/Екс-мер Дрогобича вийшов на «стежку війни»/
На світі нема ідеальних людей, є тільки ідеальні наміри.
Минуло більше півтора роки, відколи міський голова Дрогобича 5-го демскликання Микола Гук покинув апартаменти ратуші. Протягом цього часу колишній очільник міста зберігав гробову мовчанку і уникав публічності. Очевидно, на таку залізну витримку здатні тільки члени Коза-ностри, які прийняли так званий закон «омерта» (закон мовчання).
Проте глибоко помилялися народні експерти-песимісти, які необачно припустилися думки, що розчарований поразкою на виборах-2010 Микола Гук назавжди канув в політичному лету. Експерти-оптимісти стверджували цілком протилежне: мовляв, то би направду щось дуже велике в лісі здохло, якби раптом Гук не взяв участь у такому «празнику» як цьогорічні вибори до Верховної Ради. І останні виявилися праві.
Майже за місяць до офіційного старту передвиборчої кампанії-2012 електричні стовпи, які встигли поблякнути за два невиборчі роки, знову «зацвіли»: кожен другий з них зустрічає перехожих кольоровими агітками Миколи Гука. А вже через тиждень-два в інтернет-ресурсах з’явився його відкритий лист на адресу теперішнього міського голови Дрогобича Олексія Радзієвського з безапеляційним заголовком «Ідіть у відставку!». Відтак засобам масової інформації було надіслано запрошення на прес-конференцію Гука.
Вона мала відбутися 3 липня об 11 год. у барі «Більярд-клуб». І в зазначений день і час таки відбулася, але не в «Більярд-клубі», а в кафе «Фоксі-роксі», що напроти парадного входу в ратушу.
Спосіб проведення прес-конференції нагадав журналістам Німеччину періоду 30-х років минулого століття: фюрер, котрий тоді рвався до влади, так само віддавав перевагу забігайлівкам.
До речі, кафе працювало у відкритому режимі. У лівій частині приміщення відбувалася прес-конференція, а в правій, значно просторішій, і за столиками назовні відвідувачі, попиваючи каву, пиво та більш міцні напої, теж мали можливість насолоджуватися пристрасною промовою Гука і його відповідями на запитання медіа. Можна собі уявити в що би переросла конференція, якби відбулася не в ранковий час, а десь під кінець дня і в кафе знаходилась би частина відвідувачів, доведених до відповідної кондиції.
Очевидно, передбачивши, що журналісти обов’язково запитають, чому Гук звернувся до Радзієвського з відкритим листом, але не зайшов ні разу в ратушу і не поговорив із ним по-чоловічому, як колишній хазяїн міста з теперішнім, промовець з перших слів зазначив, що не спілкується з міським головою і не хоче, тому що «не може переносити людей, які кажуть неправду».
Яку ж правду про діючого міського голову прагне довести до громади Микола Петрович, обравши заочну форму спілкування? Передусім він звинувачує Радзієвського у тім, що він звів нанівець зусилля Гука щодо реконструкції стадіону, змарнував кошти і знищив місцеву футбольну команду, дозволив зруйнувати 3 км асфальтного покриття на вул. Трускавецькій, передав у державну власність пам’ятку архітектури – колишній палац бурмістра Раймонда Яроша, зруйнував історичний ареал міста (дав дозвіл на забудову площі Малий Ринок малими архітектурними формами), знівелював співпрацю з польськими містами-побратимами, саботує введення в дію магнітно-ядерного резонатора і двох апаратів «штучної нирки», намагався закрити онкологічну лікарню, скорочує працівників або відправляє їх у неоплачувані відпустки, звільняє фахівців-професіоналів і бере на роботу «своїх» людей, принижує місцевого товаровиробника (придбання імпортних сміттєвозів, а не аналогічних виробів автокранового заводу) і т.ін.
«Це лише деякі факти з вашого безславного керування містом, – констатує у відкритому листі М.Гук. – Сьогодні вже всім зрозуміло: місто під вами котиться в прірву боргів, грузне в корупції, холуйстві, продажності. І головне – ніхто не сміє навіть сказати про це вголос. Так нині виглядає демократія у Дрогобичі».
Відтак М.Гук закликає М. Радзієвського зібрати останні крихти свого сумління і подати у відставку. Екс-мер вважає, що «разом із виборами до ВР у Дрогобичі можуть відбутися вибори міського голови або референдум про недовіру йому».
Окремі факти, наведені у відкритому листі, поза сумнівом, викликають занепокоєння не тільки в Гука, але й у пересічного дрогобичанина. Поза тим, як влучно помітив блискучий публіцист та ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, окремі факти не мають значення, значимими є лише тенденції.
У відомого літератора Євгенія Євтушенка є такі рядки: як би імпотенти не тулилися один до одного, вони все одно нічого не народять. Щось подібне можна сказати і про факти, які зібрав Микола Петрович: як би він їх не тулив докупи, вони аж ніяк не «тягнуть» на тенденцію, яка би давала підстави відправити діючого мера у відставку. Гріхів у теперішньої влади, як і у всіх попередніх влад, як і в кожного з нас, простих смертних, як реп’яхів. Але ж не помиляється тільки той, хто взагалі нічого не робить.
До речі, про крихти сумління, які закликає зібрати свого опонента автор листа. Добре відомо, що до такого вчинку депутати міськради свого часу спонукали Миколу Петровича десятки разів, але він так і не зробив цього. Поки врешті-решт радним не увірвався терпець і вони, що називається, «зробили» його. Правда, зробили це юридично неграмотно, що й дало можливість Гуку повернутися на «трон» і отримати на халяву 120 тис. грн. за вимушений прогул, які він, як було заявлено на прес-конференції, витратив на придбання квартири.
У відкритому листі Гук називає Радзієвського безвідповідальною людиною. Це вже, вочевидь, вершина нахабства і цинізму, позаяк відомо наскільки «відповідально» поставився Микола Петрович до свого рішення балотуватися на посаду міського голови. Не знаючи ні міста, ні людей, які в ньому мешкають, не володіючи управлінським досвідом і мінімальною базою економічних знань, наважитися братися за гуж, який явно був йому не дуж!? Це був, м’яко кажучи, авантюризм чистої води, якщо не щось огидніше. До речі, як не раз доводилося чути від найближчого оточення екс-мера, Микола Петрович у хвилини розпачу не раз бідкався, що сів не в свої сани. Він, як завше, грав у свою улюблену гру – вибори, і несподівано для самого себе витягнув із колоди щасливу карту. Як кажуть, кому повезе, тому і когут знесе.
Натомість, автору цих рядків добре відомо, наскільки відповідально поставився О.Радзієвський до свого рішення балотуватися на посаду міського голови. Він зважувався на це протягом півтори, якщо не більше, років. По суті, це було не рішення Олексія Васильовича, це була воля частини патріотично і прагматично мислячої громади, переважно місцевого істеблішменту.
О.Радзієвського терзали сумніви до останнього. Адже влада для нього була не самоціллю. До того він мав можливість насолодитися нею, як мовиться, по саме нікуди. Вагався, вочевидь, виключно з почуття відповідальності. І вагання Олексія Васильовича виявилися небезпідставними. У перший же рік його правління центральна влада здійснила безпрецедентне обрізання фінансових можливостей місцевого самоврядування. Люди, які розуміються в цих речах, однозначно стверджують, що важко уявити собі, як би місто дало собі раду, якби мером став хтось інший, а не Радзієвський, котрий, будучи свого часу нардепом, володіє тим важелем і використовує його в інтересах міста, якого в силу обставин не було би в жодного із його опонентів на виборах-2010.
Між іншим, задаймося простим запитанням: чому ми, дрогобичани, уже вдруге обираємо О.Радзієвського – колишнього компартійного лідера! – міським головою? Невже ми такі безголові? Чи, можливо, обираємо тому, що він усе-таки лідер, котрий володіє Божим даром і багатолітнім досвідом управління людьми? Він не підім’яв під себе депутатський корпус, як стверджував на прес-конференції М.Гук, не запровадив диктатуру, а просто, як свого часу висловився перший демократично обраний міський голова Дрогобича Мирослав Глубіш, (хай дарує читач за цей афоризм) дав зрозуміти, що кожна сука повинна знати свою буду. По суті, з перших днів свого правління О.Радзієвський відновив таке поняття як послух, яке є одним із фундаментальних християнських цінностей, і яке було абсолютно знівельоване за часів попереднього правління. Автор цих рядків не стверджує, що воно було знівельоване за часів правління М.Гука. Позаяк не є таємницею, що містом, по суті, керував не Микола Петрович, а вузьке коло його дорадників – не вельми авторитетних серед громади і, на жаль, не конче мудрих.
Блукаючий пілігрим, котрий вирішив «зіграти партію» у чужому місті, отримував опосередковану інформацію про тих чи інших керівників із вуст своїх дорадників, а відтак був приречений на суб’єктивні рішення і нищення людей, що є стократ гіршим злом, ніж утрата тих чи інших матеріальних цінностей. Ця обставина, власне, і стала головною причиною усунення від влади Миколи Гука.
Як було зауважено вище, Микола Петрович не міг пропустити такого «празника» як вибори-2012. Тому що його політичне кредо, як і Остапа Бендера, – лаконічне «Завжди». Але, вочевидь, дорадники знову підклали йому свиню, нараявши побудувати свою передвиборчу платформу виключно на протистоянні з міським головою. Боротьба «проти», як свідчить багаторічний досвід, є безперспективною. Найсвіжіший приклад – боротьба проти Кучми. Кучму усунули, проте через певний час виникло гоголівське запитання: «То що, синку, допомогли тобі твої ляхи?»
Боротьба «за» є набагато проблематичнішою. Вона вимагає певних інтелектуальних зусиль. Тому, щоби, як кажуть москалі, не напрягаться, виникає спокуса в’їхати на чужому горбі в «рай».
Петро Мацан, газета «Галицька зоря»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень