В межах проекту «Вголос про війну» спілкуємося із лідером гурту «Мері» Віктором Винником.
– Що для Вас є війна? Чи думали, що війна випаде і на Ваш вік?
– Війна ніколи не минає. Але ми, слава Богу, народились, зрештою в країні СРСР, яка воювала завжди. Інше питання, що це стосувалося далеко не усіх, бо діти і люди, які ще пам’ятають 80-ті, прекрасно знають таке слово, як «Афган», «Афганістан». Тоді і слово було таке вигадане, як «інтернаціональний обов’язок». І ця історія, до певної міри, вона не те, що повторюється, але якась схожість, якась аналогія звичайно є. Але це десь було далеко. Це десь було абсолютно закрито. Що ми знали про це? Ми знали пісні під гітару про це і оповіді учасників. Потім вже прийшла так звана «перебудова». Це явище вже якось висвітлювалось, але рівно настільки, наскільки можна було.
Людство якось запрограмоване на війну і воно так чи інакше воює. Але ми не були знайомі всі ті 20-ть років з війнами… Були близько війни: Придністров’я, Балкани. Але все одно це було не в нас. Тобто, ми навіть гордилися, що от ми така миролюбива країна, у нас все нормально, ми до цього не доводимо. І, тим не менше, війна прийшла в наш дім. Я думаю, що ця війна – незвичайна. Це, до певної міри, розплата за незалежність. Оскільки наша незалежність нам, у великій мірі, нашому поколінню дісталася просто так.
Йшов 91-й рік. Гігант, величезна країна СРСР закінчувала своє існування. І на її руїнах був так званий «парад незалежностей».
Ось ця війна – це такий виклик історії. З нас просто спитали. Сказали: от вам дали незалежність 25 років тому, а чи достойні ви її в принципі? Так мені здається, що у великому історичному аспекті війну ніщо не виправдовує, так чи інакше. Це така війна, що ми повинні вистояти і доказати. Ця незалежність – ми достойні її. Ми, як нація, доросли до цього рівня. Ми знаємо, що робити зі свободою та незалежністю.
– Що Вас пов’язує із війною?
– З війною мене пов’язує, як і усіх людей, у яких у паспорті написано – Україна, жовто-синій прапор. Я розумію, хоч цю війну дивно назвали словом «АТО» і ще якимись незрозумілими словами, але, так чи інакше, – це війна. Особливо, коли побуваєш на Сході. Тобто, це справжня війна з усіма атрибутами. Війну ми бачили в основному по телебаченні у фільмах голівудських: це романтика, це красиві феєрверки, вибухи… Насправді ні. Війна – це страшно. Це кров. Це бруд. Це страх. Це смерть, врешті решт.
Мені доводилося кілька разів бути із концертами і в розташуванні ЗСУ, але більше ми мали справу із добровольцями, добровольчими батальйонами. Скільки я там почув історій. Зрештою, ніхто про себе не розказував, розказували про інших. І це є наші сучасники. Це є наші брати і сестри, наші сусіди, які вчора із нами ходили по вулицях і жили в будинках через стінку. А ми про них нічого не знали. І тут, коли це все сталося, вони просто зібралися і поїхали. І дотепер там стоять. Ми зараз тут під мирним небом завдяки їм. Це змушує задуматися. Адже на його місці міг би бути кожен. Є реальні приклади героїзму. Є багато проблем, про які також треба говорити. Тому що війна оголює не тільки високі й благородні пориви, а й викликає в людях і все погане. Тобто, війна – такий лакмусовий папірець. Тут є місце і подвигам, і є місце різним поганим речам, які також не треба замовчувати.
Навіть якщо абстрагуватися і не звертати на це увагу… але це є реальна війна, коли кожен Божий день ми чуємо про втрати. Для більшості – це статистика. Що дуже страшно – ми звикли до цього. А втрати? Сьогодні полеглі 1-2 людей. Це вже стало стандартно. Коли там уже 5-10-ть – о, то вже багато. Там, «на верху», навіть пробують пояснювати. А коли от такі поодинокі втрати – це стало нормою. Суспільство до цього звикло і це страшно насправді, що ми отак швидко за два роки звикли, що це нормально. Але ж це не нормально, бо до когось в цей момент приходить «похоронка». І це чиєсь обірване життя…
– Чи потрібна була Революція 2013-го? Якщо би повернути час назад, що б Ви обрали: революцію чи тодішнє життя?
– Провокативне запитання (усміхається – ред.). Є фраза, яка приписується провіднику Степанові Бандері: «Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав». З приводу революції і першої, і другої, я не знаю, чи можна це назвати революцією. Бо революція, як нас вчили з історії, має нести зміни. В результаті цих двох революцій: і Помаранчевої, і Революції гідності, якоїсь явної зміни не відбулося.
Але хто винен в цьому? Винні тільки ми. Ми привели цих людей до влади і, відповідно, нам треба цю кашу розхльобувати. Я вважаю, що і перша Помаранчева революція мала свій час, і Революція гідності також. Це вже об’єктивна реальність. Якщо би суспільство було не готовим до цього, вони би просто не відбулися.
Революція, яка відбулася, ми ж пам’ятаємо, це було не так давно, це було волевиявлення людей. І тому говорити чи потрібна вона була… Вона є, не треба забувати, освячена. За нею велика жертва – Небесна сотня, яка вже давно не сотня, а значно більше число. Ці смерті треба чимось оправдати. Вони віддали найдорожче. Вони поклали свої життя на цей вівтар нашої свободи. Тому, однозначно час цих змін настав. Інше питання – на які ми вийшли результати? Але ще раз кажу: завжди треба починати із себе. Ми їх на своїх руках принесли у владу. І зрештою, ми маємо право спитати з них же ж, що вони там роблять.
– Як Ви вважаєте, чи правильну позицію тримає керівництво України стосовно подій на сході?
– Я не вірю в ментальність людей. От кажуть, що ментальність у нас така, у них така. Є якісь моменти, але глобально з дитинства нас привчають, що от в українців така ментальність, що ми хитрі… це не правда. Я думаю, що в наші умови поставити будь-яку націю, і вона би швиденько набула ознак нашої ментальності так званої. Тому ми, як і всі люди, дуже добрі аналітики і спеціалісти, але диванні. Ми розбираємося у футболі, в політиці, тепер уже прекрасно розбираємося у воєнних діях. Тобто, ми вже вивчили, ми знаємо, які бувають калібри мінометів і САУ і т.д. Це страшно, але це факт. Це навіть діти знають, тому що в країні війна. Дії нашого уряду…Як їх кваліфікувати? Я вважаю, що усім на світі мають займатися спеціалісти. І, як би там не було, у нас є військові тепер. Це не секрет, що у нас нарешті є армія. Ще може не така, як нам потрібно, але це не те, що було два роки тому. І дії командирів, і вищого командування армійського… Ми не можемо забути ні Іловайськ, ні Дебальцеве, ні ці трагедії… Вина лежить на них. Але, мені здається, що війною повинні займатися військові. Тобто люди, які знають, як це робити. А диванні аналітики що в спорті, що у війні, що в політиці – я іронічно до цього ставлюся.
Я не маю відповіді на це запитання. Єдине, що треба максимально – старатися уникати жертв. Але це війна і це треба зрозуміти. Цей конфлікт затягнувся. Як нам казали – він має відбуватися не місяці, а дні. Тим не менше, ми маємо третій рік війни. І що найгірше – не видно її кінця. Є в нас така риса «хороша». Ми полюбляємо, щоб нас усі підтримували. Тобто, ми вважаємо, що нам усі винні, що передові країни світу повинні зараз порвати абсолютно з Росією і задавити її санкціями, а ми нормально будемо їздити туди на роботу. Той же Президент там буде мати бізнес. Якось ми себе не бачимо у цьому всьому. Ну можемо не купляти якісь жуйки в магазині. Пам’ятаєте цей момент такий смішний «ми зараз забойкотуємо товари і Росія впаде з її економікою». Ну вистачило цього на два місяці. Зараз на це уваги ніхто майже не звертає, тому що у деяких товарів просто немає аналогів. Це треба правильно зробити. «Снікерси» треба привозити із Польщі, а не з Росії. От.
Вся біда часто на світі від непрофесіоналізму. Я розумію, що ці люди, які зараз керують бойовими діями, вони і не мають досвіду, бо навчалися у мирний час. Але війна це така штука, яка дуже швидко вчить.
– На Вашу думку, як війна впливає на суспільство? Як війна вплинула на Вашу творчість?
– Я багато років обдумано сторонився соціальної тематики. Мені здавалося, що життя важке доволі. Є багато проблем, люди зайняті виживанням, зароблянням грошей і вони мають, напевно, право в музиці знаходити розвагу, спокій. Відповідно, якщо приходили в голову якісь такі речі гоструваті, я цього не подавав. Але з часом зрозумів, що це напевно була неправильна тенденція. І ще багато років тому перша пісня такого плану була «Незнайомий мій брат». Коли ще нічого не віщувало біди. Ця пісня 2001-го року. Потім знову був такий період капіталізації, зростання. І потім з’явилася така пісня, знову ж таки, за довго до війни, як «Сестра». Пісня із таким яскраво вираженим соціальним моментом. І що я зрозумів? На концертах люди часто краще реагують і більше вимагають соціальних пісень, де вони є абсолютно не танцювальні. Це текстові пісні, де треба слухати слова. Про що це говорить? Що зараз такий час, що у суспільства загострена увага на цих речах.
Як безпосередньо війна вплинула? Ну як війна впливає, коли ти перебуваєш в полі зору медіа, коли ти чуєш постійно інформацію. Коли розпочалися події на Майдані у 2014 році я був якраз закордоном у Франції. І коли ходиш вулицями Парижу, і там все мирно, красиво, весняно, а на газетних кіосках бачиш всюди слово «Україна», «Крим». І ти дзвониш або пишеш, що ж робиться таке вдома. І не зрозуміло абсолютно. Зрозуміло лиш те, що є втрати на Майдані. І тоді була написана пісня «Падала зоря». Її сприйняла публіка без розкруток, без кліпів, абсолютно без нічого. Вона пішла Інтернетом і багато радіостанцій взяли її. Потім ще були пісні. «Я з України» була написана до цих усіх подій, але суспільство зараз дуже загострене на цій тематиці і сприймається все. Єдина проблема в тому всьому, що є таке поняття як «кон’юктура». Ввона присутня у всьому – і у творчості також. Багато артистів, які до цього співали про ромашки, чомусь стали співати серйозні пісні про війну. В більшості, це виглядає або смішно, або страшно. Вони пробують бути в тренді і якось себе в цьому проявити. Чому я спокійний в цій ситуації? Мені неприємно це, звичайно, але я спокійний бо є така штука як час. Сито часу. І воно не пропускає це все. Вона (пісня) може бути актуальна тиждень, але вона не залишиться в роках і не ввійде в серце і душу народу. Тобто, воно абсолютно швиденько промиється. Є шедеври, які були написані на війні, які відображають сутність цієї війни. Їх не так багато, але тим не менш вони залишаться в роках. Рано чи пізно, але всі війни закінчуються. Та ці пісні залишаться і будуть нагадувати наступним поколінням про час драматичний, в який живемо ми, в який живе наша країна.
Пісня «На шматки» – це нормальна реакція на такі речі. Я не вважаю, що я пишу пісні. Я їх записую, якщо вони приходять. У мене ніколи не було мук творчості і всяких таких поетичних моментів. Якщо вона є – це 5 хвилин взяти і записати. Я взагалі вважаю себе самописцем кардіограми. Воно звідкись є – ті слова, мотив, а потім вже записати – моменти професіоналізму. А щоб мучитися, думати, як же ж воно буде так красиво, щоб сльозу вибити – це «брєд». Можливо, хтось так працює. Я так не вмію. Я розумію, що якщо пісня не була написана за 5-10 хвилин, значить, напевно, вона не мала бути написана. Вона, або вернеться ще колись до тебе, або піде кудись з часом.
Я от віднедавна зрозумів, що я хочу. А хочу я, щоб пісні дійсно перестали бути актуальними. Краще хай такі пісні будуть про сонечко, про Ромео і Джульєту, про вічні почуття, і про мир, тому що суспільство втомилося. Майже три роки війни. Треба пам’ятати, що Друга світова тривала 5 років, а ми вже пройшли період половини цієї війни. Люди мають багато запитань, і мало мають відповідей. Це проблема. Але ми мусимо це пережити. Тобто я є професійний песиміст по натурі, але в деяких таких питаннях я закінчений оптиміст.
Алла Федорченко, Марія Доманська, «Вголос»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень