Після виборів до Бориславської міської ради у березні 1990 року 2 квітня міська виборча комісія скликала першу сесію, на якій мене обрано головою міської ради. Одразу після обрання священики УГКЦ отці Михайло Мельник, Микола Пишкович та Роман Василів привели мене до присяги на св. Євангелії. У присутності декількох тисяч бориславців я виголосив присягу, повторюючи її слова за отцем Мельником, а потім, вже на закінчення, без священика, звернувся до Всевишнього зі словами приблизно такого змісту: «Господи Всемогучий, я йду на цю посаду, щоб покінчити з пануванням в місті та й у всій Україні цієї злочинної банди комуністів і знищити її ідолів, викинувши на смітник історії». Тільки після цих слів, приклякнувши, я поцілував святу Євангелію і Національний Прапор.
Далі розпочалися звичайні будні, щоденна праця, але думка про виконання мною моєї посвяти ніколи мене не покидала. Майже щоденно, дивлячись через вікно на височенний пам’ятник Леніну, я не знаходив собі місця. Ми наполегливо працювали над питаннями ліквідації комуністичних символів у місті, над департизацією шкіл та установ, перейменуванням вулиць, доповненням до навчальних програм у школах, впровадження національної символіки та багато ін.
А між тим, перед націонал-демократами було поставлене завдання проводити агітацію депутатів до підготовки демонтажу пам’ятника Леніну. До цієї дії нас підштовхувала ще й поведінка тодішнього начальника МВ КГБ В. Павленка, який декілька раз при розмові зі мною натякав, аби пам’ятник ідолу знести.
У кінці серпня проводилась загальноміська учнівська конференція, на яку був запрошений і я (до речі, вперше від 1990 року, цього року не був запрошений на серпневу конференцію) і із виступів завідувача міського відділу освіти Д. Гарасиміва та багатьох освітян-патріотів я зрозумів, що серед педагогічного колективу міста ми будемо мати підтримку. А ще більше був переконаний після перевірки всіх шкіл до навчального року, де всі класи були вже без комуністичних вождів, а самі школи забезпечені національною символікою. Це була велика заслуга тодішнього завідувача міськвно Д. Гарасиміва. І от визрів час. На засіданні президії ради ухвалено скликати чергову сесію 4 вересня 1990 року, в порядку денному стояло вже питання демонтажу пам’ятника Леніну.
За декілька днів до сесії Роман Копись домовився з працівником ШБУ № 7 М. Кобилецьким про виділення 4 вересня на 11 годину двох вантажних автомобілів і двох підіймальних кранів (одна пара робоча, одна – резервна), а також газорізального апарата.
Сесія транслювалася на місто, але ще до початку відкриття її біля міської ради зібралось дуже багато бориславців, які все прибували і прибували.
4 вересня, 10 година ранку, сесія розпочинає роботу. Оголошую порядок денний, де першим питанням стоїть демонтаж пам’ятників В. Леніну і М. Горькому. Йде шалена суперечка про включення його до порядку денного і більшістю голосів порядок денний затверджено.
Одного за одним на трибуну запрошую депутатів: Є. Титикайла, Ю. Дубаса, М. Демського, О. Марича, Р. Тюхтія, Р. Копися, М. Пігура, Л. Дадацьку, А. Сивака, які розповіли депутатам та населенню міста про роль В. Леніна і його дітища – комуністичної партії у злочинах проти українського народу. На захист Леніна виступили три депутати ортодоксальних комуністичних поглядів, які пропонували з цього питання провести референдум у м. Бориславі.
Після багатьох виступів, запитань, відповідей ставимо питання про демонтаж пам’ятників Леніну і Горькому на поіменне голосування. Хвилююсь, щоб проголосувало «за» більше половини депутатів. І ось результат, який подано в тій самій послідовності, що й при голосуванні на сесії.
Проголосували за демонтаж: В. Копись, Р. Копись, Л. Дадацька, Г. Грицик, A. Сивак, В. Багрій, Б. Ципайло, П. Калапунь, О. Шкумбатюк, М. Ярома, Г. Кузьмук, М. Сторонський, Є. Головчак, B. Кушнір, С. Сторонський, Л. Білан, Є. Місяйло, Т. Даньків, Б. Гуменюк, О. Марич, О. Крупа, В. Німас, Я. Залуський, Р. Солецький, І. Ковалик, В. Когут, В. Піцикевич, М. Радисюк, Д. Балицький, О. Шумиловський, О. Зятик, Ю. Дубас, В. Чухран, Я. Коваль, О. Станович, 3. Гребінь, О. Тимишин, Р. Тюхтій, І. Удовенко, М. Пігур, О. Краснопольський, В. Білецький, М. Шепетяк, Л. Добош, М. Андрушків, Є. Титикайло, М. Кардаш, Н. Мацієвська, І. Копинець, М. Демський, І. Бурик, В. Ковбуз, І. Ружило. Троє депутатів було проти, шестеро утрималися.
Відсутні: 22 депутати, за яких причин – можна лише здогадатись. Отже, 34 депутати проголосували «за», моїй радості не було меж, ми перемогли, за що я в душі щиро дякував Господу Богу. Оголошую перерву і по радіо звертаюсь до мешканців міста із запрошенням прийти на майдан біля міської ради для останнього плювка на потвору. Виходжу на майдан, народ вітає оплесками, а ветерани ОУН-УПА під командою Михайла Оленича і Петра Паламара несуть «почесну варту» біля вождя. Вдивляюсь у вікна третього і четвертого поверхів, де були світлиці працівників МК КПУ і бачу заплакані очі вірних партійців. Даю дозвіл на демонтаж — і до вождя наближаються вантажний автомобіль і піднімальний кран. Повертаючись до кабінету, телефоном запрошую Львівське телебачення прибути до Борислава, щоб задокументувати останні хвилини перебування вождя світового пролетаріату в Бориславі. Мене немов магнітом тягне на місце демонтажу і я виходжу на майдан. Такелажники накидають на шию і на ноги вождя петлі, а Станіслав Кутковський відкручує гайки з анкерних болтів, якими прикручений пам’ятник до п’єдесталу. Кранівник пробує піднімати, але не може зрушити з місця. Доводиться п. Кутковському застосувати газорізальний апарат і при зрізанні виникає враження, немовби правдивий дракон викидає через свої ноги останню життєву енергію у вигляді потоку іскор, які розбризкуються і розсипаються на всі боки. Автогенні роботи закінчено, кранівник робить повторну спробу ривка, кількатонна потвора піднімається і вкладається на вантажний автомобіль. Народ скандує і заквітчує борти автомобіля будяками. Весь цей процес фіксує оператор Львівського телебачення, що через декілька днів транслюється українським, російським та європейським телебаченням. А на майдані люди довго не розходились, гомоніли і ділилися враженнями про події того дня.
Крім Леніна, в Бориславі демонтували пам’ятники Горькому, Кошовому, Островському і Морозову.
Десь на п’ятий день після цих подій спецкур’єр приносить мені конверт, у якому був указ Президії Верховної Ради УРСР, підписаний Л. Кравчуком, яким він зобов’язував встановити пам’ятник на місце. Про цей указ я нікому нічого не говорив, а зобов’язав Ярослава Зварича взяти добрий молот і зробити ним пару ударів по обличчі Леніна, щоб його було неможливо впізнати.
Доля цієї багатотонної скульптури невідома. Вона зберігалася на смітнику комбінату комунальних підприємств і в кінці 90-х років минулого століття викрадена… За мою добру роботу комуністи надіслали мені поштою листа з вироком т. з. «революційного суду» про присудження мені смертної кари через повішання, але ми з цього сміялися. Я гордий тим, що в той революційний період був причетний до ліквідації комуністичної символіки, ліквідації п’яти комуністичних пам’ятників, перейменування вулиць, заборони комуністичної партії, суду над комуністичною партією і багато-багато інших революційних чинів. Якщо б більшість міст в Україні того часу працювала з таких революційним темпом і запалом, як Борислав, то ми не мали б такого жалюгідного стану з національною ідеєю, як тепер. Але я на схилі літ вірю, що все стане на свої місця і наші воріженьки «згинуть, як роса на сонці» та український суд винесе повторно вирок, як 13 січня 2010, в якому гітлерівський нацизм тотожний зі сталінським комунізмом.
Володимир Копись, голова Бориславської міської ради першого демократичного скликання, Почесний громадянин Борислава, газета «Нафтовик Борислава»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень