Я – Українець і цим пишаюсь, бо надзвичайно люблю свою землю. Доля закинула мене далеко від рідної домівки. Завжди відчував себе українцем, сином великої та гордої нації. На війні, сидячи в окопах, на блок-постах я багато думав про свою батьківщину і питав себе: звідки впало це рабство? З яких причин «лицарські сини» обернені – за виразом Т. Шевченка – в «свинопасів» і «хамових синів»?
Більшовизм обернув Україну в рабство. В Росії він робив усі зусилля, щоб довго тривали ідеї панівної нації, які давали їй силу: культ власної державності, імперіалістичний розгін, дух завойовництва, расової вищості, традиції історичного устрою – абсолютизму й сильної, окремої від маси, провідної верстви. На Україні ж старався большевизм знеславити і згидити все, що давало силу нашому національному організмові: всі славні спогади минулого, шляхетну гордість вільного народу, його завзяття, предківську мудрість, власну правду, правду не рабську. З допомогою наших перевертнів або «інтернаціоналістів» усіх сортів (лівих і правих) зганьбив большевизм всі вартості, які надавали нашої історії блиск і силу, щоб убити в нових поколіннях спогади минулого, слави, обернути їх у голоту, положенням і психікою, зробити з нації плем’я гелотів.
Коли я вчився в Санкт-Петербурзі, нам закидали, що Т. Шевченка «шукає ідеалів позад себе, а не перед собою», не в «современних огнях» атеїстичного матеріалізму; закидали апотеозу лицарства старої України, як вияви «п’яної музи»; закидали «фанатизм», – цебто гарячу віру в свою правду, «шовінізм» – цебто гаряче прив’язання до свого, і «ненависництво» – цебто обурення і гнів до загарбника. Але моя Україна була створена в моїй душі. Ця Україна героїчна, Україна, яка творить себе і світ, а не є продуктом творення «сильних світу сього».
Теперішня влада хоче нав’язати нам ідейну течію, яка вважає розвиток України лише в популяризації історії і народних традицій. Дехто навіть вважає, що ото є націоналізмом. Однак така думка дуже далека від істини. Шануючи героїчні сторінки української історії я наголошую, що на одних калинових гаях і вишиванках державу не розбудуєш. Я говорю про необхідність сильної верстви, яка, відкинувши забобони і чвари, зуміє зорганізувати і повести за собою народ. Причому повести його не на поклін до Європи чи Росії, а повести до дійсної незалежності. Не буває патріотів, які ладні рачки плазувати, аби тільки їм дозволили постояти біля порогу «цивілізованого світу» чи «братньої Росії»! Тільки свої сили, своя держава і своя армія – тільки до цього може закликати справжній патріот. Для того, хто справді розуміє інтереси України, набагато важливіша обороноздатність країни й добробут громадян, ніж калинові гаї та популяризація старожитностей.
Після пережитого в житті я би міг замкнутися в собі, тихо ненавидячи «москалів». Але я хочу брати участь в створенні Великої Держави, яка не оббиватиме пороги міжнародних інстанцій у пошуках жебрацької подачки. «Тільки плекання цілком нового духу порятує нас», – невтомно повторював Дмитро Донцов.
Прочитавши багатьох авторів я переконався в тому, що існують два типа народів: народи – пани і народи – плебеї, «лицарі» і «свинопаси». Цей поділ не соціальний, а психологічний, тобто зумовлений не зовнішніми, а внутрішніми чинниками. Кожен народ представляє його провідна верства, еліта. Є два типа єліт: плебейський і володарський. Основні проблеми в суспільстві починаються тоді, коли володарський тип замінюється типом плебейським, як це, наприклад, сталося в Україні, яка втратила традиції своєї козацької минувшини. Занепад народу, держави поясняється не якимись зовнішніми чинниками, а внутрішніми. Насамперед станом провідної касти. Слабка еліта – слабка держава. Сильна провідна верства – сильна країна.
Якщо заглянути в глибини історії становлення української нації та переглянути героїчні сторінки боротьби за національне визволення ми бачимо, що завжди поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення український народ прагнув домогтися і визволення соціального. Саме на такому «грунті» виростали «вилетні» української політичної думки – П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Мазепа, Т. Шевченко, І. Франко, І. Грушевський. Саме їхній приклад, їхня самопожертва «будили» свідомість народу, кликали його до боротьби за державність.
І от, здалося б, коли їхні героїчні зусилля дали свій результат і ми отримали свою незалежну державу сьогоднішня дійсність показує, що ми можемо її втратити. За двадцять років бездарного правління народ доведений до майже рабського становища, де із всіх гарантованих людині прав Конституціею залишилось майже одне – це його особистий голос на виборах. «Немає гіршого рабства від рабства тих рабів, які себе такими визнають», – говорив колись великий Гете. «Борітеся і поборете» заповідав нам безсмертний Т. Шевченко.
Тому я хочу звернутися до всіх вас. Схаменіться! Не здавайтеся! Не мовчить! Бо голос народу – це непоборна сила. І тільки вона зможе зруйнувати цю б здавалось непереборну стіну. Не давайте себе знову обдурити тим, хто зраджує ваші інтереси, хто прикриваючись великими і благими намірами знову намагається купити Вас пустотілими обіцянками. Давайте разом будувати нашу Батьківщину такою, яка б шанувала всіх і кожного окремо. Яка була б прикладом для всього світу.
Але все починається з малого: з зернинки – хліб, із паростка – росток. І наша Батьківщина починається із сотень тисяч малих міст та сіл. То ж давайте наводити лад в державі із наших «малих Батьківщин». Давайте на місцях об’єднаємося навколо тих особистостей та політичних сил, які вели і ведуть цілеспрямовану політику за щастя та добробут свого народу і покажемо цілому світу, що ми – народ, якого правди сила ніде ніким ще скореною не була.
Андрій Івченко, кандидат в депутати до Трускавецької міської ради.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень