Про те, що на Івано-Франківщині вийшла книга гуцульською бесідою, я довідався ще минулого року. Звісно, знайти її ні в бібліотеках Трускавці, ні в книжкових крамницях Львівщини виявилося неможливим. Але ІІ Трускавецький ЛітФест 18-20 жовтня 2019 р. спонукав до нових пошуків. Бо на презентації книг Люби-Параскевії Стринадюк «Як я му ити на полонині» та «З загір`я. Щоденник любові», де йшлося про Гуцульщину, її бесіду та таємничий давній світ, знову згадали про цю книжку. Мова йде про твір Петра Шекєрєка-Дониківа «Дідо Иванчік».
Кілька слів про самого автора. Петро Шекєрєк-Доників (українською літературною мовою перша частина прізвища – Шекерик) – гуцул з діда-прадіда. Уроджений в 1889 році в селі Голови коло столиці Гуцульщини Жаб`є (тепер Верховина), Петро повторив те, що свого часу зробив Іван Котляревський – написав книгу живою бесідою. Задум написати щось своє виник у Петра Шекєрєка-Доникового, коли він допомагав Михайлові Коцюбинському збирати етнографічні матеріали до славнозвісної повісті «Тіні забутих предків».
Бог дозволив шанованому гуцулові написати та видати свою книгу. Закінчив її писати автор у 1940 році. В тому ж році його разом із сином Андрієм арештували енкаведисти. За «антирадянську діяльність» його було засуджено на вісім років та вислано на Сибір. Більше свої рідні Карпати Петро Шекєрєк-Доників ніколи не побачив. Синові, на щастя, довелося вирватися з лабет совєтів під час німецької окупації та виїхати за кордон.
Роман «Дідо Иванчік» довший час вважався втраченим. Те, що він не пропав у вирі лихоліть – свідчення того, що рукописи не горять. Зараз ніхто вже не зміг би так написати, як написав Петро Шекєрєк-Доників. Багато слів забулося, багато традицій втрачені, відумерлі. Гуцульський світ хоча й вважається архаїчним та таким, що зберігає найдавніші таємниці нашого народу, все ж не є таким, як був 80 чи 100 років тому.
Я так і не мав можливості прочитати «Діда Иванчіка». Зате завдяки підтримці Українського Культурного Фонду а всі, хто цікавиться тематикою демонології, містики, лінгвістики, діалектології, україністики та русиністики, Гуцульщини, етнографії та пов’язаних тем, мають можливість послухати аудіоверсію книги. Вона записана «Арт-лабораторією Кораллі» на студії «Жива Хата». Аудіокнига начитана гуцульською бесідою Василем Зеленчуком з Криворівні.
Книга – в трьох частинах, сукупна тривалість запису – 21 година. Можна сміливо визначити собі один тиждень, і кожного дня по три години насолоджуватися слуханням «Діда Иванчіка». Розповідь про повсякденне життя гуцулів, про мольфарів, замовляння, наслання, прокльони, дружбу та ворожнечу, всіляку чортівню та про історію Гуцульщини в розрізі опришківського руху – це захоплює. А ще дуже цікаво послухати про місце жінки («челяді») в гуцульському світі, про стосунки між чоловіком та дружиною, батьками та дітьми, родичами та сусідами, людьми та демонами.
В першій частині розповідь ведеться від імені першої особи однини – онука діда Иванчіка, сина його доньки, котра живе з чоловіком та сім`єю окремо. В двох інших частинах розповідає сторонній оповідач. Книга поділена на чіткі розділи, кожен з яких наче розповідає про якусь окрему тему (наприклад, свято Юрія чи Великодня, відвернення громовиці та граду чи опис сватання), але водночас пов’язаний з попереднім та наступним розділами. Книга написана дуже майстерно, і тримає в напрузі від початку до кінця.
Серед мінусів цієї книги можна назвати гіперболізований язичницький елемент. Занадто часто повторюється «наш Бог ясне сонічко, погожа днинка», одні й ті ж слова вкладаються у вуста як старим гуцулам, так і жінкам та малим дітям. Через сильний язичницький елемент можна очікувати, що релігійні, а особливо клерикальні кола не рекомендуватимуть цю книгу до читання. Проте насправді це те саме, що забороняти «Гаррі Поттера». Бо як там, так і тут, змальовуються ті містичні та демонічні істоти, яких автор не придумує, а лише переносить зі старосвітських розповідей на сторінки книги. В обидвох випадках Зло хоча й сильне, але в кінцевому результаті поступиться Добру. А дуалізм описуваних в «Дідови Иванчікови» вірувань – це реалізм, опис дійсного стану в головах людей, які вірять в одвічну боротьбу Чорта з Богом, про що свідчить сила-силенна народних демонологічних розповідей фактично у всіх народів світу. Хто не вірить, то «Золота гілка» Джеймса Фрейзера тому в поміч.
Слухаючи «Діда Иванчіка», розумієш, як багато давніх слів зараз втрачено. Чи багато з нас розуміє що таке «котюга», «насланнє», «удіяннє», «кімити», «ґнирати», «нипати», «туск», «друлити», «пудно», «родія», «тимунь», «терьхи», «кітлик»? А ці слова в книзі «Дідо Иванчік» на кожному кроці.
Я абсолютно впевнений у тому, що «Дідо Иванчік» мав би бути у шкільній програмі обов’язково. І не лише у факультативах на Івано-Франківщині чи Західній Україні. В нас у школах вивчають «Слово о полку Ігоревім» та «Велесову книгу», про які досі не відомо ні ким написані, ні коли написані, ні чи дійсно це автентика, чи якась значно пізніша підробка. А «Дідо Иванчік» має свого явного автора і оповідає про життя гуцулів таким, яким воно дійсно було. І не лише гуцулів, бо вірування, описувані в цій книзі, направду існували і на Бойківщині, і на Лемківщині, і на Загір`ї, тобто Закарпатті. В цій книжці описаний той скарб, який ми втратили наяву, і можемо втратити ще й з колективної пам`яті. «Дідо Иванчік» – це те засохле коріння, яке тягнеться так глибоко вдолину, в землю, що сягає найтемніших закутин пекла. В плані свідомості це оте фройдівське Id, Воно, яке визначає нашу справжню сутність, котра тлумиться двома сторожами – Ego і SuperEgo. Тож «Діда Иванчіка» треба читати і щоб зрозуміти народ, до якого належимо, і щоб пізнати себе як частинку того народу.
Зрештою, це просто сильна книжка, і прочитати/прослухати її та зрозуміти зможуть лише сильні особистості. Слабаки хай дивляться телевізор чи читають челядинські романи.
Послухати аудіокнигу «Дідо Иванчік» можна на Ю-Тюбі або за цим посиланням: https://verkhovyna.life/dido.yvanchik
Володимир Ключак, фото письменника Петра Шекєрєка-Доникового з Вікіпедії
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень