Ще донедавна на задньому дворі фізико-математичного факультету Дрогобицького університету паркували автівки. Про грандіозну трагедію, яка відбувалася тут у 1939-1941-роки, нагадував лише скромний хрест, які сотнями ставлять у галицьких містечках з приводу і без. Тепер головний вхід на територію — через портал у вигляді тюремних ґрат, потім іде заґратований коридор, далі — стилізовані камери, стовпи з ліхтарями і колючим дротом на стінах, що оточують територію будівлі, — мартирологи — списки загиблих. В кінці 80-х — на початку 90-х тут відкопали майже півтисячі людських останків, проте лише тепер тут відкрили Меморіальний комплекс “Тюрма на Стрийській”. Керівник дрогобицького осередку “Меморіалу” Мирон Бучацький, для якого це стало справою всього життя, нині у розпачі: в криниці, куди скидали тіла, а подекуди ще й живих людей, розкопки не провели, а об’єкт уже став музеєм.
Рятувалися двоє-троє на тисячу
Великий красивий будинок із червоної цегли на вулиці Стрийській у Дрогобичі австрійська влада будувала як повітовий суд. Совіти перетворили його на катівню — місце масових страт. За приблизними оцінками фахівців, у середньому тут одночасно утримували 150 в’язнів. Скільки було замордовано загалом, ніхто не скаже однозначно — приблизно декілька тисяч. Фахівці стверджують, що лише в останній тиждень червня 1941-го року тут стратили 1200 «ворогів народу» — замітали сліди злочинів перед наступом німців. «Наразі у нас на стінах виписано 250 імен, — розповідає старший науковий працівник музею «Дрогобиччина» Марія Головкевич. — Відомо більш як тисячу імен — від малолітнього віку до сивої голови. Були тут знищені люди з усієї України, хоча найбільше, зрозуміло, з колишньої Дрогобицької області. Ми плануємо щороку поповнювати наш мартиролог новими плитами з іменами закатованих. Чому ми розмістили ці плити саме вздовж стін? Тому що саме тут у 1989-1991 роках дрогобиччани розкопали останки 486 закатованих краян. Людей тут скидали у рови один на одного, посипали вапном, поливали водою, аби швидше розчинилися. На це місце вздовж стін нам вказали родичі загиблих, ті, хто тут працював, хто врятувався». За приблизними оцінками, таких, що врятувалися, було двоє-троє на тисячу. Кажуть, це багато.
Годували людськими останками
З цієї меморіальної площі відвідувач потрапляє у ще один внутрішній дворик будівлі — там є вхід у дві невеличкі кімнати, які нинішній господар будівлі — Дрогобицький університет — відчужив музею. На стінах висять стенди з архівними фото — яким був будинок за австрійців, як прийшла на західноукраїнські землі радянська влада, як почалися перші розстріли. Ще тут є свідчення очевидців, протоколи допитів, анкети арештантів. Встановлено двоє важких металевих дверей — колись вони зачиняли одиночні камери. Привертає увагу металевий казан із надщербленим верхом. У ньому готували їжу арештантам, пояснює Марія Головкевич. Про цей казан є свідчення чоловіка, який тут працював фірманом у ті криваві роки. Свідок Гутникевич пригадує, як побачив надщерблений казан на подвір’ї й зачерпнув із нього шуфлею юшки — у ній плавали людські пальці й рука аж до ліктя…
Особисті речі в’язнів просто поховали
Під склом лежить кілька речей, що належали закатованим: окуляри, жіночий і чоловічий черевики, годинник, кілька гребінців. На одному гребінці висічено голкою ім’я-прізвище власника і наголос, що це його гребінець. Таким чином нещасний хотів якось ідентифікувати себе для нащадків. Здивувало, що особистих речей арештантів зовсім мало. До прикладу, у польському містечку Освенцім у меморіальному комплексі на місці німецьких концтаборів Аушвіц та Біркенау в павільйонах зберігаються тисячі особистих речей закатованих людей — в одному залі купа окулярів, в іншому — купа взуття, ще в іншому — гора зубних щіток… Ці експонати насправді справляють величезне враження і надовго залишаються в пам’яті, бо це матеріальні докази трагедії. “Речі арештантів просто поховали у п’яти окремих трунах, тоді, коли ховали останки 486 закатованих, — втручається в нашу розмову голова Дрогобицького “Меморіалу” Мирон Бучацький. — Дрогобицький музей просто відмовився їх брати на зберігання, я ж не міг їх собі додому забрати. От і поховали”.
Пан Мирон особисто розкопував останки жертв на подвір’ї колишньої тюрми, він вибивав із київської влади, тоді ще УРСР, офіційного документа — визнання злочину знищення людей. “Знаєте, чим я їх налякав? Сказав, що привезу до Києва всі 486 трун із останками, а не поможе, то буде і самоспалення”, — пригадує пан Мирон. Сьогодні громадському активістові прикро, що меморіальний комплекс уже відкрили, проте досі не розкрили таємниці найкривавішого місця катівні — 32-метрової криниці, вихід із якої розташований по центру другої музейної кімнати.
Криниця з багатьма невідомими
Освячення меморіального комплексу, до речі, за участі самого Блаженнішого Святослава, відбулося два тижні тому. Один із присутніх на заході розповів авторові цих рядків, як навколо криниці зібралася група жінок і почала голосити, плакати, завивати… Енкаведисти скидали туди мертвих і ще живих людей — недобитих, з розпоротими животами, відрубаними кінцівками. Люди стогнали, і тоді кати кидали у криницю вибухівку. “Її збудували одразу з будівлею як звичайну питну криницю. Але, мабуть, води довго не було, тому докопалися аж до 32-метрової глибини, — розповідає пан Бучацький. — Не одна установа мені відмовила в наданні детального плану, але в одному плані я таки дізнався її глибину — це був внутрішній план університету. Очевидці, які тут працювали, розповіли, що була в тюрмі кімната з ямою посередині, звідки дуже смерділо. Їм доручили влити туди 50 бутлів пекучої речовини. Пізніше було встановлено, що це була каустична сода. Цю речовину використовують для виробництва мила — вона перетворює органіку на мило. Тобто людські тіла перетворювали на мило, а потім вимивали струменями води, відвідну трубу звідти мені теж вдалося знайти”.
Дослідження криниці — окрема тема з несподіваними поворотами. “Криницю ми знайшли після того, як розкопали подвір’я, — пригадує пан Бучацький. — Знайшли цю кімнату за слідами від вибухівки на стелі. Тут стояли верстати, підлога була замурована. Ми пробили підлогу і натрапили на порожнину і купу пухкої землі. Почали копати, перших вісім метрів було страшенно сухо, курилася така пилюка, що працювали в масках. Після восьми метрів натрапили на вологий матеріал. Експертиза встановила, що там є біологічні рештки. Аж тут прийшла постанова — не продовжувати розкопки, бо йде святкування Дня міста. Нам лишалися ще буквально метри, аби натрапити на кістки, але призупинили роботи. Коли ми прийшли за кілька днів, криниця була знову засипана землею”.
«Наступного разу ми повернулися до розкопок криниці у 2008 році, влада виділила нам 40 тис. грн, ми найняли еменесників, — веде далі пан Бучацький. — За три дні хлопці відкопали п’ять метрів, знову була хмара пороху, працювали в масках. Потім настав День Незалежності. Коли ми прийшли після свята, усе знов було завалено землею аж під сам верх і залито водою!” На запитання, хто це зробив, громадський активіст розводить руками: у будинку є господар — університет; тодішній ректор пан Скотний запевняв, що нічого не знає.
Врешті, тоді таки вдалося викопати 16 фрагментів людських скелетів як речовий доказ вмісту криниці. Провівши певні підрахунки і порівняння, очільник дрогобицького “Меморіалу” дійшов висновку, що в криниці досі залишаються засипані понад тисячу осіб. “Місцева влада облаштовує меморіальний комплекс, а я питаю: де розкопки? Організовують відкриття, освячення, пам’ятні таблиці, а я питаю: де розкопки?, — обурюється активіст. — Шалений диверсійний опір був постійно, до вчорашнього дня, а найбільше блокував усе минулий ректор університету Скотний. І сьогодні ще зарано було музей відкривати, не розкопавши знищених. А тепер продовжиш розкопувати — скажуть, вандал, музей нищить!”
Зміна філософії
“Спершу потрібно було знайти всіх до останнього, закатованих, поховати за християнським звичаєм, а вже потім відкривати музей, і проводити інші заходи, — підтримує очільника “Меморіалу” депутат Дрогобицької міської ради Михайло Ваврин. — І ця концепція жила від 1990 року до 2011-го. Що могли, те робили — місце окультурили, хрест поставили, і головне — збирали кошти, аби продовжити розкопки. У 2007-2008 роках знайшли трохи коштів, тривали розкопки; але чинилися перешкоди, не всі кошти надійшли, знову призупинили роботи. Планували дотримуватися концепції, але змінилася влада, змінилася філософія. Тепер влада робить окультурення території і каже, що ми вже зробили тут меморіал, і все, на цьому крапка. Але ми, небайдужі дрогобиччани, створюємо комітет захисту і кажемо: ні, це лише перший крок, і криницю таки треба розкопати. Як це тепер зробити, уже в музеї, треба думати, можливо, доведеться вносити зміни в проект розкопок. Коли до цього підійде час, наразі — невідомо. Ще треба внести цей меморіал в реєстр, набрати штат, треба, щоб про нього дізналися в Україні. Влада попускає потрошки. Чи могли б ми за минулого ректора, нині уже покійного пана Скотного, говорити про якийсь музей? Ні! Так що чекаймо, час усе розставить на свої місця”.
Ірина Юзик, газета «Ратуша»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень