Основу життя цієї жінки становить жагуча любов до танцю, запального і пристрасного, як саме життя. Ще в п’ятирічному віці цю любов їй привила відомий хореграф-віртуоз Луїза Костянтинівна Лисенко, бабуся Ірини Петрівни Кондратишин (дівоче прізвище Беднарчик).
Сьогодні п. Ірина сама викладає молодому поколінню хореографію, прививаючи їм любов до танцю. Її вихованці підкорили вже не одну сцену, зриваючи шквал оплесків.
– Ірино Петрівно, окрім бабусі-професіонала, хто був Вашим першим учителем, котрий «видав» Вам «путівку» у світ бального танцю?
– Леся Іванівна Калічак. Одна з кращих учениць моєї бабусі. Нині вона є провідним керівником відомого у Дрогобичі бального танцю «Оксамит». Танцюючи в «Оксамиті» (від 7-и до 18-и років), я пройшла школу професійного танцю. Паралельно вступила на навчання до Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка на факультет молодших класів та хореографії.
– З чого почалася Ваша професійна діяльність?
– На третьому курсі університету, коли ми з партнером по танцях Сергієм Мацюраком
виконували на сцені трускавецького палацу культури «Мир» запальний латиноамериканський танець, мені запропонували стати керівником колективу бального танцю. Я погодилась. Пропрацювала в «Мирі» п’ять років.
У 2002-у році мені випала нагода працювати хореографом у дрогобицькому педагогічному ліцеї. Робота мене повністю задовольняла. Учні-десятикласники знали, чого хочуть. Старалися якомога детальніше засвоїти уроки бального танцю, доцільно використовувати їх на практиці.
– А до малих дітей підходу на той час ще не виробили?
– Спробувала знайти підхід . Бабусина знайома попросила мене позайматися з її вихованцями в дитячому садочку.
– І який результат?
– Ой, дуже важко викладати хореографію маленьким дітям. Вони такі недисципліновані! Потрібно діяти за спеціально розробленою методикою. А для цього у мене не було ні часу, ні, відверто кажучи, бажання. Та й досвіду належного бракувало (сміється). Одним словом, місяць позаймалася з дітками, і … пристала на іншу пропозицію.
– Яку саме?
– У 2003 році працівники відділу Дрогобицької міської ради у справах сім’ї та молоді запропонували мені вакансію хореографа в Народному домі м. Стебника. Основа роботи, як мені пояснили – довільна: бальні танці, сучасні ритми, тощо. Як кажуть, сам собі режисер.
Я довго думала, вагалась. Стебник все-таки – не Дрогобич. Побутує думка, що це місто наркоманів та хуліганів. Усвідомлювала також свою відповідальність за дітей. Побоювалась, що не справлюсь з поставленим завданням. Але моя вчителька Леся Іванівна переконала мене, що я зможу реалізувати свої можливості. Підбадьорила, сказала, що вірить у мене. Згадала непоодинокі випадки, коли вона їздила на семінари. В цей час я успішно її заміняла. Вселила віру в себе: «Усе у тебе вийде, дитино, бо в тебе є талант», – сказала тоді моя учителька. І я повірила в свої можливості.
Зізнаюся, що на початках мені було дуже важко. Особливо, коли, починаючи з «нуля», треба було формувати колектив. Зацікавити дітей займатися бальними танцями. Декому з них (зокрема, хлопцям) доводилося довго пояснювати, що балет і бальні танці – не одне й те ж саме. Хоча правильну постанову корпуса треба довго випрацьовувати і в балеті, і в бальних танцях (сміється). Та в бальних танцях різниться сама динаміка руху, яка є більш спортивною, ніж у балеті. Бальні танці – запальні, більш сучасні. А от балет, в розумінні дітей (особливо хлопців) – це щось нудне і незрозуміле. Під акомпонування музики.
Від мене ж вимагалося виставляти колектив на професійний рівень. Це є обов’язком кожного фахівця, який любить свою роботу. А для цього необхідно розвивати в дитині жагу до танцю, крок за кроком, розкриваючи її талант, і допомагаючи їй самій робити свої перші (спочатку такі несміливі) кроки на шляху до зіркової мрії. На той час дуже мене підтримала на дусі керівник Народного дому Любов Степанівна Рак. Вона опікувалася мною, як мама. І за це я їй дуже вдячна.
– Ваша мрія полягає у тому, щоб «запалити» «зірочки» на обрії сучасного та бального танцю?
– Так. Це моя заповітна мрія. Адже кожен учасник моїх танцювальних шоу-програм мріє стати «зіркою». Особливо, коли успішно виступив на сцені і зірвав бурю оплесків.
– Коли заснували колектив?
– У 2003 році. Набрала групи. І працювала з ними. Цілий рік витратила на те, аби вони звикли до дисципліни, схоплювали ритм, навчилися прислуховуватися до музики. Виробили постановку корпуса, тощо.
Сьогодні мій колектив, який за час професійного зросту перетворився у театр танцю ім. Луїзи Лисенко, нараховує близько 50-и чоловік. Я веду три вікові групи: старшу (від 13 років і більше), яка становить кістяк колективу і є ансамблем; середню (9-12 років) – це, приблизно, третій рік навчання; і молодшу (6-8 років) – другий рік навчання. Учасники колективу мають змогу займатися в сучасній групі, де викладаються сучасні танці (танці народів світу). Це і європейські танці, і повільний та віденський вальс, і джайв, і пасадобль, і запальні латиноамериканські танці: ча-ча-ча, самба, румба, тощо.
Починаючи свою діяльність у бальних танцях, я, як хореограф, зрозуміла, що необхідно також ставити акцент і на сучасних танцях. Дівчаткам це сподобалось. Спочатку засвоїли найпростіші рухи, а згодом – «запалювали» сцени латиноамериканськими танцями. Великим досягненням для моїх вихованців є участь у фестивалі «Зірочки Стебника», котрий щороку проводиться у нашому місті і по суті діла є звітнім концертом. Своєрідним іспитом: що встигли засвоїти, чому треба ще повчитися, що слід виправити. І діти, і глядачі просто в захопленні. Діти хочуть бачити себе зі сторони очима глядачів. Це дало поштовх моїм вихованцям виступати і на обласній сцені.
До дітей я так звикла, що полюбила, як рідних. Навчилась відчувати і розуміти їх. Разом з ними підбирала сценічні костюми, музику для постановки композицій, тощо. Це заінтригувало моїх вихованців розучувати все нові й нові незвичні рухи… Шкода, лише, що діти подорослішали. Поступили в навчальні заклади. На першому плані у них тепер – освоєння професії. А танці – це хоббі. Та зерно науки, яке я засіяла в їхньому серці, не пропало даремно. Вони можуть «підкорити» серця не тільки однокурсників та однокурсниць, а й при нагоді, коли добре потренуються і «викладуться на всі «сто», їм вдасться підкорити й столичну сцену.
– Що берете за основу виконання хореографічних композицій?
– Основи роботи театру становлять театрально-танцювальні композиції на основі бальної хореографії з урахуванням сучасних тенденцій: соціальних бальних танців та клубних латиноамериканських.
– Вірите, що новонабрана група також оправдає Ваше довір’я?
– Будемо надіятись.
– За сімейними обставинами Ви переїхали до Києва. А як же Ваші вихованці… Не шкода покидати своїх улюбленців, адже Ви вкладали в них душу?
– Звичайно, що шкода. Та мій чоловік зреалізував себе в Києві, як юрист. А без сім’ї він не осмислює подальше наше життя. Але маю надію, що все залагодиться і я зможу повернутися сюди хоча б на незначний час. А поки що залишила замість себе заміну. Молодого талановитого спеціаліста.
– У Вас самих скільки дітей?
– У нас з чоловіком Сергієм підростає чотирьохрічна донька Єлизавета. Буду привчати і її до танцю.
– Бажаєте, щоб ішла сімейними стопами?
– Якщо є талант і бажання вчитися – була б лише «за». Але вважаю, що життєвий шлях вона повинна обирати сама. Хай сама в майбутньому й вирішує, яку професію їй обрати.
Вікторія Лишик
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень