Круговерть життя багато кого з нас спонукає набирати шалений темп. Усе треба встигнути: робота, дім, родина. Інколи стільки клопоту буває, що банальний відпочинок серед тижня здається маревом. Звісно, що йдучи на відкриття виставки до музею Михайла Біласа, куди минулого тижня завітали з власними доробками викладачі Львівської академії мистецтв, довелося визнати: мої думки наразі є досить далекими від мистецтва. Аналіз роботи за тиждень, плани на наступний. Такий самоаналіз тривав і під час відкриття: зроблено-не зроблено… Силуюсь перелаштуватися на мистецьку хвилю, відчути настрій – марно. Ще й на вулиці погода – не мед: відлига, вогко, холодно і незатишно. У свідомості – те ж саме: шваркотить, хлюпає міжсезоння.
Автоматично нотую думки і вислови організаторів, дослухаючись із глибин свідомості до слів, якими характеризують роботи львівських митців. Чую про пробудження, про очікування весни. Заклики пробудитися діють не одразу, – заколисують спогади про знайомства, доволі тривіальні розмови про підтримку митців, котрі вже давно не чекають нічиєї підтримки, про нові шляхи у розвитку мистецтва, ідеї молодих митців, які сприймаються на ура закордоном. Усе це вже, здавалося б, чула, багато чого вже бачила… Виповзти із рутини власної свідомості того дня було надто важко. Ще важче захопитися тим, про що вже чула сотні разів.
Не знаю, що саме змусило мене дослухатися до слів одного із львівських художників. Напевне вислів про метафоричний факт присутності людського серцебиття у картинах, частку енергетики і тепла, яку художник дарує глядачеві. Швидше за все спрацювала підсвідомість, бо захотілося якомога швидше відчути те дивне серцебиття та енергетику, яка провокує пробудження.
Нова виставкова зала у підвальному приміщенні старого музею заквітчана яскравими полотнами, зігріла світлом та теплом. Але справжній вибух барв, стилів, сюжетів відбувся саме під час перегляду представлених робіт. Цього разу тут було усе: і виважена філігранна класика, і занурена у підсвідомість розкішна абстракція. Але найбільше мою увагу, і, як виявилося згодом, увагу інших відвідувачів привернули роботи пана Івана Проціва. Мені і раніше вже доводилося чути про митця і бачити його полотна. Запам’яталися вони саме тому, що є в них частка схожості із моїм улюбленим диваком Сальвадором Далі.
Провідна тематика дивних, таємничих і дещо міфічних робіт: риби і жінки різних народів світу. Як вам, дорогий читачу, передати те відчуття, яке буквально «пришпилює» глядача до чергової чудернацької рибини, до образу упевненої і водночас ніжної незнайомки. Поміж ділом запитала у митця, звідки узялися риби і чому пише жінок? Іван Проців відповів не приховуючи: «Люблю жінок, бо у кожній із них є щось прекрасне. Це моя улюблена тема. А рибній темі колись передували дерева. Серія картин, кожна з яких – нова емоція, інший світ». І справді світ, котрий відкривають роботи художника, не просто інший, дивний чи таємничий. Він настільки неосяжний, що дивлячись у цю глибину менше усього на світі хочеться думати про сірість і дискомфорт, про усе те, що існує десь за межами картини. А ще, аж надто сильно захотілося бути жінкою, такою, якою вона є на картинах пана Івана – манірною, безтурботною, легковажною і таємничою водночас. Жінкою, яку просто люблять, бо у ній є щось прекрасне.
Галина Шумило, газета «Трускавецькурорт»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень