– Після вбивства Романа Різняка (псевдо «Макомацький») його замінив «Сойка», який дозволив нам навіть вступати в партію, тільки щоб ми залишилися вірними Україні, зберегли український дух, – пригадує Володимир Іванусь, один з небагатьох живих представників того покоління, яке сміливо можна назвати «поколінням патріотів».
Володимир Іванусь у партію звісно не вступав, а продовжував виконувати завдання. У свої сімнадцять років він спільно з товаришами виконав наказ «Сойки» та вивісив на приміщенні школи у Трускавці національний синьо-жовтий стяг. За це був засуджений на 25 років в’язниці…
До помешкання Володимира Івануся в одній із хрущовок на вулиці Івасюка у Трускавці заходимо ми троє – відома журналістка та громадська діячка Наталка Криничанка, заступник голови Трускавецького міського осередку ГО «Сумління» Богдан Гуцило та Ваш покірний слуга. Старенький 83-літній дідусь запрошує сідати і пригадує часи свого дитинства та молодості, покалічені війною та совєтською владою.
Народився Володимир Йосипович Іванусь у 1932 році в с. Яблониця під Перемишлем. Його мова з характерним лемківським та польським «ł» (щось середнє між «в» та «у») замість твердого українського «л» видає в ньому переселенця. У часи воєнного лихоліття ІІ світової хлопчину разом з матір`ю відправили на примусові роботи до Німеччини. Назви села, де вони працювали, вже не пам`ятає, знає тільки, що жили недалеко від Штеттіна (тепер польське місто Щецін). Дорослих годували абияк – якась варена морква та бруква, а от дітям все-таки видавали по півлітра молока на день та ще хліба.
– Коли американці та англійці почали бомбити німців, то неба не було видко, стільки летіло літаків, – пригадує п. Володимир.
Звільнившись із табору, думали повертатися додому, тим більше що в Володимира під Перемишлем залишилися старенька бабця з сестрою. Але росіяни заставили матір із хлопцем гнати коней, з Німеччини в глибинку Радянського Союзу. «Визволителі» тягнули з Німеччини що лиш могли, тож і расові коні ніяк не могли пройти повз їхню увагу. А транспортувати їх аж до Грузії заставили колишніх остарбайтерів.
Неначе картинки з калейдоскопу проходять перед очами п. Володимира ті дні. Гнали вони з мамою коней через територію Польщі, дійшли до Прибалтики, Білорусі, а там раптом випав великий сніг. Коні грузнули і йти далі не могли. Що з тими кіньми сталося, Володимир Іванусь не знає, а от його з мамою відпустили додому. Але домівки вже не було. Сестричка зі старенькою бабусею вже були на «ziemiach odzyskanych», тобто в західній Польщі (проходила операція «Вісла»!), а Володимир з мамою опинилися в Дрогобичі. Так вирішили у Львові.
– Ми сиділи на станції в Дрогобичі і до нас підійшов якийсь інтелігентний чоловік, який порадив нам: «В село не йдіть, бо там будуть колгоспи. Йдіть до Трускавця». Мама в райкомі почала просити, щоб нас поселили у Трускавці і так ми опинилися тут, – пригадує Володимир Іванусь.
Тоді, в перші післявоєнні роки, Трускавець був звичайнісіньким селом, де теж заснували колгосп (імені Шевченка). Але той інтелігентний чоловік, який дав пораду остарбайтерам-переселенцям проситися до Трускавця, видно знав, що для них це буде кращий варіант.
Тодішнім сільським головою Трускавця був п. Веретка, простий чоловік, який мурував комини. Доля пізніше знову звела з ним Володимира Івануся – вже під час перебування у Норильську. А тоді, в важких 1940-х, він подружився з трускавецькими хлопцями (Петро Луговий, Михайло Шевель, Володимир Наконечний, Степан Габшій, Варсуляк та інші) і разом з ними брав участь у національному русі.
– Наказ «Сойки» вивісити у Трускавці на свято Покрови синьо-жовтий прапор ми виконали, – розповідає п. Володимир. – Від школи втекли на річку, озера тоді ще не було, була річка. Щоб збити зі сліду собак, ми взяли з собою перцю і пси нас так і не знайшли, розпчихалися, втратили слід…
Але совєтські окупанти все одно вийшли на слід хлопців – за допомогою слабкодухих зрадників. Юнаків запроторили в дрогобицькі «Бригідки», відбувся суд. За те, що брав участь у вивішуванні синьо-жовтого полотнища, Володимир Іванусь отримав 25 років тюрми. Якби довелося відсидіти весь термін, то вийшов би на волю тільки в 1974 році. На щастя, у березні 1953 року помер Сталін.
– Якось приснився мені сон, – розповідає Володимир Іванусь, – нібито я втік з Норильська і опинився якимось чином у Москві. Йду я біля Кремля, а назустріч мені йде Сталін, Молотов і вся та свита. Я думаю – втечу в церкву, до церкви вони точно не зайдуть. А вони йдуть до церкви. Став я за фіранку, сховався, дивлюся, що Сталін буде робити. Аж тут виходить священик в чорній рясі і б`є Сталіна ножем… Я прокинувся і вже не спав до самого ранку, думав про цей сон, що б то він мав означати? Розповідаю вранці, а з нами там був один естонець, священик, 60 років. Він попросив мене ще раз розповісти цей сон, а далі каже – побачиш, що буде до трьох днів. І до трьох днів Сталін помер…
У в’язниці Володимир Іванусь зустрівся не тільки з колишнім сільським головою Трускавця Веретком, але і з Михайлом Шевелем (Шевельовим), який згодом описав про свої тюремні поневіряння у творі «Ув`язнена юність». Трускавчанин Михайло Шевель описав реалії тюрем та концтаборів, неймовірно жорстокі знущання сталінських катів. Автобіографічна повість «Ув`язнена юність» побудована на фактах, в творі згадуються трускавчани, які брали участь у підпільному русі, часто це були хлопці шкільного віку як Ярослав Гусяк, Роман Соколівський, Орест Білий чи Богдан Петранівський. Михайла Шевеля засудили теж на 25 років тюрми за те, що у творі описав тяжке становище колгоспників. Вчитель Віктор Гук відразу передав цей твір у відповідні «органи». Парадокс долі – кращого друга Михайла Шевеля теж звали Віктор Гук…
На фотографії, яку надав для публікації в «Трускавецькому віснику» краєзнавець Богдан Гуцило – учні сьомого класу Трускавецької семирічної школи в 1947 р. В центрі – директор школи Забродський, в нижньому ряду зліва направо третя – О. Білас, в другому ряду зліва друга – Зеня Метіль, в другому ряду друга справа – класний керівник Ніна Нікіфоровна Петрова, в третьому ряду зверху зліва – Данилишина, Михайло Мацько, в справа наліво – Мирон Гусяк, Мирон Білас, Іван Шевельов. Покоління патріотів, з якого залишилися останні герої (наче останні з могікан).
Володимир Іванусь спілкується з Богданом Гуцилом, пригадують тих, хто вже відійшов у Вічність. «З тих хлопців один я залишився», – гірко констатує п. Володимир. Здоров`я вже не те, що колись, пам`ять починає підводити. Учасник знаменитого Норильського повстання після смерті Сталіна ще три роки очікував на звільнення. «Люди сиділи ні за що!», – з розпачем говорить він. Переживши Караганду, Норильськ та копальні Колими, відсидівши сім років за участь у вивішуванні українського національного знамена, Володимир Іванусь повернувся до Трускавця. Тут працював у будівельному управлінні, майже до самої пенсії – на будівництві, короткий період – у водолікарні.
Зараз пан Володимир з помешкання майже не виходить, дивиться телевізор і вболіває за долю України. Він – з покоління патріотів, які вистояли, щоб передати знамено українського духу нам, молодим. Чи втримаємо ми це знамено, чи будемо гідними нащадками таких патріотів як Володимир Йосипович Іванусь?
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень