Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Іван Франко
Так, саме такою вона була у свої сімнадцять, коли ще не зіткнувшися із суворою прозою життя, безтурботна і мрійлива, оточена теплотою попівського, напівпатріархального сімейства, начитавшися зарубіжних любовних романів, давно вже вимріяла собі казкового принца, що приїде колись до неї на білому коні.
Тож була, як і її молодша сестра Михайлина, немало шокована, коли одного дня, за словами тієї ж сестри, заявився до них «в чорнім довгім сюртуці, в крацястих штанях, в чоботах з довгими халявами, а від того убрання відбивав чорний м’який капелюх з широкими крисами… на плечі палиця з пакунком в крацястій хустині».
Та вже через декілька днів перестала замічати все це. Зате він відразу закохався в цю струнку, трохи нижчу за нього, з чорними, оксамитовими очима, із чудово окресленою голівкою, тонкими рисами обличчя з рівним, темно-русою гривкою модно затіненим чолом. Та найбільше його полонили ті горді палаючі очі двочі.
Такою він її вперше побачив літом 1874 р. Із слів його автобіографії: «скінчивши сьомий клас, я перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при збірці сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив сільським трактом до Синевідська на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина…».
З цього часу Іван Франко залишить своє серце в Лолині, бо подарує «білій лілеї» – Ользі Рошкевич:
«Днесь не могу й серця свого
Дарувати вже Тобі,
Бо Твоє вно з часу того,
Як єм перший раз Тя вздрів,» – напише він в одному із перших листів до неї на день її ангела. Відтепер таких листів буде немало.
Ольга Рошкевич народилася 11 лютого 1857 р. в с. Угорники (тепер мікрорайон Івано-Франківська) в родині священика Михайла Рошкевича. Згодом родина переїхала до Лолина (тепер Долинського р-ну). Ольга мала ще молодшу сестру Михайлину та двох братів – Ярослава та Богдана, який помер у 12 років.
Вище згаданий вояж до Лолина Франко здійснив на запрошення Ярослава, репетиторством якого займався у Дрогобицькій гімназії. Тут він зазнав свого першого світлого почуття до Ольги. Його полонила не тільки її врода і чарівність, а й її освіченість, широта інтересів, залюбленість у народний фольклор. Так, вже в першому листі до неї (15-23.09.1874) він бідкається: «…Оте я одну річ забув!.. А іменно, що я пані обіцяв попереписувати і прислати деяких з півкопи пісень…». Однак Франкове захоплення Ольгою не відразу знайшло взаємність. Так, у другому ж листі (02.05.1875) після другого свого візиту до Лолина на Великодні свята він докоряє їй: «Чому Ви, власне, у своєму листі до мене назвали мій попередній лист до Вас нещасним, а мене самого у листі до Ярослава – антипатичним ментором?».
З третього Франкового листа (26.05.1875) випливає, що Ольга уже дещо змінила своє ставлення до нього. На це вказують такі Франкові слова: «Мій Боже! Як несподівано для мене прийшли Ваші солодкі визнання, – якою радістю, якими сподіваннями вони сповнили моє серце!». Окрилений Франко після цього не раз побував у Лолині. Згадує Михайлина Рошкевич: «На першім році фільозофії привозив книжки до читання: Нечуя, Марка Вовчка, Тургенєва, Лермонтова і інші… На другім році привозив по найбільшій часті російські, німецькі і французькі. Гейного любив часто наголос читати. Золя під той час захоплював єго дуже, просив сестру, щоби переводила, і у нас завелось літерствовання. Франко, як звичайно, читав і писав, а сестра переводила Золя…». Під його впливом Ольга стала перекладати українською мовою твори Е. Золя «Довбня» (1879), П. Ланської «Обрусителі» (1885), записувала пісні. 1886-го року опублікувала в опрацюванні І. Франка «Обряди і пісні весільні люду руського в селі Лолин», пісню «Цісаревич Рудольф». Записані нею в Лолині прислів’я і приказки І. Франко надрукував у «Галицько-руських приповідках» (1901-1905). Він присвятив О. Рошкевич свою першу збірку «Баляди і розкази» (Львів, 1876).
Та їм не судилося бути разом. Після арешту І. Франка (11.06.1877) ставлення о. Михайла Рошкевича, батька Ольги, до нього різко змінилося, від прихильності до повного несприйняття. Він твердив дочці, що її наречений ніколи не буде працювати на університетській кафедрі. А ось вона на все життя залишиться ославленою. Батько вимагав, аби І. Франко звільнив Ольгу від даного нею слова, що стане його дружиною.
У цей час почав свататися до О. Рошкевич Володимир Озаркевич. Про це сестра Михайлина писала: «Старання шваґра о сестру тягнулося щось близько два літа. Спочатку наклонювали сестру, а далі врешті зрезигнували всі, ніхто її не заохочував.
Восени того року поїхала сестра зі мною до Іваниківки коло Станіславова, де наш вуйко був парохом. Ми поїхали от так собі лиш на празник, а зісталисьмося там майже цілу зиму. Писав Франко до Іваниківки цілком свобідно, без жодних перешкод. Несподівано з’явився в Іваниківці й Озаркевич і був через пару днів… Не лиш я, але й вуйко, і єго родина були переконані, що сестра не вийде за Озаркевича.
Тої зими порозумілися Франко з сестрою, і она поїхала до Львова з вуєчним братом, правником, сином вуйка. У Львові був мамин брат урядником, до него заїхали і в єго домі бачилися з Франком, котрий приїхав з моїм братом. Яке було їх порозуміння, того вже не знаю…
Листи одержувала сестра стало від Франка, а так само він від неї. Навесні знов приїхав Озаркевич і відтак єго приїзди частіше повторялися. В тім часі писав Франко до Озаркевича, а що писав, то пізніше о много літ казав мені др. Євген Озаркевич, а також Величкова, але то вже не потрібно повторяти. Одного разу каже до мене сестра, що рішилася і вже сказала Озаркевичеви, що вийде за него. Не вірила-м в першій хвилі, а як зачала переконуюче говорити, здивувалам-ся. На моє здивування зачала плести такі нісенітниці, шо-м ся обурила. Восени, 14 вересня 1879 р., відбувся шлюб, а мені відтак хтось оповідав (здається, Олеськів, як приїхав до нас на другий рік на вакації), що Франко розхорувався в день шлюбу і дістав вибух крові. Сестра твердить, що то неправда.
Не знаю, в який спосіб розійшлися. Сестра казала, що она прийшла до переконання, що не будучи підготовленою до якогось самостійного життя, була би для него тягарем в єго ідейній праці. Рішучість наступила по одержанню такого листа: «Моя доля – вітер в полі, не можу я Тебе з собою взяти». Той лист спонукав, що сестра рішилася вступитись єму з дороги. До написання такого листа мусіло спонукати єго якесь зденервуванє, а чи ту завинив батько, чи, може, сестра – сего вже не знаю».
Після шлюбу Ольга переїжджає з Лолина в Белелую до чоловіка, що залишився сотрудником у свого батька, котрий послував у Відні.
Після одруження Ольга продовжувала час від часу зустрічатися із І. Франком у Коломиї (1 березня 1880 р.), у Львові, листувалася з ним. Михайлина згадувала: «Часом перебувала у сестри в Белелуї. Зауважила-м, що час від часу Франко пише, а шваґер вручає сестрі листи не нарушені. Сестра відписує…».
У серпні 1884 р. І. Франко побував в Озаркевичів у Белелуї разом із гостями з Києва – письменником Олександром Кониським та студентом Київського університету Федором Миколайчуком, родом з Херсонщини. Згодом Ольга прив’язалася до свого мужа, тим більше, що він на те заслужив. Як вона його стратила, котрого мала завше у своїй пам’яті, не хотіла оприлюднювати свої взаємини з Франком. Листи І. Франка до Ольги Михайлина, виконуючи волю сестри, поклала в її труну.
Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала Михайлину, що переказувала його просьбу, з очей її потекли сльози, але сказала твердо і рішуче: «Ні».
Його несли перед її вікнами. Ольга підійшла до вікна, відхилила фіранку і тремтячою рукою поблагословила його на вічний спочинок.
Не судімо її строго за те, що не прийшла до нього востаннє. Не могла, не мала сил змусити себе. Адже він, либонь, хотів побачити її тою колишньою, в якій найперше втілив свій ідеал. Та тої колишньої Ольги вже не було, а вона, теперішня Ольга, лише в душі берегла оту колишню, трохи відважну, трохи наївну Ольгу, яка хотіла встати за нього на бій, і цей бій програла. Боялася, що, дивлячись на нього, безпомічного, хворого старця, зітре, може, назавжди такий дорогий для неї спомин про того, що прийшов колись замість принца на білому коні у маленький бідний Лолин, щоб сказати їй несміле «люблю». І любив все життя, шукав її в інших жінках. Та так і не знайшов. Вона знала про це, про це підказувало все життя її, віддане тільки йому серце. Та їм не судилося бути разом. Якось він, ще у 1880 р. замість неї написав:
Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!
Я чесно думала й робила,
Та доля нас лиха слідила.
Як писав Р. Горак: «Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогнища. Він сплів зі свого болю найкращі поезії – вона ж на сім замків закрила своє горе…».
Померла Ольга Рошкевич 30 травня 1935 р. в с. Миклашеві коло Винник і забрала в могилу таїну мінорної музики двох сердець, яким не судилося проспівати її разом.
Орест Гаврилів, член НСЖУ
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень