п. Андрій, роскажіть про себе.
А. Івченко: Я військовий пенсіонер, майор запасу. У місті Трускавці проживаю з 2009 року. Народився 27 травня 1969 року в м. Городок, Хмельницької області. Батько – помер, мати – пенсіонерка. Одружений,маю дітей.Доля розпорядилася так, що довший час я проживав на території Росії.
У 1986 році закінчив городоцьку середню школу№4. 1987 року був призваний до лав Радянської Армії півтора року брав участь у бойових діях на території Афганістану. З 1992 р. по 1997 рік навчався в Санкт-Петербурзькому військовому інституті ВВ МВС Росії, який закінчив з відзнакою. За освітою юрист. У 2003 році закінчив курси “Постріл” при Академії збройних сил Росії ім. Фрунзе. Брав участь в “гарячих точках” на території СРСР та Росії, ветеран бойових дій.
Маєте нагороди?
А. Івченко: Маю. Є і бойові.
Чому Ви повернулись до України, адже в Росії була непогана посада: заступник начальника відділу обласного управління МВС по Московській області та, кажуть, там і люди живуть набагато краще ніж нас.
А. Івченко: Я – Українець і цим горджусь, бо надзвичайно люблю свою землю. Але в житті не завжди є так, як хочеться. Доля закинула мене далеко від рідної домівки. Так склалося, що призвали в армію за радянських часів на територію Росії, потім хотілося закінчити навчальний заклад, отримати освіту. Завжди відчував себе українцем і знав, що рано чи пізно мій досвід та знання будуть потрібні і корисні моїй батьківщині. Росіяни постійно називали мене «бандерівець». Проте я в російському паспорті попросив записати, що за національністю я українець, хоча мене попереджали, що цього не потрібно робити. На даний час я отримав українське громадянство, чим дуже пишаюся і хочу присвятити себе служінню рідній землі.
І що в Росії все так погано?
А. Івченко: Те, що я бачив на власні очі, ненабагато відрізняється від українських реалій. Тріумф путінізму в галузях економіки, культурного життя є скоріш фікцією, яку зводять в ранг істини задля промивки мозків глядачам каналів РТР чи ОРТ, чи читачам підконтрольної Кремлеві преси. Ріст цін та інфляція мають не нижчі темпи, і це мова про один з найбільш благополучних регіонів Росії – Московська область. Реальний рівень життя міського і сільського населення є нижчим, ніж про це волають пропутінські ЗМІ. Але є, крім усього цього, в Росії явище – тероризм, з яким Україна, дякувати Богу, не стикалася ніколи.
Хотілося б почути від Вас про дане явище як від людини, що в силу своїх професійних обов’язків, багато років безпосередньо стикалася з цим.
А. Івченко: Тільки за останні 10 років – цей період варто називати „путінщиною”: в Росії відбулося близько сотні гучних терактів, це не рахуючи випадків так званої „міжплемінної” війни, яка точиться на Кавказі аж від початку Першої Чеченської, хоча масштаби і терен дій її не є такими значними, та й розголос від них менший, ніж після подій на Дубровці чи в Беслані. Останні два теракти взагалі є чи не найжахливішими в новітній історії Російської Федерації. Вони є проявами не тільки і не стільки зухвалості кавказьких бойовиків, скільки злочинним непрофесіоналізмом російських спецслужб. Так, під час штурму театру на Дубровці, в жовтні 2002 року, більше сотні людей померло не від куль терористів, а від газу, який застосував російський спецназ. Про Волгодонськ і Москву, про вибухи восени 1999 року, взагалі краще промовчати, бо в Україні, з її всіма передвиборчими негараздами, коаліціями та кризами, ніколи не траплялося таких випадків бузувірств. А ще ж був Беслан, Махачкала, Буйнарськ, а ще раніше – Будьонівськ, Кізляр…
Але ж наша нинішня влада хоче об єднатися з Росіїю?
А. Івченко: Звичайно, хтось скаже, що в цьому нічого поганого немає, що це може стати кроком на шляху виходу з економічного колапсу і т.д. Але прихована мета для РФ в цій ситуації – назавжди утримати Україну в сфері свого постійного впливу, інтеграція нашого суспільства в таке соціокультурне (а крім того – і геополітичне) явище як „русский мир”. В результаті цього Україна стане чи не основним сателітом Росії і ризикує взагалі втратити незалежність, перетворившись на суб’єкт єдиного державного утворення на зразок нинішнього Союзу Росії та Білорусі. Хтось заперечить: а що, раніше разом жили, то чому б і тепер не пожити? Звичайно, прихильників таких позицій важко переконати, що нам потрібна незалежна держава і що ми маємо жити окремо. Важко переконати з точки зору ціннісних орієнтирів (прихильникам „триединого государства” ментально ближча саме російська, а не українська, європейська система цінностей). Що ж, тоді лишень, очевидно, доведеться говорити з точки зору такого аспекту, як збереження життя кожного громадянина.
Але ж влада ігнорує даний аспект, закликаючи до союзу з братньою Москвою.
А. Івченко: Тож всім послідовним русофілам перед тим, як агітувати за союз з Москвою, варто на мить задуматися: навіть якщо ви не бажаєте добра вашим співгромадянам, то принаймні подумайте про себе, чи потрібно вам робити Україну частиною єдиного геополітичного простору з країною, в якій вже понад 15 років точиться війна, в якій навіть у найвіддаленіших і найспокійніших кутках лунають вибухи, спалахують міжетнічні конфлікти, гинуть люди? Чи можете ви, доморощені українофоби, хоч на мить собі уявити, прогулюючись вулицями Донецька, Харкова чи Києва, що тебе десь за рогом очікує терорист-смертник? А жителі Москви, Петербурга, Ставрополя та інших, нібито зовні благополучних міст РФ, регулярно перебувають в такому страху. Багато хто з них знає, що це таке, коли підривають поїзди, житлові будинки, захоплюють школи, театри чи лікарні. Невже ця помаранчева влада ”, яку ви з такою запопадливістю хаяли, гірша за „стабільну сильну централізовану владу”, яка одним із засобів для свого утвердження обирає терор, етнічні чистки, залякування населення? Для порівняння: в більшості європейських країн-членів НАТО, блоку, який ви, патріоти „русского отечества”, так не любите, навіть після війн в Афганістані та Іраку, не сталося жодного терористичного акту! Невже ваші, панове українофоби, хибні стереотипи та сумнівні ідеали варті людського життя, до речі, і вашого життя також? Хтось може не любити нашу владу, хтось може не шанувати нашу країну, будучи при цьому її громадянином, хтось може хаяти нашу незалежність, але все одно, якщо він має хоч краплю людського у своїй душі, повинен подякувати цій країні, цій владі за те, що вона не допустила в Україні того явища, яке наводить нині жах на найбільшу в світі державу – Російську Федерацію. Це явище – тероризм. навіть при „ помаранчевій владі”, в політиці якої багато наші громадяни бачать причини останніх невдач країни
Ви завжди досягаєте своєї мети?
А. Івченко: Усе, що задумував, намічав, досягав неодмінно. Може, і звучить як вихваляння, але я говорю те, що є. З дороги не звертав, назад не йшов – затискав волю в кулак і – вперед. Але тут важливіше інше – пам’ятати про мету. Не кидати словами, обіцянками і ідеями. Коли дав слово, старався виконати.
У вас є бойовий досвід, чи зможете його використати в мирних цілях? Які маєте свої “фірмові” методи управління?
А. Івченко: Не терплю “запотиличників”,так само як і тлумачити прописні істини. Вимагаю одного – неухильної старанності. Строго дотримуюся принципу системності в роботі ще раз системність і відповідальність.
Перед ким?
А. Івченко: Перед людьми.
А що важче – бути офіцером чи бути при владі?
А. Івченко: Однаково важко. І одночасно не порівняно. Офіцером я був на війні. А війна, навіть найзвитяжніша, легкою не буває. З 20 років служби – 10 років провів в окопах. Щодня нелюдська напруга, смерть товариша, з яким ще 15 хвилин тому назад розмовляв, а тепер його немає. Це тільки в пісні співається: “..як добре бути офіцером”. На передовій помилився, мозками не допрацював, і в результаті, не просто там якийсь неуспіх, невиконання, як на виробництві плану, а щось істотніше, страшніше – смерть, загибель людей, особливо молодих хлопців, яких чекали вдома батьки. А як дивитись в очі матері, син якої віддав життя у 19 років, не знаючи за що? А скільки треба зусиль, щоб підняти солдат в атаку, коли в тебе б’ють з кулемета. І мені, як офіцеру, треба було зберегти тих юнаків, і повернути їх батькам живими та здоровими.
При владі своя особливість. Поки що бачу «одні болячки».
Про які “болячки» ви зараз сказали?
А. Івченко: Бюрократія, інертність, низька виконавська дисципліна, надія на доброго дядька, який прийде і щось тобі зробить, корупція, хабарництво. І чого тільки нашим керівникам бракує? Образливо за таких людей і гірко. Гірко тому, що і собі життя нівечать, і авторитет влади опускають нижче плінтуса. Сьогодні потрібна народна підтримка, народні таланти, народна воля. Треба боротись і перемагати. Перемогти і відчути себе людиною, особистістю, патріотом України. Такої України, якою бачать її мільйони чесних і небайдужих людей.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень