“Тексти” неодноразово перекладали програмні праці на тему ненасильницького опору авторитарним режимам. Цього разу ми розпочинаємо переклад та публікацію праці чи не найавторитетнішого із сучасних експертів із стратегії та тактики ненасильницьких протестів – Джина Шарпа. Пропонуємо вашій увазі книгу Шарпа “Звільни себе сам” (Self-Liberation), присвячену стратегічному плануванню акцій ненасильницького опору. Редакція вважає, що в нинішній політичній ситуації та напередодні парламентських виборів ця праця може стати українцям у пригоді.
АВТОР: Джин Шарп
За допомогою Джаміли Ракіб
Інститут Альберта Ейнштейна
Переклад: Сергій Лук’янчук
Як пройти до свободи?
Багато людей живуть у країнах, де при владі перебувають режими, які можна трактувати як диктаторські, або, в пом’якшеній формі, як авторитарні. Зазвичай більшість населення в цих країнах хотіли б, щоб ці гнобительські режими були замінені більш демократичною та вільною політичною системою.
Але як цього можна досягти?
Диктатура – це не єдиний поширений спосіб пригноблення. Існують також системи соціального та економічного гніту. Коли люди хочуть покласти край гнобленню та здобути більше свобод та справедливості, чи є спосіб досягти цієї мети в реалістичний, ефективний та самодостатній спосіб – і так, щоб результати збереглися надовго?
Багато хто шукав відповіді на ці питання і напружено працював над здобуттям свободи. Багато інших намагалися допомогти пригнобленим людям покласти край їхньому поневоленню. Втім, ніхто з нас не може заявити, що в нього є остаточний розв’язок. Проблема залишається відкритою.
У конфліктах між диктатурою чи іншими видами пригноблення та більшістю населення цьому населенню важливо визанчити, чи вони просто хочуть засудити гноблення та висловити протест проти системи. Або ж вони хочуть насправді покласти цьому гнобленню край і замінити його системою, що забезпечить більше свобод, демократії та справедливості?
Багато гарних людей вважають, що якщо вони досить активно засуджуватимуть режим гноблення або протестуватимуть проти нього досить довго, то бажані зміни постануть самі по собі. Це припущення є помилковим.
Пошуки кращих рішень також несуть свої ризики. Не всі пропоновані відповіді є рівнозначними. Деякі самопроголошені «революціонери», попри їхню риторику, насправді не довіряють пригнобленим народним масам. Ці «революціонери» вважають, що систему владного домінування можна остаточно усунути лише за тієї умови, якщо їхня власна група «опікунів» у якийсь спосіб візьме під контроль державний апарат і потім використає цю систему управління та пригнічення задля перетворення суспільства, незалежно від бажань цього самого нібито «звільненого» населення.
Ці питання потребують нового осмислення.
Проблема того, як скинути диктатуру, загалом розглянута у праці автора «Від диктатури до демократії: Концептуальні засади здобуття свободи».
Натомість цей посібник із стратегічного планування має більш обмежене завдання. Він має на меті допомогу людям, які самі хочуть створити потужну стратегію, або «суперплан», щоб досягти свого звільнення від гноблення і збудувати більш вільнута демократичну систему влади. Понад те, цей документ стане в пригоді не тільки тим, хто бореться із внутрішніми диктаторськими режимами. Він буде корисним для тих людей, які мають справу із будь-яким видом пригноблення.
Цей короткий текст не може включити адекватне глибоке представлення усіх знань та ідей, потрібних для стратегічного планування ненасильницької боротьби за свободу.
Через це до тексту включені посилання на вибрані друковані матеріали, що розкривають важливі теми. Уважне вивченення цих добірок у рекомендованій нами послідовності є необхідним. Вони містять ті осмислення, знання та оцінки, які можуть стати в пригоді під час підготовки стратегій звільнення.
Про визначення стратегічних термінів читайте: «The Politics of Nonviolent Action, pp. 492-495; Waging Nonviolent Struggle, pp. 444-445 and 454-461; and The Politics of Nonviolent Action,
pp. 504-510. Pages: 21. («Політика ненасильницьких дій», с. 492-495; «Ведучи ненасильницьку боротьбу», с. 444-445 та 454-461; «Політика ненасильницьких дій», с. 504-510. Загалом: 21 сторінка).
ПРИМІТКА. Видавничі дані для цих та інших посилань наведені в розділі «Література» наприкінці тексту. Публікації, де автор не вказаний, належать Джину Шарпу.
Автор сподивається, що за допомогою цього посібника із стратегічного планування майбутня ненасильницька боротьба проти гноблення відзначатиметься більшою ефективністю та супроводжуватиметься меншими жертвами.
Наразі люди, що живуть за умов диктатури чи інших жорстоких режимів, мають небагато адекватних способів власного звільнення.
– Загальні вибори, які спроможні запровадити суттєві зміни, потрібні для встановлення більш демократичного та вільного політичного суспільства, зазвичай не можливі – вони зрежисовані, або ж їх результати фальсифікуються чи ігноруються.
– «Силове» повстання, включно із партизанською війною та тероризмом, зазвичай призводить до жорстоких репресій, масових жертв, поразки, а у випадку успіху – до ще більш сильної диктатури.
– Замах на життя диктатора зазвичай зазнає невдач, або ж просто приводить нових осіб чи кліку на старі владні посади.
– Поступова еволюція може тривати десятиліттями, зупинятися і рухатися в зворотньому напрямку – можливо, що навіть не один раз.
Не слід вважати, що можна придумати легкий спосіб звільнення від диктатури. Навпаки, планування та виконання ефективних дій, спрямованих на ліквідацію гноблення, завжди буде надзвичайно складним. Більше того, навряд чи вдасться здобути свободу без жертв. Слід пам’ятати, що будь-яка спроба, спрямована на усунення системи гноблення, які б заходи вона при цьому не використовувала, наразиться на жорстокі репресії.
Поставши перед реальністю максимального гноблення та жорстких репресій, дуже часто окремі особи, групи опору та більшість урядів зберігають упевненість лише тоді, коли перебіг конфлікту супроводжується військовими діями. Це відбувається попри приклади того, що дуже часто наслідки насильницького перебігу конфліктів призводять до кататастрофи. Диктаторські режими зазвичай добре підготовлені до запровадження особливо жорстоких репресій.
Часом люди, що прагнуть більших свобод, утрачають упевненість у своїй можливості звільнити себе. Вони навіть можуть покладати свої надії на потужну іноземну інтервенцію. Цей варіант має серйозні недоліки:
– Іноземний уряд може використати проблему диктатури в іншій країні як привід до військового втручання, що насправді має на меті інші, менш благородні цілі.
– Навіть коли іноземний уряд від початку має альтруїстичні наміри щодо втручання, у процесі розвитку конфлікту країна-інтервент зазвичай виявляє, що перед нею відкриваються нові, більш егоїстичні можливості. Це може включати контрольнад економічними ресурсами або створення військових баз.
– Уряд, який має достатню військову потугу для усунення міцної системи пригноблення в сусідній країні, зазвичай сам є достатньо потужним, щоби пізніше нав’язати свої власні цілі. Це може статися навіть у тому випадку, коли ці цілі є небажаними для «звільненого» населення.
І навпаки, реалістична і зорієнтована на власні сили здатність покласти край диктатурі чи іншій формі гноблення не тільки ліквідує існуючу диктаторську систему. Спроможність до самостійного звільнення також позбавляє сили фальшиві аргументи уряду країни-інтервента про те, що він прагне запровадити більшу свободу чи справедливість, тоді як насправді він має зовсім інші завдання.
Чи є інші способи здобуття свободи?
У минулому траплялися спонтанні чи імпровізовані прояви ненасильницької боротьби проти диктатур та інших форм гноблення. Результати були різними: певна кількість невдач, певна кількість успіхів, і певна кількість змішаних наслідків.
Ці громадянські протести, акції непідтримки та непокори не просто створювали диктаторським системам гострі проблеми та усували авторитарних правителів. Час від часу вони призводили до колапсу систем гноблення та брутальних диктатур.
Деякі із цих процесів ненасильницького опору мали харизматичних лідерів, таких як Мохандас Ганді. Втім, подібні випадки є нетиповими. Історія використання цієї технології, яку зазвичай не беруть до уваги, спростовує широко розповсюджені хибні уявлення про ненасильницьку боротьбу.
Протягом останніх десятиліть відбулося кілька революцій та повстань, відомих як «кольорові революції». Ці приклади є обнадійливими: чисельні маси людей брали участь у головним чином ненасильницькій боротьбі і робили це зі значною ефективністю. Результати, досягнуті цими революціями, залежали від різноманітних факторів: наявності чи відсутності розумної стратегії, якості планування, яке можна було розробити та реалізувати на практиці, а також використаних методів.
Далі буде
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень