Пам’ятаю, як вперше потрапив у офіс трускавецької міської асоціації інвалідів, це був 2008 рік. Облуплені стіни, гнила підлога, маленьке приміщення двохкімнатної квартири в напівпідвалі. Темно, сиро, сумно. Тоді подумалося – ну як тут збираються ті інваліди, та ж сама атмосфера не сприяє радості, наганяє смуток, думки про неминучу смерть.
Тоді інваліди з болем у серці розповідали про невиконані обіцянки тих, хто сьогодні, в жовтні 2010 року, рветься до депутатства чи навіть і в мерське крісло. Один пообіцяв відремонтувати комп’ютер, та й слід за ним простив. Інший обіцяв кожній сім’ї, де є інвалід, дати по продуктовому набору, потім перевів мову, що тільки інвалідам з вулиці Івасюка – по сьогоднішній день ніхто нічого не отримав. Інший розщедрився на знижку на хліб по 50 копійок, тож інвалідам додатковий клопіт – ходити щомісяця по хлібні талони, а інколи і задурно, бо їх то нема, то в магазині не хочуть брати.
Ще тоді, коли я був різким противником Лева Грицака, бачив, як інваліди з повагою говорять про цю людину, як надіються на нього і не міг зрозуміти, чому ж так, адже Грицак для мене тоді був мало що не уособленням зла. Та пройшов час, а час все ставить на своє місце і я побачив, хто ж реально допомагає цим і не тільки цим людям у Трускавці і від кого походить добро, а від кого – зло, обмови, нарікання, чорна невдячність. І не даремно я став палким прихильником Грицака і я не шкодую і не пошкодував жодного разу за мій вибір. Грицак – хороша людина і купує він інших не за гроші, а своєю порядністю, добрим ставленням, розумінням та величчю думки, слова, діла, особистості.
Останні два роки в житті асоціації інвалідів багато що змінилося. Одні відійшли в кращі світи, інші стали немічними, появилися нові волонтери. І багато добрих справ за цей час було зроблено міським головою Левом Грицаком, ніколи не відмовив він тим, хто потребує допомоги і просить її. Бо він – Людина, яка має доброту в серці, а не напоказ. І вчить робити добро інших, своїх підлеглих, своїх друзів.
День 20 жовтня видався похмурим днем – пізня ж бо осінь. Холодний вітер пронизує тіло, проймає до кісток, люди, закутані та втомлені божевільною виборчою гонкою активістів, наче ховаються самі в себе, втікають в інший світ спокою без політики, без агітації, без облудних слів та фальшивих посмішок. І важко знайти місце, де було б затишно, де було б просто добре, де ніхто до нічого тебе не змушує. Таке місце – серед друзів, у родині.
Справжніми друзями і великою родиною стали одні для одних члени Трускавецької міської асоціації інвалідів. Я знову потрапив до них у офіс, але я його не впізнав. Нові двері, замість страшної кухні – робочий кабінет, а замість двох кімнаточок з прогнилою підлогою, мокрими від сирості стінами та темрявою – ошатна, світла, простора зала. Це все – заслуга Лева Грицака, який пообіцяв допомогти інвалідам в ремонті офісу. Пообіцяв – зробив. Бригада майстрів під керівництвом п. Бачинського, меблі з санаторію «Карпати», євроремонт, нові стільці, щира вдячність тих, хто про такий офіс навіть не мріяв.
За святковим столом збираються інваліди. Збираються після освячення приміщення – цей чин здійснює парох церкви Покрови отець Володимир, кожному на згадку дає іконки, щоб пам’ятали, який це незабутній день.
Слова подяки, поваги, пошани, слова любові до свого, як вони тут називають Лева Грицака, міського голови, лунають з вуст багатьох інвалідів. Надія Заблоцька, голова ТМАІ, Марія Біляк, волонтер, Марія Мельникович, інвалід, Галина Урмус, інвалід, Зінаїда Датольєва, інвалід – всі вони не можуть стримати хвилювання, адже для них Лев Грицак – людина слова, той, хто вміє вислухати, порадити, допомогти.
Лев Грицак не любить багато говорити, не вміє себе хвалити – та й не потрібно. За нього говорять його добрі справи, а хвалять його інші. А в народі кажуть: «Не хвали себе сам, хай тебе інші похвалять». В цьому товаристві людей, які всупереч долі борються, живуть, вміють радіти та любити, сміятися і розвеселити інших, він – на почесному місці. Робота не дозволяє з ними бачитися часто, але він про них пам’ятає завжди, як і вони його – у своїх молитвах, у своїх розповідях про людину, яка змінює цей світ і вміє бути доброю не напоказ, а насправді.
От і тепер Лев Ярославович не забуває нагадати, щоб забрали потребуючі інвалідний візок від Осипа Свіжинського з міської лікарні, слухає про поїздку інвалідів у Шевченківський гай, за яку вони дякують та спростовує інформацію, що ті, хто пропонує по 200 гривень за голос, то «люди Грицака», як сказав на зустрічі один з кандидатів, спеціально кидаючи тінь на Лева Ярославовича. Люди вірять йому, бо переконалися в тому, що Грицаку можна вірити, люди шанують його, бо знають – такого міського голову треба поважати та обирати знову.
Проблеми є, але не такі вони великі, як надуті. Та й все бачиться в порівнянні. Погані дороги? Сядьте на маршрутку та й проїдьтеся до Стебника, тоді замовкнете. Бардак? А ви в Дрогобичі коли останній раз були? Нема води? А хтось у Трускавці в тазиках на Святий Вечір сніг топив, як мешканці вулиці Коваліва у Бориславі, щоб приготувати вечерю? Отож то.
А пригадуєте 90-ті роки, страшні тротуари і не менш страшні дороги? Хтось тоді думав за людину, за її проблеми? Чи робилися тоді ремонти по під’їздах? Чи може зарплати не затримували?
Інваліди переважно старші люди, вони пам’ятають все. Багато хто з них живе для своїх дітей та онуків, для майбутнього. І вони знають, що добре майбутнє для міста, для трускавчан, для них зможе забезпечити тільки добра та порядна людина. Така як Лев Грицак.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень