У місцях компактного поселення втікачів з Донбасу не ведеться роз’яснювальна та просвітницька робота, але це не означає, що там її не проводять ворожі сили.
Умови життя в Донецькій області (б. Маріуполя). Фото авторки статті
«Невидимі біженці»
Навесні 2014 р. терористичні групи, що виводяться з місцевого населення Донбасу, при підтримці спецслужб Російської Федерації почали захоплювати будівлі, зброю та фактично розпочали повноцінні бойові дії проти української держави. У відповідь на це урядові сили почали антитерористичну операцію. Як наслідок, зі своїх домівок почали тікати місцеві мешканці. З кожним днем бойові дії ставали щораз активнішими, перестрілку на вулицях підмінили удари артилерії, також по житлових будинках. Це збільшило потік переселенців з місць бойових дій, але все одно там і досі лишається багато цивільного населення. Люди, які виїхали від початку червня і до цього моменту, нерідко втікають «у чому були».
Від початку червня 2014 р. кількість переміщеного населення зросла в десятки разів. Сьогодні офіційно декларують цифру 250 тис. осіб, проте її сміливо можна множити на два: значна кількість переселенців не хоче жодним чином офіційно реєструватися. На території, яку контролюють терористи, активно поширюються недолугі чутки, що тих, хто реєструється на виїзд, відправляють у концентраційні табори. Досі невідома й кількість переселенців до Росії.
Що варто зробити
Сьогодні можна виділити три основні напрямки, які потребують негайного реаґування з боку держави.
1. Найуразливішим тепер є населення, яке залишилося в зоні бойових дій. Людям складно було повірити в те, що вони опиняться в епіцентрі війни. Більшість з них лишилася вдома з досить банальних, суто побутових причин – хотіли оберігати своє житло, або поділяли сепаратистські погляди. Не могли кинути роботу, адже навіть сьогодні в Донецькій та Луганській областях працюють промислові підприємства, частина комерційних та державних установ. Тепер навіть ті, хто усвідомив помилковість рішення залишитись, не можуть виїхати.
Попри всі заяви офіційних осіб, гуманітарні коридори не працюють. Часто ті, хто виїжджає, наражаються на небезпеку, вже відомі випадки розстрілу терористами переселенців. Також ті, кому вдалося виїхати, повідомляють: на блокпостах, що їх облаштували терористи, процвітає корупція. Виїхати сьогодні в Росію коштує від 300 доларів, а в Україну – до 1000.
«Коли ми їхали з Донецької області, – розповідає Людмила, приймальна мати одного з дитячих будинків сімейного типу, чия родина змушена була покинути свій дім через бойові дії, – на блокпостах ніхто не робив винятку для нашого автобуса, хоч ми й чекали на «зелений коридор». І хоч було зрозуміло, що ми їдемо виключно з дітьми, а в нашій приймальній родині їх більше як 20, представники так званої Донецької народної республіки перевіряли всіх дуже ретельно. Коли озброєні люди зайшли в автобус, діти почали плакати, багато з них сховалося під сидіння і так вони просиділи всю дорогу. Кілька разів наш шлях пролягав у безпосередній близькості до бойових дій. Кілька моїх дітей і досі не розмовляє».
2. Від червня потік переселенців тільки зростав. І чим пізніше виїжджали люди, тим менше речей вони могли взяти з собою. Якщо ті, хто тікав у червні, встигали вивезти теплі речі і навіть якусь побутову техніку, то переселенці, які їдуть тепер, не мають при собі геть нічого. Сьогодні ці люди потребують не тільки притулку, але й базових предметів гігієни, одягу, навіть продуктів харчування. Нема закріплених у законодавстві процедур, тому переселенці не мають доступу до соціальних послуг. Люди їдуть навіть без найнеобхідніших документів. У багатьох немає паспортів, майже ніхто не встиг узяти з собою трудової книжки чи диплома, що унеможливлює працевлаштування. Батьки маленьких дітей не мали змоги забрати картки зі щепленнями і тепер не знають, коли і яку їм потрібно робити вакцинацію. без цієї картки не можуть послати дітей до школи чи в дитсадок.
Третина всіх людей розміщена в тимчасових місцях (студентських гуртожитках, літніх санаторіях), які не оснащені до проживання в зимовий період. Багато внутрішньо переміщених осіб перебувають у своїх друзів, родичів або винаймають житло. Без додаткової фінансової підтримки з боку держави, без сталої роботи та без заощаджень це також не є виходом. Дуже швидко й ці люди лишаться без даху над головою. Великою підтримкою для переселенців сьогодні стали організації громадянського суспільства. Але їх допомога потроху спадає, адже більшість громадян України воліє помагати армії, а не мешканцям Донбасу. Та потік переселенців зростає з кожним днем.
«Ми думали, що всі про нас забули. Це місце, в якому тепер ми живемо на узбережжі Азовського моря поблизу Маріуполя, колись було відомчим табором нашого заводу, – розповідають Ольга та Алла, працівниці одного з підприємств під Донецьком. – Коли наш район, який лежить біля цехів заводу, почали обстрілювати, ми вирішили тікати саме сюди. Тут живуть і колишні працівники, і нинішні. Найгірше з питною водою – її взагалі нема, а купувати за гроші більшість з нас не має змоги, бо всі гроші закінчилися. Наш табір понад 5 років стояв покинутий. Тому жити тут неможливо навіть влітку, а що буде взимку, ми й боїмося навіть уявити. Вже тепер місця всім не вистачає, подивіться, люди сплять у наметах чи просто неба. Місцева влада обіцяє нас переселити в якусь переобладнану школу, але тут роботи нема, їсти нема що. Не уявляємо, як нам далі жити».
3. В міру зростання безпеки в деяких районах Донбасу люди повертаються додому, але нерідко їхні будинки ущент зруйновані чи пошкоджені. Хоч уряд докладає величезних зусиль з відновлення послуг життєзабезпечення, електро- та водопостачання, населення, яке повертається до відвойованих міст, досі потребує особливих послуг і заходів відновлення для забезпечення стабільності їхнього повернення та досягнення передкризового стану.
Проблема, до якої ніхто ніколи не готувався
Враховуючи досвід подібних збройних конфліктів у різних країнах, не можна знайти якийсь універсальний спосіб вирішення всіх гуманітарних проблем переселенців. Проте вже сьогодні зрозуміло, що саме заважає Україні працювати більш ефективно в цьому напрямку. Уряд України повинен терміново вжити заходів для того, щоб ситуація з переселенцями з Донбасу не перетворилася на катастрофу.
Передусім потрібно законодавчо вреґулювати проблеми внутрішнього переміщення, внести зміни до гуманітарного права та його запровадження, налагодити ефективну координацію між різними міністерствами і відомствами, які займаються питаннями переселенців. Також терміново необхідно запровадити систему моніторинґу потреб переміщених осіб. Сьогодні ніхто не може сказати, в якому реґіоні потрібні продукти харчування, а в якому, наприклад, ковдри чи будівельні матеріали.
Ментальне несприйняття
Крім суттєвих організаційних проблем, існують в Україні не менш важливі емоційні проблеми. Стихійна чи добре кимось організована кампанія з дискредитації мешканців Донбасу не сприяє вирішенню проблеми переселенців. Держава у питаннях допомоги переміщеним особам занадто спирається на волонтерів, але так і не розуміє, що ресурс їхньої допомоги вичерпається. І це станеться дуже швидко. Повідомлення у ЗМІ та соціальних мережах, які розповідають про огидну поведінку східняків, нерідко є провокацією задля розпалення внутрішнього українського конфлікту. Щораз більше людей не тільки не хочуть допомагати вихідцям з Донбасу, але й засуджують тих, хто це робить.
Розповідаючи про «бидло з Донбасу», демонструючи факти наруги людей зі сходу над державними символами України, хтось усе ж таки хоче влаштувати в Україні Руанду. Громадяни України мають сьогодні зрозуміти одну просту річ – вирішення гуманітарних проблем переселенців з Донецької та Луганської областей не є питанням лише милосердя. Те, що люди змушені були покинути свої домівки, залишити на зруйнованій ущент території все своє життя, а тепер потребують допомоги з боку в першу чергу держави, є такою самою частиною військової операції, як і звільнення захоплених терористами міст. Сутність того, чому потрібно негайно і всіма силами вирішувати гуманітарні проблеми переселенців, полягає в тому, що це сьогодні не менш важливий захід для державної безпеки, ніж, наприклад, охорона кордонів. Упевнено можна сказати, що наразі жодні офіційні структури не ведуть інформаційної праці з переселенцями. У місцях їх компактного поселення Україна не веде роз’яснювальної та просвітницької праці, але це не означає, що там її не проводять ворожі сили. Знедолені, голодні люди без даху над головою і віри хоч у якесь майбутнє є великою силою протесту, яку український уряд не зможе контролювати.
Катерина Гандзюк, Н@ШЕ СЛОВО
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень