Чим глибше коріння – тим міцніше дерево. Дерево роду, яке не має всохнути на тобі.
Напередодні Різдвяних свят варто кілька слів сказати про родину. Різдво – родинне свято: таким воно було понад 2 тисячі років тому зі Святим Сімейством у Вифлеємі, таким воно є і зараз, коли родина збирається за одним столом на Святу Вечерю.
Не в кожного є усвідомлення, що ти – частина Великої Родини, що в тобі плине кров предків і від них ти успадкував певні риси характеру, темпераменту, риси обличчя, пігментацію шкіри, характер, захворювання, а навіть деякі звички.
Ця невеличка передсвяткова замітка – спонукання заглибитися у свій рід і відчути почуття гордості, що ти є саме таким, яким є. Але це не має бути гордість у значенні «пиха». Це має бути гордість у найкращому значенні слів «гонір» та «честь». І ця гордість включає в себе вдячність – вдячність Богові, вдячність предкам, вдячність за все, що було, є і буде.
Мій прадід Олекса був впертим і наполегливим. Мав млин, пасіку, був солтисом. Був батьком 16 дітей, з яких лише половина сягнула зрілого віку. Зі злості міг повибивати за один раз всі шибки в своїй хаті, а другого дня вже вставляв і ховав очі від дружини. На Святий Вечір він пік пампушки, перевертав їх двома виделками – я роблю так само. Це виключно моя робота – місити тісто на пампухи і пекти їх, подібно як терти мак на кутю (на Святий Вечір не вільно казати слова «мак», щоб горобці його не крали, треба казати «зернята»).
Моя прабабця Розалія була дуже побожною людиною, ходила на відпусти не лише до Гошева, але була і в Торуні. Ще маленьким я все думав – де ж той Торунь? Тепер знаю, що це аж на заході Польщі. Вона була дуже гостинною, любила гостити кожного, хто прийшов до хати (як гобіт з однойменного твору Толкіна). Я знаю, чому я такий щирий і чому такий консервативний в релігії – це від прабабці.
Брат моєї прабабці був дуже ретельним чоловіком. Педантом. Я теж не можу спокійно дивитися, коли щось не так, як має бути. Він одного разу навіть порубав на ковбиці щойно зшиті дружиною штани, бо ґудзики на ширінці були пришиті не з того боку, як мало бути. Та це ще дурниці, бо в селі, звідки я родом, траплялося, що на ковбицю клали і жінчину голову. Тож я знаю, чому я такий запальний і можу нагородити казна-що чи наробити дурниць. Як кажуть, не зліть мене, бо буде гірше зовсім не мені.
Я більше не знаю такої працьовитої людини, як моя мама, і коли мене обзивають «працоголіком» чи «трудоголіком», або ж дивуються моїй працьовитості, то я просто мовчу. Бо знаю, від кого це в мене. Але якщо я чогось не хочу робити, то ніхто мене не змусить – такою була моя бабця, царство їй небесне.
Я виразно бачу риси характеру моєї дружини в поведінці однієї зі своїх доньок, бачу нахил до гуманітарних наук у моєї іншої доньки і знаю, що це вже – від мене. Гнів моєї найменшої – теж чисто мій: бурхливий, шалений, непередбачуваний. Але я знаю, як його втамувати, бо контролювати свій гнів я навчився, як і боротися з ним.
Кожна людина в цьому світі – неповторна. Неважливо, чи поясненням цьому є гени, спадковість, душа, вплив сім`ї та суспільства, а може щось інше. Кожна людина – краплина в океані, котра ніби і живе своїм життям, але обов’язково повернеться в океан.
У мурашнику життя ми проходимо одне повз одного, бачимо одне одного, тішимося, гніваємося, скрегочемо зубами чи плещемо в долоні. Це життя, життя таке, як воно є.
Серед мільйонів людей ті, які були, жили, споглядають на нас з Вічності, з глибин віків. Ми теж ідемо по висхідній, щоб сягнувши апогею, спуститися по низхідній – і так аж до останнього моменту, останнього нашого подиху.
«А після нас не буде нас, будуть інші люди, будуть пити горілочку, та вже нас не буде!» – співається в одній нібито жартівливій, а насправді дуже філософській народній пісні. Ми не знаємо, які люди це будуть, та нам, можливо, і не варто цього знати. Але це в будь-якому випадку будуть наші нащадки – нас, наших друзів, наших ворогів, наших знайомих, наших сусідів. Колись вони виставлятимуть наші фотографії і пробуватимуть дізнаватися більше про нас, наше життя, наші почуття та емоції. Колись хтось гордитиметься, що його/її предком був такий-то/була така-то. А може стидатиметься, хтозна.
В час сімейного свята Різдва пильнуймо не лише за святковим столом, але й за тим, щоб наші діти чи онуки не забули слів колядок, які співали тільки у вас. Не забувайте передати обряди та традиції, навіть якщо до кінця не усвідомлюєте їх значення, їх смислового навантаження. Я, для прикладу, купив сокиру тільки для того, щоб мати можливість ставити на неї ноги на Святий Вечір (щоб були міцні, як залізо), а всі інші дні в році сокира мені у Трускавці абсолютно не потрібна.
Не забувайте зберегти для дітей-онуків родинні фотографії, родинні реліквії (вишивки, вироби, коштовності, листи, обереги роду, а навіть рецепти страв). Не забувайте те місце, де вам пупець різали, бо рідна земля дає наснагу. Недарма в давніх казках герої набиралися сили саме від рідної землі.
Більше спілкуймося в родині, відкинувши на свята геть в сторону девайси, смартфони, планшети і забувши про зомбоящик, де окрім безглуздих серіалів та плаского «гумору» нема ніц-нічогісінько. Подумайте, чи оповідали ви хоч що-небудь своїм дітям про своє дитинство, свої пригоди, своїх друзів, свої кумедні чи містичні історії? Їм це буде куди цікавіше, ніж дивитися мультсеріал чи ганяти вампірів у комп’ютерній грі.
Нам буде легше йти по житті, якщо ми знатимемо, що погляди наших предків дивляться на нас з ласкою та схваленням, а не з осудом. Нас буде благословити Бог, якщо ми пам’ятатимемо свій родовід хоча б у кількох колінах і не посягатимемо на честь іншого роду. Ми проживемо повноцінне щасливе життя, якщо будемо задовольнятися всіма дарами Неба і дякувати за них. Нарікання та вічне незадоволення інших нам не подобаються, то чому ж комусь маємо подобатися ми в набурмосеному вигляді з жалями-скаргами.
Ми – віддзеркалення наших предків і теперішнього суспільства. В той же час ми – зерно для урожаю майбутнього і змін, які можуть відбутися в країні/світі. Заглушивши в собі певні вади і розвинувши певні позитиви, ми передаємо їх далі, немов естафету.
В одному творі Браяна Трейсі є оповідь про подорож пустелею Сахарою, яку можна подолати від бочки до бочки – цими бочками мітяться певні відрізки часу/відстані. Ми – між бочками і вертатися назад немає ні сенсу, ні можливості, а вперед дійдемо тільки до пункту, який нам визначено, далі піде хтось інший. Кожен з нас – естафета, вдало чи невдало передана минулим майбутньому. Не згасімо ж вогонь роду, нехай він пломенить…
Володимир Ключак
P.S. Домашнє завдання: протягом однієї години з 72 годин трьох днів свят зробити щось для дослідження свого роду і передати цю інформацію належним адресатам у своїй родині.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень