Зустріч з нашою краянкою, уродженкою села Уріж на Дрогобиччині Галиною Пагутяк, яка проходила у Трускавці 23 лютого, зібрала повний аншлаг. Камерний зал УРБАН-бібліотеки ледве вмістив всіх бажаючих послухати лауреатку Шевченківської премії, чия публіцистика останнім часом перевершує випади найзатятіших опозиціонерів-політиків. Та все ж про політичну ситуацію і публіцистику говорилося вкрай мало. Бо основна тема зустрічі – література, сучасне красне письменство в Україні, книговидання і місія письменників.
Творчу зустріч з видавцем серії «Приватна колекція» Василем Ґабором та письменницею Галиною Пагутяк організував авторський проект «Перехресні стежки» (керівник Анна Литвин). Василь Ґабор та Галина Пагутяк немов доповнювали одне одного, продовжуючи розпочату тему, поглиблюючи її чи плавно переводячи на іншу, суміжну і не менш важливу.
«Збираючись вперше цього року на зустріч із читачами, відчуваю, як мені не хочеться порушувати внутрішню тишу, без якої я б ніколи не змогла здійснитись як письменниця. Мені не переламати ту дивну ситуацію, що склалась в українському книжковому просторі: ти мусиш вилізати на люди, бо про тебе забудуть. Немає значення, що ти пишеш, як ти пишеш. Головне – як ти себе подаєш публіці і як на цьому заробляє видавництво. А тут – конкуренція, цинічна і безжальна, бо можна з будь-якого лайна зробити бестселер, вклавши туди гроші. І найчастіше саме з нього і роблять бестселери», – написала 23 лютого, в день зустрічі у Трускавці Галина Пагутяк. І саме з цього мотиву й розпочалася зустріч в УРБАН-бібліотеці – з розмов про макулатуру, яка заполонила полиці книжкових крамниць, про видавців-імперіалістів, для яких успіх значно важливіший за якість виданого, про письменників не для всіх. Власне, такою письменницею не для всіх і вважає себе Галина Пагутяк, говорячи про це відкритим текстом.
Речі, про які казала Галина Пагутяк, могли видаватися дивними – як же це, письменниця, яка ненавидить автограф-сесії, яка не визнає інших моральних авторитетів для українців крім Шевченка та Сковороди, яка з сучасних літераторів Західної України рекомендує Петра Яценка, про якого більшість не чули, натомість оминає своєю увагою тих, хто у всіх на слуху. Але це не дивна позиція, а власна думка, думка людини, котра в купі непотребу може віднайти золотий самородок і вказати на нього. Інша річ, що не завжди до її думки прислухаються ті, що мали б її почути.
Якщо порівнювати Галину Пагутяк із багатьма іншими сучасними українськими літераторами, то вона – прихильниця «здорової їжі» в літературі і великий противник фаст-фуду. Проте хоча в її виступі і були критичні випади в сторону окремих «колег по перу», та прохання окреслити коло тих, кого ж варто читати, письменниця називає «провокативним». Мовляв, це вибір кожного.
Значно більше про Галину Пагутяк (ніж вона сама про себе) сказав видавець Василь Ґабор. Письменник та літературознавець більшу частину свого часу віддає іншим письменникам, допомагаючи їм видати книгу, підтримуючи, чим може. Галина Пагутяк – в числі тих, чиї писання Василь Ґабор видає не задумуючись. Бо знає наперед – це читатимуть і це потрібно.
Поїхавши на короткотривалий відпочинок до Туреччини, Галина Пагутяк не відпочиває там, а пише «Новий рік у Стамбулі». Ще не бувши в Кьоніґсберзі, письменниця пише книгу про це цікаве місто біля Балтики. Книга «Слуга з Добромиля», за яку Галина Пагутяк отримала Шевченківську премію, спричинилася до появи в авторки кількох ворогів … у Добромилі. Мрія Василя Ґабора видати добру книжку однієї початкуючої авторки здійснилася несподівано за підтримки українця з Америки. Плетиво цих історій створило цілісну картину світу, яким живуть ці двоє людей – Галина та Василь, світу іншого, незручного для шумовиння, незрозумілого для більшості. Це світ своєрідного аристократизму, куди немає доступу пересічності. Не через гордість, а через планку, яку ніколи не перестрибнуть ті, що ганяються за гламуром дешевої популярності і крикливим писком скороминущої моди.
Ніна Бічуя, Андрій Содомора, Роман Іваничук, Тетяна Малярчук, Петро Яценко, Олександр Жовна, Володимир Даниленко, Валерій Шевчук, Ігор Калинець. Це друзі, це те коло, в якому комфортно для таких людей як Василь Ґабор та Галина Пагутяк. До цього кола належать і ті, кого вже давно немає, але чиї твори видаються власне «Приватною колекцією»: Ірина Вільде, Ольга Кобилянська, Катря Гриневичева, давньогрецькі класики.
Чи можна дозволити собі таку розкіш: видавати книжки авторів, які тобі близькі, знаючи, що комерційного успіху не буде? Василь Ґабор відповідає на це запитання власним прикладом.
– Кожна якісна українська книжка, яку Ви купуєте – це куля в «русскій мір», – каже Галина Пагутяк. І ще раз наголошує на слові «якісна».
– Я – письменниця не для всіх і з цим треба змиритися, – продовжує вона. – Я не люблю, коли мене без мого відома фотографують, не люблю автограф-сесії. З добрими людьми я добра, а зі злими – зла. Не вважаю, що треба підставляти ліву щоку, коли тебе вдарили по правій. Бо треба відміряти такою міркою, якою міряють тобі.
Галина Пагутяк не обмежується терміном «фаст-фуд», окреслюючи «літературу», яку видають окремі видавництва (вони досить популярні, проте їхні назви тут опустимо). Вона ще вживає поняття «мотлох», «непотріб», але без злості, а зі смутком. І пояснює чому:
– Людей намагаються зробити дебілами. І дебілами починають їх робити ще в школі…
Письменниця радить батькам спочатку самим прочитати те, що читають їхні діти. І робити висновок – чи має це читати дитина чи ні.
Що рекомендує наша землячка? Називати речі своїми іменами, не піддаватися на маніпуляції, мати власну громадянську позицію, не створювати ідолів в житті та літературі – тільки й всього. Ніби й небагато, але й не мало…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень