П’ять кілометрів від Уличного, гірськими стежками-дорогами і ти опиняєшся в іншому вимірі, тут у Зимівках. Спочатку здається, що у тебе виростає ще одна легеня, таке чисте і свіже тут повітря, а до розкоші місцевих краєвидів нереально звикнути одразу. З гори в долину, з долини вгору, попри поодинокі, часом Богом і людьми забуті оселі, ми добиралися до місцевого храму Успіння Пресвятої Богородиці, де вже мало-помалу збиралася місцеві мешканці. Цього дня на свято до села завітало подружжя Кульчинських. Андрій та Наталія Кульчинські вирішили цей день провести у маленькій зимівській громаді, адже напередодні об’єднання є про що поговорити, про що порадитися з зимівчанами, які кожного дня бачать вдалині гарні краєвиди і там же, вдалині, намагаються розгледіти гарні перспективи для своєї землі від спілки в ОТГ.
Міський голова Трускавця Андрій Кульчинський упевнений, що вони є, адже місту-курорту важливо мати в громаді такого сателіта, який дасть можливість розвивати його туристичну та екологічну складову, додасть курорту упевненості у завтрашньому дні, а селу – поштовх для розвитку та привабливу базу для інвестицій. На цих неофіційних святкових зборах саме пасувало почути думку тих, хто апріорі мав би повернутися до Зимівок, за умови розвитку інфраструктури та розбудови. Адже саме цього дня, у храмове свято (яке традиційно перенесли з середини тижня на неділю) до села з’їжджаються діти та онуки з різних міст: Дрогобича, Стрия, зі Львова, Сколього та Трускавця. Розмови були дещо стримані, без пафосу, але кожен, хто говорив на тему майбутнього, завершував свою, розпочату з певною долею скептицизму, думку фразою, що надія є. Надія на зміни, на те, що вони не розчарують. Тому вона тут завжди є. А як же тут жити без надії?
Крім надії тут є не так вже й багато. Місцевий храм, куди на відправу кілька разів на тиждень приїжджає отець Ярослав Мельник, Народний дім, що оживає під час великих свят. Тільки й того. Магазину, ФАПу, школи вже немає. Вони у сусідньому Орові, як і сільрада, під юрисдикцією якої є усі зимівські території.
Здавалося, усе, чим можуть потішити нас Зимівки – гарні краєвиди. Однак тут є свої родзинки: зарибнене озерце на горі та джерело, яке, як свідчать місцеві старожили, помічне на очі. До нього в урочище Теплиця вже майже ніхто не ходить і нам за ледь вдалося протоптати невеличку стежку. У спеку холодна і прозора вода джерела виявилася справді помічна. Не знаю чи вплинула на зір, а от шалену спрагу вона втамувала. Холодна і тверда, з хорошим дебітом і дивним післясмаком. Цікаво було б дослідити її склад. Можливо колись вона стане місцевим скарбом, такою собі Зимівкусею.
А от до невеличкого озерця на Орівському Ділу доїхати не вдалося. Поїздка місцевими стежками, навіть на потужному УАЗі – ще те випробовування. Тож ми обрали більш безпечний варіант і зголосилися на запрошення до святкового столу до місцевого поважного ґазди Михайла Петріва. От знали б ми на що погодилися!
Ми навіть не здогадувалися, що щедрі та рясні столи на свята у зимівчан – це теж випробовування! А за столом велика родина: від брата до свата. Майже півтора десятка людей. Заради цікавості намагалася з’ясувати родинні зв’язки і виявилося, що кревні родичі не усі, бо до родини тут належать і свати, і куми, і мало не сусіди й усі родичаються. Малеча, молодь, старші та поважні члени родини тут збираються на свята регулярно. Привозять із собою заморські наїдки, насмажують, напікають купу власних страв. Годі на великому столі все вмістити. В місті таке вже рідко зустрінеш: мало родичаємося, навчилися економити на продуктах, купуємо вишукані закордонні ласощі та дозуємо, щоб не викидати по святі. А тут родина подбала, щоб усе було і бажано, щоб всього було багато і смачно. Традиції села незмінні. Біля столу бджілкою літає одна з онук пана Михайла – симпатична Христинка. Красуня військова, яка напередодні повернулася з зони ООС. Її тато, зять пана Михайла, теж військовий, щоправда вже на пенсії. Під час карантину вони разом з дружиною, пані Оксаною, теж колишньою військовою, більше часу проводять тут, у Зимівках.
Згодом пан Михайло зводив нас подивитися господарку і тут, як виявилося, теж усього багато: розкішні коні, п’ять корів з телятами та бичком, кури, пасіка на півтора десятка вуликів, коти та пес, кавалок городу з бульбою та всякою городиною, сад…А ще рясний виноград, духмяні троянди на призьбі. Багацько тут щоденної роботи, важкої роботи, яку щодня порає старенький ґазда. Звісно йому і діти, і онуки в допомогу доки мають час, а як роз’їдуться – сам усе. Дивуємося, як оте все обійти і не впасти без сил? Рецепт для життя тут один: допоки ти маєш про що клопотатися, маєш сили і наснагу до життя. Замкнуте коло: працюєш допоки живеш, доки живеш – працюєш.
За столом, як і в кожної родини, розмови про справи сільські та родинні. Тут історію згадали, як жилося мешканцям у добу до радянську і під час неї, за часів існування ферми, та й опісля неї, коли місцеві масово втратили роботу і переселилися переважно до Трускавця, у новозбудовані мікрорайони. Частина зимівчан виїхала до Дрогобича, решта – по заробітках. А як інакше? Орати чи сіяти на крутих та малородючих схилах – справа невдячна. Вирощувати худобу теж складно, продукцію збувати клопітно. Тому пасовиська заростають чагарником. А колись у давнину тут було чимале поголів’я худоби. Кажуть, що й Зимівки так назвали тому, що худоба тут зимувала в спеціально облаштованих стійлах. Але можливо така назва з’явилася тому, що село розташоване на північному схилі Орівської скиби, тут завжди зимно. Зимою дороги перемітає так, що подекуди по кілька тижнів заїхати-виїхати звідси неможливо. А взагалі ці зимівські гори-доли поділені на райони і кожен з них має свою автентичну назву: Верхнє та Нижнє Солом’яне, Теплиця, Хащувате, Підділля, Під Ялиною та інші. У кожному є свої мешканці і це зазвичай кілька хат на район.
У вихідні та великі релігійні свята самотні хати на схилах дещо оживають від дитячого сміху, а вулички – від автомобілів з численною родиною, що спішить відвідати своїх стареньких родичів, яких тут залишилося заледве не дві сотні. Ще років 5-10 тому статистичні дані свідчили, що тут мешкало близько 240 осіб, проте сьогодні самі зимівчани констатують, їх вже стало значно менше. І щороку меншало, бо хтось вмирав, а хтось до міста втікав… Проте цього року демографічну ситуацію несподівано покращив карантин. Навесні до села з міських задушливих квартир повернулася молодь з дітьми, люди середнього та пенсійного віку, що тимчасово лишилися без роботи у місті, частково до родин повернулися заробітчани з-за кордону. Частина з них зізнається , що по іншому оцінили село у час пандемії. А є й такі, які в ці часи прийняли рішення повернутися до села назавжди.
Не знаю як кому, особисто мене ідея Великого Трускавця захоплює. Хоча б тим фактом, що Трускавець перестане маринуватися у власних проблемах і роздувати власне еґо до космічного масштабу. Трускавець повинен стати більшим, іншим, швидко адаптуватися до нових умов співіснування в іншому форматі. І це прекрасно, що скоро до нього приєднається таке мальовниче і перспективне село як Зимівки з його неймовірною красою, автентичною атмосферою, щедрими та працьовитими людьми. Це буде новий Трускавець. Великий і розмаїтий, з цікавими туристичними та веломаршрутами, екосадибами та мініфермами… Принаймні зимівчани не проти такого розвитку подій, бо в них завжди є надія.
Галина Носова, ТрускавецьІнфо
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень