Якщо не станеться якихось форс-мажорних обставин на кшталт Фіолетової революції, яка цього разу може прийти в Україну зі Сходу, на відміну від Помаранчевої, яка прийшла із Заходу, – то Януковичу доведеться добрих три роки працювати пліч-о-пліч з Путіним, а якщо карта ляже, то й усі вісім.
Що не кажіть, а добрячий шмат життя, аби задуматись, як забезпечити пристойну старість й добробут дітям і онукам.
Янукович панічно боїться Путіна. Це почалося ще задовго до того, як в авіакатастрофі загинув польський президент Качинський і делегація, що летіла до Смоленська. Відверто про це не говорили, але нема диму без вогню й сумнівів у тому, чи не приклали до цього руку російські спецслужби. Якщо Янукович злякався івано-франківського яйця, то смоленської авіакатастрофи тим паче.
Я ніколи не повірю в дружбу між Януковичем і Путіним, бо колишній зек і колишній кагебіст можуть мати лише спільні інтереси щодо розподілу державного майна, але дружбою це назвати важко.
Путін створює новий Радянський Союз, як би він від цього не відхрещувався, і Україна в його планах має стати одним з трьох китів – поруч з Росією і Білоруссю – цього об’єднання. Якщо Янукович опиратиметься цьому, то Путін знайде безболісний метод, як прибрати його з політичної арени. Або просто прибрати. Але хто сказав, що Янукович опиратиметься?
Загравання Януковича з Європою – не що інше, як втеча від Путіна, від якого, в принципі, вже не можна втекти. Жити за європейськими законами Янукович не хоче, а без цього очікувати на повноцінну підтримку Європи не доводиться. За великим рахунком, Європа теж боїться Путіна і хотіла би зробити Україну своєрідною буферною зоною, аби хоч якось пом’якшити удари російського “ведмедя”. Янукович розуміє це і не хотів би отримувати стусани з обох боків.
У своїй нещодавно опублікованій в Австрії книзі, всуціль нашпигованій плагіатом, Янукович каже про те, що має мрію. Бідний Мартін Лютер Кінг, в якого запозичена ця фраза, мабуть, перевертається в труні від такого нахабства і підміни понять, бо те, про що пише український президент, кардинально відрізняється від того, про що мріяв борець за прогрес людства. Позірні проєвропейські устремління Януковича насправді видають його страх перед азійщиною Путіна і усвідомлення того, що будь-який шлях веде Україну в цивілізаційний тупик, а самого Віктора Федоровича – в політичне небуття.
Парафування чи навіть ратифікація договору з Європою, чому активно протистоїть Росія, ще не означає, що Україні вдасться уникнути міцних обіймів – аж до смерті! – Євроазійського союзу, голубої мрії Путіна, насправді запозиченої від президента Казахстану Назарбаєва. Інше питання – наскільки цьому опиратиметься Янукович, і як довго Росія терпітиме таку його поведінку.
Для нинішньої путінської Росії Янукович неприйнятний президент з багатьох причин, але іншого, а тим більше кращого на політичному горизонті України не видно. Не можна ж усерйоз розглядати президентські амбіції, скажімо, Сергія Тігіпка чи Андрія Клюєва, а Арсеній Яценюк все-таки більше дивиться в бік Європи, ніж на Росію. У політичне воскресіння Тимошенко теж мало хто вірить. Тому Путіну та його команді доведеться жорстко співпрацювати з Януковичем, а коли спаде ажіотаж навколо асоціації України з Євросоюзом, – то й пресувати його.
Чекати політичній еліті, наскільки Янукович піддасться такому пресу, – значить, підписувати собі зокрема й Україні загалом смертний вирок. А тому, як би це не звучало парадоксально, але захистити Януковича, котрий ніяк не може себе позиціонувати як український державний діяч, є прямим обов’язком політичної еліти, незалежно від того, до якої олігархічної потуги вона належить. Захистити насамперед від Путіна.
Усвідомити це повинні й ті, хто нині знаходиться в опозиції до режиму Януковича. Треба задати собі просте запитання: чи здатні опозиціонери дочасно змести Януковича з президентської посади, якщо виношують такі плани, а, головне, чи зможуть перемогти не лише на наступних парламентських, а й президентських виборах? Якщо відповідь негативна, значить, слід змінювати свою стратегію щодо Януковича, бо попри його непопулярність навіть серед виборців Донбасу, з президентом, бодай із маленької літери, все ж слід рахуватися.
Роблячи нині акцент на внутрішній політиці Януковича, опозиція – хоче цього чи ні – підіграє Путіну, який тиснутиме на українського президента щораз більше. Чим потужніше опозиція заганяє Януковича в глухий кут, не даючи йому поля для маневру, тим швидше він здасться на милість переможцю, яким у даному випадку виступає Путін.
Об’єднання олігархічної псевдо-еліти з опозицією задля врятування Януковича зокрема й України загалом від імперських потуг Путіна – не такий уже й фантастичний сценарій. Звісно, треба насамперед думати про Україну, але олігархи й опозиція можуть подумати і про себе, коханих. Для олігархів стимулом має стати доля Ходорковського, а опозиції все-таки краще знаходитись, власне, в опозиції з прицілом на владу, ніж теж за гратами. В цьому контексті сподіватися на героїчний вчинок Ахметова, який погодиться стати президентом, теж не слід.
Нині Янукович не бачить явної чи таємної підтримки своїм потугам у протистоянні з Путіним (а вони таки є), а тому рано чи пізно може запитати в себе: “Що, мені більше всіх потрібно?”. Коли Рубікон Януковичем буде перейдено, критика внутрішньої політики нинішнього режиму виявиться квіточками порівняно з ягідками від Путіна…
Анатолій Власюк, часопис “Тустань”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень