З кожним днем все дальше і дальше відходять від нас роки будівництва соціалізму та тоталітарного матеріалізму і атеїзму, з ними і події, факти, учасниками, очевидцями яких були ми, українці-галичани, яким зараз більше за двадцять. Про цю ідеологічну комуністичну машину, яка працювала безперебійно роками, кожен, хто ріс і виховувався у тій системі міг би пригадати чимало такого, що йшло врозріз з нашим сумлінням, нашою вірою, нашими традиціями.
Торкаюся цієї теми не випадково. Якось переглядаючи свої старі журналістські замітки, знайшов такі, що жодна газета в ті часи не надрукувала б. А мова йшла про те, як радянська влада «сприяла» нашим людям святкувати Великдень. Ось кілька фактів із 70 – 80-их років минулого століття.
«Вкрали» священика
Це було у 1975 році у селі Ільник Турківського району. Рано-раненько, як це у нас прийнято, люди з навколишніх сіл зі святковими пасхальними кошиками прийшли до церкви цього села, щоб посвятити паску, бо в їхні церкви були закриті. Чекають люди годину, чекають дві, уже й обід підходить, а священика нема та й нема. Різні гадки –вигадки поширилися поміж селян: то священик неждано-негадано захворів, то якась ситуація з транспортом сталася, а доїжджав він до церкви на возі, а може щось інше сталося. Та невдовзі вияснилося – бачили очевидці, як серед ночі до обійстя священика під’їхав «бобік» і забрав його. Це була машина з району. Тепер стало зрозуміло всім, що це робота райкомівців, які постаралися вислужитися перед своїм парткерівництвом і зіпсувати людям Великодні свята. Горяни, не посвятивши паску, побажавши один одному щасливих свят, а недругам ганьби, розійшлися по своїх домівках
Методи педагогічні
У ті часи у школах, вузах напередодні Великодніх свят проводилися різні антипасхальні заходи з метою відірвати учнів, студентів від свята, від наших традицій, а зробити цей Великодній день дуже буденним, оскверненим. Одним організовували навчання, іншим походи в кіно, до цирку, в ліс, екскурсії по місцях бойової слави. Тих, хто не слухався, чекало покарання.
В одному із сусідніх з Трускавцем сіл, як і в інших школах, на Великдень діти повинні були йти до школи. Батьки противилися цьому, бо хотіли, аби діти святкували дома. Але учні мали твердий наказ від учителів, щоб усі прийшли до школи, бо іншому випадку будуть покарані. Діти слухалися і йшли, бо усі пам’ятали минулорічний випадок, що трапився з першокласницею Галею. Вона не послухалася вчительки і до школи на Пасху не прийшла.
Наступного дня, коли дитина прийшла до школи, вчителька поставила її в кут на коліна та ще й гороху підсипала. Іншим, хто прийшов до школи із запізненням, ставила одиницю за поведінку.
Ламав свідомість … танцями
Середню школу у с. Дубляни Самбірського району наприкінці 50 -х на початку 60-х очолював твердий ленінець, виходець зі сходу, вихованець відомого радянського педагога Макаренка Ставров (забув його ім’я). Він заводив у школі табірну, макаренківську дисципліну, шалено боровся з релігією, що акуратно продовжив його наступник Мінковецький, організував музей атеїзму. Обидва втовкмачували в голови дітям теорію Дарвіна та новоспечену комуністичну віру в марксизм-ленінізм.
Коли надходили Великодні свята, то цей Ставров, особливо у страсні дні , заставляв дітей танцювати. Звичайно, діти як діти, мусіли слухатися дегенерата-директора. Але танцювали вони з великою неохотою. Ходили вони один за одним по колу, немов клишоногі ведмежата. А це його бісило, що діти такі недотепи і не можуть виконати якесь «па» під його а-ля-ля. Кажуть, через таке святотатство його спіткала лиха доля – він тяжко захворів і в муках помер.
«Зникли» продукти
У 1981 році уже за декілька днів до Великодніх свят ніби за помахом чарівної палички з прилавків магазинів у Стебнику, та і в інших містах, щезли масло, ковбаси, борошно вищого сорту, та інші продукти. Неможливо було дістати (а це слово тоді в обігу було основним, бо ніхто не говорив «я купив», а «дістав») грудочку масла навіть для недужої людини. Місцеві м’ясокомбінати хоч випустили, але не дали в продаж жодного кілограма копченої ковбаси чи шинки. Та люди вхитрялися якось через знайомих діставати м’ясного, щоб було що посвятити та поставити на святковий стіл.
Відразу, на наступний день Паски, а йшло до першотравня, картина в магазинах докорінно змінилася. На прилавках появилося вдосталь масла, вищого ґатунку борошно, копчені ковбаси та шинка, різні шоколадні цукерки. Радуйся, український люде! Бачиш, як про тебе дбає радянська влада! Святкуй першотравень по саму зав’язку! Кричи на все горло «ура» партії і уряду.
Зайшов я у центральний магазин Стебника «Стебничанку», щоб дещо купити. Завідувач пані Марія розповіла, що збилися уже з ніг. Муки завезли декілька тонн. Така ж ситуація і з м’ясними та молочними продуктами. Якщо до Паски не дотягували до планової денної виручки 800 карбованців, то зараз дають понад дванадцять тисяч карбованців. Отак через матеріальні потреби «виховували» в нас світлі почуття до ленінської ідеології.
Антивеликодні заходи на селі
У моєму селі Бистриця, що на Дрогобиччині, теж не обходилося без антипасхальних заходів з боку влади.
Нашу церкву закрили ще десь у 60-их роках. Це сумні події. Влада жорстоко повелася з людьми. Були й такі, що відбували покарання в ізоляторі. Та люди не мирилися. Хтось заховав від церкви ключ і на великі свята самовільно відкривали храм і молилися без священика. Це не подобалося владі. Очевидно голові сільської ради було дано завдання відібрати ключ. Але його ховали і берегли, як зіницю ока.
Десь у 1976 році голова сільської ради М. на самий Великдень ще о четвертій годині ранку разом з якимось чиновником з району прийшли під церкву, щоб виявити, хто має ключ і забрати його. Та люди стали біля входу у церкву стіною і вони нічого вдіяти не змогли. Голова навіть озброївся замашною латою, гадаючи, що люди накинуться на них. Та все обійшлося мирно і він, сідаючи в машину викинув цю лату.
А вдень він знову приїхав у село з міліціонером, щоб заборонити дзвонити. Та чоловіки, хлопці його не послухали. Тоді він заліз на дзвіницю і обрізав від дзвонів шнур. Після їх від’їзду хлопці причепили линву і дзвонили далі.
Та свою чорну справу влада таки довела до кінця. 30 березня 1983 року цей же голова з партактивом та міліцією двері в церкві зламали, багато церковних речей позабирали. Моя мама пригадувала, що деякі образи завезли аж до Станелі до церкви, де їх знайшли бистрицькі люди. На дверях поставили свій замок і вивісили таблицю – музей. З того часу доступ до церкви був остаточно закритий.
Плащеничку, очевидно, хтось з церкви виніс заздалегідь. Її берегли як найбільшу святиню. У Великодну П’ятницю її потайки носили до старших та недужих людей, а молодші їздили до Самбора чи в Дрогобич, де церква діяла. Паску святили якийсь час на подвір’ї біля церкви. Цей святий обряд виконував мешканець села, добре обізнаний з церковною відправою, поважний чоловік Іван Химич. Та потім і тут заборонили, Уже за горбачовської відлиги дозволили святити паску на новому цвинтарі. І люди це сприйняли з великою радістю. А невдовзі часи змінилися, церква і наша віра воскресли як Христос і зараз вона сяє своєю красотою та щирою молитвою, яку провадить отець Василь Полянко з Трускавця.
Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень