Кладовища та цвинтарі Борислава приховують досить цікаві краєзнавчі інформації щодо визначних особистостей Української держави, або про осіб дотичних до цих постатей.
Обстежуючи старовинні поховання чи не найдавнішому цвинтарі, що біля храму Св. Миколая в мікрорайоні Тустановичі, виявлено досить оригінальний старовинний надгробок, який зберігся до наших днів у непоганому стані, незважаючи на поважний вік, близько 130 років. Це поховання колишнього пароха Тустанович. На ньому збереглася неушкоджена пам’ятна чорна мармурова таблиця з двома виразними написами: «Тут спочивають Людвика з Левицьких Сінкевич дражайшая сопруга о. Іоана Хризостома, уродженая 22 лютого, упокоилася 31 марта 1889» та другим написом: «о. Іоан Хризостом Сінкевич, природник Тустановичі, рожден 27 сентября 1815, упокоился 29 юнія 1889».
Детально аналізуючи метричні книги (померлих, народжених та вінчань) поселення Тустановичі, встановлено, що з травня 1883-го по липень 1889 року завідувачем Тустановицької парохії був о. Іоанн (Іван) Сінкевич, який був призначений на цю парохію в досить зрілому віці, маючи 68 років. Парохував о. Іван шість років і помер у віці 77 літ.
З метричного запису бачимо, що о. Іван пережив свою дружину всього на чотири місяці, адже померли вони одного року -1889-го. Вдячна тустановицька громада спорудила йому величний пам’ятник.
Саме прізвище о. Івана Сінкевича протягом багатьох років тісно пов’язане з автором музики до українського гімну «Ще не вмерла Україна» о. Михайла Вербиць-кого на слова молодого вченого-етнографа з Борисполя, що під Києвом, Павла Чубинського. Іван Сінкевич не тільки був його однокурсником у Львівській духовній семінарії, але й його добрим, щирим товаришем і другом.
Коли Михайло Вербицький нарешті закінчив богословські студії і був рукоположений в сан священика, отримав призначення на парохію у кількох бідних селах, жив бідно.
Ось що згадував в своєму щоденнику о. Іван Сінкевич: «…Дізнавшись, що Вербицький поставлений завідателем у За-вадів Яворівського деканату і знаючи його крайню бідність, я взяв із собою здобні припаси і повіз їх новому завідателю. В’їхавши в Завадів, зустрів я Вербицького, що саме віз до церкви померлого селянина. Я зліз із воза і пішов за похороном до церкви. Побачивши мене, Вербицький так зрадів, що вигукнув «О блаженной пам’яті … «завершив словами» …» і сотвори ему многая літа» (замість «Вічную пам’ять»).
Парох Михайло Вербицький дійсно жив у фінансовій скруті, адже був одружений двічі: дружини померли, залишивши йому двоє малолітніх дітей, яких виховував самотужки. Тому допомога його вірного друга була найбажанішою для нього. Можливо, о. Іван Сінкевич допомагав своєму товаришеві неодноразово, і не тільки провізією, а й, напевно, фінансовою допомогою.
У доробку талановитого о. Михайла Вербицького на релігійні мотиви – 36 музичних композицій, літургія для змішаного хору, він – автор 12 оркестрових рапсодій, восьми симфонічних увертюр, трьох хорів, двох полонезів, музики до близько 20 драматичних вистав.
19 грудня 1870 року у 55-річному віці його не стало. Похований у селі Млини, де був парохом (тепер Підкарпатське воєводство, Польща). Його товариш парох Тустанович Іван Сінкевич пережив його на 19 років.
Ось така історія одного старовинного поховання, яке заслуговує на повагу прийдешніх поколінь. І, напевно, треба собі чітко усвідомити, що ми повинні зберегти й реставрувати такі цінні старовинні поховання, бо це наша з вами історія. Історія, якою не можна нехтувати чи забути. Та й взагалі наші цвинтарі і кладовища ще чекають детального дослідження та окремої дослідницької публікації.
Роман Тарнавський, газета «Нафтовик Борислава»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень