Калинець. Невольнича муза

Є прізвища знакові, які навіки вписані на скрижалях України. Їх не часто називають, проте кожен свідомий українець знає: це ті, які не зрадили. Тверді та незламні, світочі правди і українства.

Мирослав Маринович. В`ячеслав Чорновіл. Євген Сверстюк. Іван Багряний. Ірина Сеник. І ще сотня таких же нескорених, яким випало жити в гірший та жорстокіший час, ніж нам.

Посеред них – Калинець. Вірніше, Калинці. Ірина та Ігор.

Соромно стає, коли бачиш, що на зустріч з Ігорем Калинцем приходить небагато людей. Коли зал напівпорожній, а обличчя одні і ті ж – обличчя небайдужих трускавчан. Нецікавими є більшості трускавчан зустрічі з відомими поетами, митцями, культурні заходи. От якби було оголошення, що роздають по дві пачки гречки…

Святковий зал музею історії Трускавця на другому поверсі прикрашають старі світлини з проекту «Там, де сходи». Посеред залу – екран, на якому транслюється фільм. Документальний фільм «Ігор Калинець. Невольнича муза». А в першому ряді про щось гомонить із Мироном Бучацьким головний герой цього фільму – поет, дисидент, патріот, Людина.

Вступним словом розпочинає зустріч директор музею історії Трускавця Галина Коваль. Вона представляє гостей, котрі приїхали зі Львова з Ігорем Мироновичем – філолога, радіожурналістку Оксану Галаник та сценариста, режисера Романа Метельського. Слова вдячності лунають на адресу авторки проекту «Перехресні стежки» Анни Литвин, завдяки якій і була організована ця зустріч. До речі, доклалися до організації заходу і начальник відділу культури ТМР Тетяна Татомир (вирішувала практичні проблеми: надрукувати афішу, дати талони на дизель, щоб заправити машину, на якій приїхали гості) та підприємець Сергій Розора (нагодував львів’ян ситним і смачним обідом).

А потім виступає з коротким словом сам Калинець. З коротким, бо довше він спілкуватиметься з трускавчанами вже після перегляду фільму. Каже, що фільм дуже добре відображає тогочасний стан його душі, хоча є й інший фільм, у зовсім іншому стилі.

1972 рік. Протягом одного року совєти ув’язнюють подружжя Калинців – спочатку Ірину, потім Ігоря. З дочкою Дзвениславою тато й мама спілкуються поштою, листами та листівками. Ігор Калинець бачить через камерне віконце блакитне чисте небо і мріє, щоб в той самий час на небо глянула його донечка.

Спливають кадри за кадрами, на годину часу поринаєш у той далекий жорстокий світ тюрми народів, який дехто з нас ще застав. Як каже Ігор Калинець, був такий парадокс – в самій тюрмі в`язні почували себе вільнішими, аніж ті на волі. Кого система не зламала, той загартовувався, набував імунітету.

Спливає час. Сивочолий Ігор Калинець, котрий говорить добірною, вишуканою літературною українською мовою, споглядає на присутніх добрими очима. Є щось у ньому від патріархів, є щось від аристократів, але не бракне і від романтика. Він говорить прозою, а все одно виходять вірші. Говорить тихо, та слова його вгрузають каменем, який не зрушити і не повернути.

Сипле сніг над Трускавцем. Святковий Різдвяний час доходить до кінця, щоб майже відразу після Стрітення перемінитися в час смутку та посту. А десь на роздоріжжі між зимою та весною, між Стрітеннями за старим та новим стилями стрічаємо у Трускавці Калинця. Людину-легенду. Як правило, таких людей не розуміють до кінця. Може тому й не був повний зал на зустрічі з Ігорем Мироновичем?

Володимир Ключак