські згадки про бісер та собаку, котра повертається до свого блювотиння.
Але незважаючи на це, результат обговорення цієї теми на Дискусійному клубі все ж є. В нас, говорить отець Гаваньо, часто діють за принципом «Раз ніхто, то й не я», тому громадянська активність – на низькому рівні. Натомість маємо діяти, наголошує священик, за іншим принципом: «Як не я, то хто?». Бракує в нашому суспільстві і правила доброго помислу, коли апріорі дивишся на ближнього з доброю думкою. Оскільки всі ми родом з комунізму, то апріорі дивимося на людей з недовірою. Змінювати світ, суспільство потрібно із себе, не озираючись на інших, не тикаючи пальцем у ближнього. Змінювати світ – це змінювати і себе, але змінювати себе варто і на зібраннях, а не лише в якості Дон Кіхота. Зрілі християни зокрема і Церква взагалі завжди були могильщиками тоталітарних диктаторських режимів, каже отець Івана Гаваньо.
В обговоренні цієї важливої теми взяли участь голова товариства «Бойківщина» Любомир Сікора, доцент ДДПУ Мирон Цайтлер, представники козацького руху на наших теренах В’ячеслав Умнов та Валерій Каленюк-Краковецький, депутат Дрогобицької міської ради Михайло Ваврин, громадські діячі Дрогобича Святослав Сурма, Хосе Турчик, Анатолій Власюк, Анна Волошин, Володимир Кондзьолка, Микола Сов’як, Василь Лепак, Микола Варивода, Ярослав Баран, Ярослав Бігуняк та інші. Свої думки висловили і отці Михайло Комарницький (УПЦ КП) та Роман Федько (УГКЦ). Як зазначив Святослав Сурма, важливо у громадських справах, які ти розпочинаєш, покладатися в першу чергу на Духа Святого, а не на тих, хто мав би нас підтримати. В’ячеслав Умнов говорив про значення виховання дітей та молоді в християнському дусі, Мирон Цайтлер про формальне християнство, Любомир Сікора про те, що священикам миряни часто просто заздрять, а Володимир Кондзьолка про те, наскільки важливо священику показати добрий особистий приклад для своєї громади. Цю думку підтримав і отець Роман Федько, згадавши довголітнього настоятеля парохії в Лужку Долішнім, отця Чижовича, котрий міг і коня підкувати, і бочку зробити чи відремонтувати, і виступити в ролі адвоката на судовому процесі. Поступово присутні перейшли до обговорення і інших тем – чи залежить рівень духовності від кількості храмів, що таке успішність, чи християнізовані побожні люди, про церемоніальність та треби, про інкультурацію християнства в українському суспільстві, про священика, який має бути для громади тим, ким є батько в сім’ї.
Так, поняття «успішність» у нас часто розуміють в значенні споживацькому, за приклад беруть культури, які виплекані на ідеології протестантизму, але успішність може бути іншою. Парадоксальне вчення святителя Димитрія Туптала про те, що ознакою Покрову Богородиці є страждання української нації має в собі глибокий зміст – адже незважаючи на всі біди, поневолення, загрози, ми залишаємося християнським народом! Бо, на відміну від Західної Європи чи Росії, в нас християнство стало елементом культури, воплоченням в життя нації.
– Зараз модно говорити про успішність нації в залежності від віросповідання. Прикладом ставлять протестантизм – у Павла Лазаренка, прем’єр-міністра України, була навіть готова концепція протестантизації нації, – каже експерт. Але не все так просто, як здається. Отець Гаваньо розповів, що мав розмову із одним протестантським пастором кілька років тому і сказав йому: «Ви є праведні, поки вас мало, коли ви, наче одна сім’я. А коли вас стане більше, то появляться ті ж проблеми, що і в нас». Нещодавно священик знову зустрів цього ж пастора і той визнав правоту теолога. Бо хто не є євангельсько глибоким, тому не допоможуть ні церемонії, ні зміна конфесії, ні духовний провідник. Бо священик в греко-католицькій традиції – це не пастир стада, це баран серед овець, тобто він має бути Людиною і йти першим. В нас натомість дивляться на священика як на якусь не-людину чи над-людину, на нього покладають занадто багато функцій, від нього надто багато очікують і в той же час отців духовних критикують, беручи якийсь один негативний приклад (багатство, каса за треби, невміння виголошувати проповіді, усунення від громадських справ чи активне лобіювання інтересів якихось партій чи певних осіб). Громадяни, котрі самі малоактивні і часто несправедливі, очікують від особи духовного сану надто багато.
– Найстрашніший вид церковності – коли церковність є легітимацією рабства, – зауважив отець Гаваньо. – Людина не повинна втікати в Церкву від вирішення проблем, вона має йти туди (бути в Церкві), щоб набиратися духу, щоб, образно кажучи, знову йти «обробляти землю». В Церкву йдуть, ховаючись від хреста, від бід, натомість варто взяти хрест як зброю, проникнутися його силою і втілювати в життя євангельські принципи, – наголосив священик.
– Сьогоднішня наша зустріч – доказ того, що знаходимося в кризі. Як вийти з цього? – риторично запитував отець Михайло Комарницький зі Стебника. Потрібно просто йти – відповідав отець Іван. А отець Роман Федько додав – іти, будучи свідченням людяності, яка є найбільшим виміром духовності.
Шукати недоліки в іншому завжди легко. Бачимо скалку в оці іншого, а колоди в своєму оці не помічаємо. Церкву критикує кожен, кому не лінь, вказуючи на її історію, на її сьогодення, вишукуючи будь-якої нагоди, аби вколоти, очорнити чи принизити інституцію, котра є найбільшим моральним авторитетом. Говоримо про недоліки Церкви, не помічаючи її величезні заслуги. Хочемо, аби вона була активною в громадському житті, а самі ховаємося за чужі спини. Забуваємо, що ми, миряни – теж Церква. І наша активність, наша громадянська позиція, наша свідомість і справедливість – це те, чого так не вистачає для побудови громадянського суспільства в пострадянській, постколоніальній Україні. Але коли кажемо «наша активність», то це треба розуміти і як «моя особиста активність». Моя – як члена Тіла Христового, вірного Святої Матері-Церкви. І тоді говоритимемо не про великі недоліки Церкви, а про її великі успіхи.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень