Чи є в Україні опозиція? Якщо є, то кого нею можна вважати? Три партії в парламенті («Свобода», «Батьківщина» та «УДАР») чи хіба одну «Свободу»? Чи може опозицію представляють власне непарламентські політичні сили? А може зовсім не політики, а весь народ є в опозиції? Якщо так, то в опозиції до кого – до Партії регіонів чи влади як такої?
Чи потрібна Україні опозиція? Якщо так, то чи така, як зараз? Якщо ні, то хто має контролювати владу – як на рівні столичному, загальнодержавному, так і на рівні областей, міст та районів?
Що буде, як нинішня опозиція прийде до влади – чи не повертатиметься все на круги своя, а народ і далі залишатиметься ні з чим? Як дізнатися, хто є хто і чи можна вірити кожному, хто рве сорочку на своїх грудях та кричить про опозиційність? І чому вчорашні опозиціонери, коли їм дати хоча б трішечки владних повноважень, раптово стають настільки склерозними, що забувають про 90-95% своїх обіцянок?
Непрості це запитання, але потрібні. Ставлячи їх та пробуючи дати хоча б якусь відповідь, вчимося не лише логічного мислення, але й можемо певним чином спрогнозувати майбутнє. Бо якщо приходиться обирати між добром та злом, то ми ніби не вагаємося, а от коли між більшим та меншим злом?
Подібно як в Україні демонізують Партію регіонів, так само демонізують і опозицію. Тобто, намагаються накинути їй різноманітні ярлики, звинуватити у найтяжчих гріхах, які волають до неба о пімсту, показують опозиціонерів або як недолугих клоунів, або як підлих інтриганів, або як безсердечних визискувачів нещасного народу. Тут, до речі, варто зауважити, що проходить і протилежний процес – сакралізації. Одні називають Януковича «цар і Бог наш», а Партію регіонів рятівною силою для України, котра виведе державу з хаосу, натомість інші вішають портрети Юлії Тимошенко, Олега Тягнибока, Віктора Ющенка (перелік можна продовжити, але недовго) поряд з іконами. І попробував би хтось покритикувати кумира – вб’ють! Втім, питання сакралізації ми сьогодні не розглядаємо, колись, може, до нього ще повернемося.
Отже, хто в Україні опозиція і хто найголовніші опозиціонери? Кожен другий українець (якщо не кожен) скаже вам, що зараз найбільш опозиційними силами є «Батьківщина» та «Свобода». І хоча перша партія має ідеологію, котра не сильно й відрізняється від ідеології ПР, але сам факт перебування Юлії Тимошенко за ґратами виводить цю політичну силу в статус опозиційної № 1. Зі «Свободою» дещо інакше – її радикалізм та чітка націоналістична ідеологія дужче подобаються людям, які більш тверезо дивляться на життя, ніж емоційні фанати біло-сердечних. Оскільки партія Віталія Кличка «УДАР» не встигає так бурхливо демонструвати свою опозиційність, як названі вище дві сили, то вона відповідно займає третє місце в рейтингу «головних опозиційних сил».
Не будемо вдаватися в розлогу аналітику, наскільки всі ці три політичні сили є дійсно проукраїнськими, зазначимо лише, що – о парадокс! – в Україні дійсно проукраїнські сили впродовж двадцяти років незалежності чомусь постійно перебувають в опозиції. Починаючи від Народного Руху України, який воював проти «Групи 239» і закінчуючи тою ж «Свободою», яка фактично ніколи при владі в Україні не була. Хтось може заперечити – а як же часи президентства Віктора Ющенка? Не заперечуючи проукраїнськість Віктора Андрійовича, не можемо проте погодитися з тим, що політика його урядів була проукраїнською – незалежно чи це прем’єрство Єханурова, чи Тимошенко, чи Януковича.
Вимальовується такий ланцюжок: 1) Кравчук – комуністи теперішні та колишні при владі, а РУХ в опозиції; 2) Кучма – до влади приходять люди, для яких українська ідея така ж чужа, як комуністам, а політики типу Чорновола залишаються в опозиції; 3) потім з’являється «опозиція» типу Тимошенко-Лазаренко (чи навпаки, Лазаренко-Тимошенко), вимальовується Ющенко, а українців з націоналістичними поглядами зараховують до маргіналів (як перші, так і другі); 4) Ющенко – боротьба між різними олігархічними кланами ще більше посилюється, а проукраїнська політика реалізовується (спроби!) суто в гуманітарній політиці; 5) Янукович – як у владі, так і в опозиції превалюють безідейність та безпрограмовість, а Українська Ідея відійшла на другий план, затінена битвами лідерів-особистостей.
Політичний калейдоскоп настільки ж набрид українцям, наскільки і подобається, якщо вони і надалі стають на ті самі граблі, обирають одних і тих самих людей, котрі вже навіть не пробують приховати свої справжні наміри. Але кого обирати? – запитає пересічний українець. Поза партіями-важковаговиками нема на кого й глянути. Може на проекти типу Озиме-покоління, Тигипко чи Королевська? Після виборів завжди ставала зрозуміла вартість цих проектів. Може, ідейний «Фронт змін»? Бачимо ідейність його лідера, який тепер є лідером зовсім іншої політичної сили. Може, КУН? О-о-о, якби ж то жила ще Ярослава Стецько… Після приходу Олексія Івченка, якого ЗМІ чомусь дуже не любили і назвали «Льоша-Мерседес», КУН, м’яко кажучи, не надто набрав моці у політиці. Пам’ятаючи різноманітні проекти типу Блок Костенка-Плюща чи різні «треті сили», або ж свіжий приклад спроби об’єднання проукраїнських сил Віктором Ющенком (2012 рік), якось не віриться, що на політичному небосхилі раптом появиться опозиція зовсім іншого типу, яка б виростала з народу. Хіба що якась добра сила простимулює розвиток громадянського суспільства та різкий стрибок громадянської та національної самосвідомості і жодна гречка та жодні 100-150-200 чи скільки там гривень не зможуть і далі впливати на результат виборів.
Народ в Україні переважно до влади ставиться негативно, але по інерції продовжує за неї голосувати, «чтобы не было войны». Напружувати свої мізки над тим, що часто опозиція наверху є владою внизу і навпаки, якось не хочеться. Боронь Боже комусь сказати, що у Львові чи Тернополі влада належить до «Свободи», або ж що в міських радах правлять бал «Батьківщина» чи «Фронт змін». Саме на місцях окремі «опозиційні діячі» прикривають свою недолугість, зажерливість, показують своє справжнє обличчя. І тим самим завдають шкоди самій ідеї опозиції. Бо, як наприклад, можна вірити людям, чиї представники через власні фірми «освоїли» величезні кошти під прикриттям турботи про українську мову? Це було у Львові, а скільки ж можна навести прикладів з малих міст, де керує опозиція?
Бачите, хоч-не-хоч довелося сказати правду і таким чином теж певним чином долучитися до демонізації опозиції. А це неправильний крок. Правильним є сприяння формуванню громадянського суспільства, вимога прозорості влади, щоб народ міг бачити всі її дії, незалежно чи це влада Партії регіонів, «Свободи», «Батьківщини» чи іншої політичної сили. Поіменне голосування у кожній раді, відкрита інформація про відвідування сесій, кількість депутатських запитів, інформація про доходи, яку чиновники зобов’язані подавати згідно чинного законодавства. Бо як вірити опозиції, якщо для прикладу мер маленького міста Трускавець, представник «Фронту змін» якщо й подав свою декларацію про доходи за минулий 2012 рік, то так вміло, що не знати, де її й знайти. Це ж стосується всієї його команди, яка складається виключно з «опозиційних». Тому щоб все не поверталося на круги своя і сьогоднішня опозиція не діяла так, як діє зараз влада, потрібно вже відтепер ставити пастки на чиновників, на пройдисвітів, на тих, для кого влада не засіб допомогти народу, громаді, а спосіб заробити, вибитися в люди самому і потягнути всю свою родину, для кого влада – самоціль, а опозиційність – тільки для прикриття шкурних інтересів.
В народі кажуть, що одна паршива вівця всю отару псує. Стосується це і влади, і опозиції. Через таких паршивих овець і відбувається демонізація і влади, і опозиції, і Партії регіонів, і «Свободи», «Батьківщини» та інших політичних сил. Але видно, ці «паршиві вівці» мають якусь цінність, що керівники вищих органів політичних партій не хочуть позбуватися цих людей. Можливо, тут питання у фінансуванні партій, у бізнес-інтересах, у родинних, приятельських зв’язках чи чомусь іншому.
На жаль, говорячи про ту опозицію, яку сьогодні маємо в Україні, говоримо не про найкращий її варіант, не про щось, наближене до ідеалу, а всього-навсього про менше зло – за принципом, що там «паршивих овець» менше на тисячу поголів’я. Заміна одних політиків іншими без заміни системи та без встановлення чітких правил гри не на рік-два, а на віки, як це є, для прикладу, в США чи окремих країнах Європи, ні до чого доброго не призведе. Україна вже й так засиділася в болоті, просмерділася гнилизною невиконаних обіцянок та популістських лозунгів і, на жаль, молоде покоління замість витягнути матінку з багнюки, ступає в слідочки своїх попередників. Тотальна зневіра простого народу до влади та політики підтримується на найвищому рівні – комусь вигідно, аби побільше говорило фразу «Всі вони одним миром мазані». В середовищі опозиції є немало тих, хто лише чекає, аби йому свиснули і тут же побіжить до влади. Приклад виборів-2012 з «кришталево чистими кандидатами», які клялися на Біблії і за яких ручалися сам пан Арсеній чи пан Олександр, показує, що опозиція, справжня опозиція, має формуватися знизу і не до влади в цілому, а до тих чи інших дій, які влада вчиняє всупереч інтересів громади. І таку народну опозицію, яку вже давно пробують вкласти в рамки різні політтехнологи, треба викристалізовувати, аби з неї з часом могла сформуватися нова владна еліта. Але чи діждемося того в Україні – один Бог знає…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень