Сьомого вересня дрогобичанину Франкові Йосиповичу Возняку виповнюється вісімдесят років. Знаю цього поважного чоловіка чверть століття. Коли запропонував йому відповісти на мої запитання, з’ясувалося, що це перше в його житті інтерв’ю.
«Нас було шестеро дітей», я був найстарший»
– Дивлячись на Вас, не скажеш, що Вам стільки років. Чи маєте рецепт, що їсти, який вести спосіб життя, щоби виглядати набагато молодшим?
– У дитинстві була скрута. Нас було шестеро дітей, я був найстарший, і треба було піклуватися тими найменшими. Тато з мамою на полі. Була худоба, було чотири корови, два коні.
– Ви як старший мусили найбільше працювати?
– А я вже й косив, все робив до армії, і помагав, і громадив, і возив, і коні пас, і худобу. Але то було тяжкувате життя. А період післявоєнний взагалі був тяжкий. Особливо як зав’язався колгосп, в 1948 році. Людей ловили до колгоспу, робили облаву. Приїхав полк кагебістський, напевно, аж із Дублян. А я жив у Волощі. Оточили вдосвіта село, і всіх чоловіків ловили і возили до клубу. В клубі десь було до триста чоловік, і їх змушували писати заяву про вступ до колгоспу. Кожний боявся, бо ввечері могло прийти УПА. Хто записався, то могли вбити. А так і було в нас. Записали до колгоспу силою трьох людей, був такий Андрусик, двох інших прізвища не пам’ятаю, і ввечері прийшли і їх постріляли.
– Повертаючись до попереднього питання, мабуть, слід сказати, що Ви змушені були займатися фізичною працею, бо так тоді всі працювали на селі. А що потрібно для довголіття?
– Я характер мав спокійний, ніколи ні з ким не бився, ні в дитинстві, ні коли вже був дорослим. Я ніколи ні з ким не мав якоїсь сутички за щось, я завжди вступався, якщо треба було вступитися, бо були, знаєте, всякі люди. Мені характер не дозволяв, щоби я на когось мав кривду.
– І так поступали впродовж усього життя?
– То від батька, напевно. І від батькової родини особливо, бо вони там всі такі були.
– А яким було харчування?
– Та не було особливого харчування. Картопля була, хліб був свій, до колгоспу. Пеклося. Мололося на жорнах, я ще на жорнах молов муку. Ті жорна досить таки тяжкі були молоти, я то не любив, але молов.
– Тобто я зрозумів, що якогось особливого секрету довголіття у Вас нема?
– Не знаю. В основному харчування було молочне. Були свої корови, і молоко було. Але на то молоко треба було багато працювати. То не тільки ми, а всі в селі, хто мав, то мусив працювати. Але і були люди задоволені. А як настав колгосп, забрали пів стодоли, хоч нас шестеро дітей було. Стодолу відрізали, і що в стодолі було – забрали. Ми вже тоді тримали лише дві корови, бо бачили, до чого все йде.
«Приїхав додому, а вдома бідося. Вдома куска хліба нема»
– Франку Йосиповичу, а чому Ви багато років свого життя присвятили армії?
– Мене забрали у військкомат, Мединицький був район. Нас було щось 17 чоловік, і змусили писати заяву в комсомол. Силою. Нас тримали цілу ніч, і вже мені дали комсомольський квиток. Все, я вже комсомолець. А додому я боюсь вертати. Я той комсомольський квиток запхав під бляху, бо в нас хата була під бляхою, і там він лишився.
– Боялися, щоби батьки не знали, що Ви комсомолець?
– Так. Через тиждень чи через два мене забрали в армію. То був 1951 рік. Були проводи. В районі не питали, чи я маю комсомольський квиток. Нас посадили в товарняк, вже було 60 чоловік з Дрогобицької області, то була Дрогобицька область, і поїхали на Миколаїв обласний. Їхали десь півтори доби. Приїхали. Пройшли карантин. І ще було 20 чоловік з Донецька. Була тоді Сталінська область. Але були файні хлопці. Я не можу сказати, що ми з Західної України, що назвали там нас якось, що ти “бандера”, того не було. Можливо, тому що була дисципліна, боялись.
– А чому Ви залишились в армії?
– Три роки я відслужив, був відмінником бойової і політичної підготовки. Давали двічі відпустку, а не пускали, тому що я із Західної України. Їдь в Одесу, а додому ні. Отаке дурне було. Рік я вчився у сержантській школі. Потім сказали поступати в Одеське артилерійське училище. Я відмовився, бо боявся просто. А можна було запросто. Приїхав додому, а вдома бідося. Вдома куска хліба нема. За три роки мене виховали так, що я думав, ніби все добре, не тільки в армії, а й тут. Куска хліба нема. Дерева повирубувані. А село було в деревах, садах. Колгосп за ті п’ять років такий вплив на людей мав. Хоча люди мовчали, бо боялися. Я думаю, що я маю робити? Поїхав у військкомат, я мав довідку, що здав паспорт. А там був капітан Зінкевич. Він каже: “Никаких паспортов. Будешь в колхозе работать”. А тато в колгоспі працював – ні копійки, ні зерна, бо бідося страшна. Знаєте, як то було? Тато ходив пішки в Дрогобич, щоби купити буханку хліба, бо більше в одні руки не давали. Капітан каже: не дам паспорта. Я кажу, як я буду в колгоспі, що я буду робити? “Найдём тебе работу”.
– І що, знайшли?
– Яка там робота! Я разом служив з Савчаком Петром, ми вирішили, що поїдемо вчитися. Біля Добромиля була бухгалтерська школа, яка готувала бухгалтерів для колгоспів. Мене відразу прийняли. Я пішов у військкомат, мені видали паспорт на рік. Закінчив ту школу. Мене скерували в село Кавське, за Мединичами. Я четвертий за рік приймав бухгалтерію. Запущене було до нуля. В них був льон і ліс. А не було зерна, бідний був колгосп. Я трохи попрацював і залишив роботу. Зиму я просидів вдома, їсти нема що, грошей нема. А навесні зустрів Антонішака Андрія з Волощі. Він працював у військовій частині, завідував солдатською їдальнею. Каже, йди до нас, тебе відразу візьмуть. Завів мене до командира. Той каже: “Ми вас берём”. Я був радіотелеграфістом першого класу.
– Який то був рік?
– 1957.
– І скільки Ви служили?
– Майже 27 років.
– Скажіть, будь ласка, як Вам вдалося за ці 27 років не вступити в КПРС?
– У нас багато було непартійних. Мені та частина подобалася, там був порядок, але мені не подобались їхні партійні збори. Вони мене кликали, я був начальником служби. І замполіт був такий полковник, мордатий, він мені завжди казав, давай уже поступай в партію. Я казав, та ще встигну, затягнув до 27 років, а потім кажу, та вже пізно мені в партію.
– Вас називали Франко, а чи була якась асоціація з іменем Івана Франка?
– Ні, не було. Питали в мене, чи маю я якесь відношення до Франка. Я казав, що то ім’я, а то прізвище. А мною зацікавився кагебіст, був такий Калюжний, майор. Він мене викликав і казав: “Ты пишешь письма в Америку”. Я: та ви що, які я пісьма пишу? Він каже: ти маєш секретні накази, їх читаєш, маєш зв’язок з Америкою. Я кажу: ви звідки взяли то? Ідуть на Волощу листи, моє ім’я, а я так думаю, хто ж то може бути? А то стрик мій, він Возняк Франко, але Якубович. А я Йосипович. Він дійсно мав там когось знайомого, то, може, пише. Він вже мав тоді біля 80 років. Дожив майже до 90. А, бачите, хтось з села знав, доклав кагебістам.
«Віктор пішов у перший клас і казав: «Я буду директором»
– Франку Йосиповичу, Ви були військовим, ходили у формі. Мабуть, дівчата за Вами упадали, і Ви не були байдужі до них. Але чому Ви обрали одну дівчину, яка стала Вашою дружиною?
– Я був молодим кавалером і мав успіхи. Мало яка дівчина відмовила мені, щоби я не танцював з нею, або сказала, я не піду з тобою, такого не було. Я мав дівчину, Катерину з Волощі. Але її після навчання направили аж у Тернопільську область.
– Це було Ваше перше кохання?
– Так. Її брат був у “бандерах”. Батька й маму вивезли. Вона виховувалась у моїх родичів. Її родичі й мої були якось пов’язані. Я не міг поїхати в Тернопільську область. А моя Аня закінчувала десятий клас. Така симпатична дівчина. А я вже мав 25, їй і 17 років не було. Я з нею познайомився і вирішив, що, мабуть, треба женитися. Вона переселенка, сама з Польщі.
– Скільки Ви зустрічалися?
– Недовго. В травні познайомились, а у вересні вже майже як жили. Вона, правда, поступила на Львівський м’ясокомбінат, була спеціалістом по ковбасах. Але її готували в Одесу або Москву, їх було двоє дівчат, в інститут м’ясної промисловості. Проте Аня завагітніла – і то все накрилося.
– У Вас три сини, дерева посадили, хату збудували. Сповна виконали своє призначення на цій землі.
– Так, маю трьох синів. Посадив цілий сад. І хату збудував. Я жив у тещі, і недалеко біля нас упав літак. Слава Богу, хату не зачепив. Але ми її розібрали, почали будувати нову. Використав стару цеглу, австрійську, вона була доброю.
– Як Ви сприйняли те, що Ваш молодший син вирішив іти в політику, стати народним депутатом України?
– Якщо по-чесному, мені це не подобалось.
– У вас політиків у родині не було?
– Ні. І я сам політикою ніколи не займався. Нині у Верховній Раді є бардак. Закони вони пишуть лише для себе, а для людей нічого не роблять доброго.
– Не намагалися переконати сина, щоби не йшов у народні депутати?
– Він казав: “Тато, якось це буде. Ти не переживай”. А як не переживай? Це ж моя дитина!
– Щось цікаве про свого сина можете розказати?
– Віктор пішов у перший клас і казав: “Я буду директором”. Всі діти хотіли бути космонавтами, а він директором. Я не курив і не пив. Мої сини так само. В армії була така можливість – напитися, спирт був. Але я того не любив. Мені то не йшло, і я не вживав алкоголю. До армії трошки курив, а потім перестав. Якось я зайшов на “Галол”, а син був заступником директора. Бачу, син курить. А він – раз, руку заховав за спину.
– Чи сварили Ви свого сина за щось?
– Раз він своє отримав. Ми жили на Самбірській. Казав йому, щоб він гуляв до одинадцятої, максимум до пів дванадцятої. Дивлюся, початок першої, його нема. Я вдягаю форму і виходжу надвір. Де за ним піду? А тоді було лише два багатоповерхових будинки, решту будували. Дивлюся, йде їх щось семеро, чотири дівчини і три хлопці. Я зняв ремінь – і свого ременем. Дівчина заступається за нього. Я і її вперіщив. І вони всі порозбігалися.
– І вже був чемним?
– Розумієте, я знаю, що треба погуляти, бо і сам був такий, але то зовсім інакший час. За мене батьки, мені здається, так не переживали.
«Один мій внук уже кандидат наук»
– Скажіть, будь ласка, як Ви будете святкувати свій ювілей?
– Якщо по правді, то я не дуже хотів святкувати. Але куди дінешся? Вони щось там самі роблять, я не знаю. Маю брати, сестри, не знаю, чи всі прийдуть, бо то вже вік такий. Дехто в селі живе, сестра в Полтаві, вийшла заміж за військового.
– У Вас три сини. А не було такої думки, щоби була донька?
– Ми думали на Віктора, що буде донька. Він наймолодший. Але народився знову син.
– Чи допомагала Вам у житті військова виправка?
– Аякже. Мені не була важкою служба. Спочатку було тяжко, а потім я втягнувся в той режим.
– А після армії зарядкою займалися?
– Трохи займався. Я ще й донедавна займався. А рік тому, як пішла аритмія, перестав займатися. Армія багато допомагає. Я дивуюся дітям, які не хочуть іти в армію. Зараз всього треба дев’ять місяців відслужити. Що то є? Та йди! Ні, не хоче, батьки відмазують його від військкомату. В мене є знайомий, внука не пускає. Я кажу: що ти робиш? Армія багато дає. Зараз, звичайно, не та армія, що була. Я служив з тими офіцерами, більшість з яких воювала. І з їхнього боку були культура і повага. Мат ішов, без мату там не було, але і справедливість була. Не було неповаги до солдата чи офіцера.
– Що би Ви хотіли побажати своєму сину, якщо він стане народним депутатом України?
– Щоби трохи навів порядок у Верховній Раді України. Щось там можна буде зробити, якщо зберуться нормальні люди. Треба дійсно зробити для людей якесь полегшення.
– Чи будете Ви дуже переживати, якщо син не стане народним депутатом України?
– Я й так переживаю, бо такий є, маю таку натуру. То нездало, але що поробиш, переживаю завжди.
– Чи можете назвати роки свого життя, коли Ви були найщасливішим?
– Найщасливіші роки – це коли я одружився і з’явилися діти. Моя дружина Аня – то надзвичайна людина. Діти вчилися в інститутах, а вона – в технікумі. Сини завжди вчилися на відмінно. Я вищої освіти не одержав, не було такої можливості.
– А які найважчі роки були у Вашому житті?
– Найважчими, мабуть, були воєнні роки. Війна для нас почалася в 1939 році. Залітали сюди німецькі літаки. Вони не бомбардували, але ми якось пішли в поле, і досі пам’ятаю той їхній звук, як вони летіли. А ми зайшли до когось в горох, знаєте, як то діти. А побачили літаки – давай звідти втікати. Літак так низько йшов, льотчик, мабуть, бачив, що то діти, але якось обійшлося.
– Скільки маєте вже внуків?
– Зараз порахую. Семеро внуків і два правнуки. І ще в жовтні має бути поповнення, дай Боже, аби все було добре. Один мій внук уже кандидат наук.
– Я сам дідусь. І у Вас теж так, що внуків більше любиш, ніж дітей?
– Так, то правда. Це і в молитві є, що більше любиш внуків. З дітьми я вже не так часто спілкуюся. Сини рідко коли зателефонують. Завжди вони зайняті. Я тоді сам телефоную. А з внуками я на місці.
– Кого більше серед внуків – хлопців чи дівчат?
– Чотири внуки і три внучки. А правнуків – два хлопці. В старшого сина – три сини. В середнього – син і дочка. А у Віктора – дві доньки.
– Хотіли, щоб третя дитина була донькою, а він Вам подарував дві внучки.
– Так, хотілося нам доньки. Знаєте, донька якось ближче до батьків, більше за них вболіває. А сини все зайняті. І більше, напевне, слухають мою дружину. Так воно вже заведено давно. Як був малим, ішов по селі й не привітався зі старшим “Слава Ісусу Христу!”, то був покараний. А тепер того нема. Нема і моїх однолітків, з якими я товаришував. Усі вже повмирали…
– Дякую і вам. Я завжди радий спілкуванню з вами.
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень