За даними відділу надання всіх видів соціальної допомоги, компенсацій та пільг, чотирьом мешканкам міста калійників, згідно Наказу Президента України Віктора Януковича від 26 січня 2011 року, було присвоєне почесне звання “Мати-героїня”.
Двом мешканкам Стебника – Воязі Марії Михайлівні та Головіній Агаф’ї Якимівні вже виплатили одноразову допомогу у розмірі 7-и тисяч гривень. Їм це звання було присвоєне ще Президентом України Віктором Ющенком від 7 грудня 2007 року. А дві інші „Матері-Героїні”: Губицька Емілія Петрівна та Герасим Марія Федорівна – лише на черзі отримання грошової допомоги. Окрім того, цим відчайдушним і сміливим жінкам держава щомісяця доплачуватиме надбавку до пенсії у розмірі 262 грн., 50 копійок. Та попри державні привілеї – вони гідні цього Почесного Звання, адже не покинули своїх діточок напризволяще. Кожному з дітей матері-беригині дали гідну професію, пристойне виховання. А найголовніше – путівку в самостійне життя.
З однією з них, Марією Михайлівною Воягою, вдалося поспілкуватися. Незважаючи на те, що її життя вкрите суцільним терням, а доля неодноразово викидувала злі жарти, ця мужня і водночас тендітна жінка пройшла усі життєві випробування, і залишилася незламною. Трійко її донечок, отримавши гідну освіту та пристойне виховання, вдало вийшли заміж. А сини здобувають професію, аби з часом безбідно утримувати свої сім’ї. Навіть не віриться, що у свій час держава виділила Марії Михайлівні лише 1-кімнатну квартиру. І як виховувати у такій „клітчині” п’ятеро дітей? Та навіть для того, аби отримати це помешкання, п. Марія пройшла усі кола пекла. Від поневірянь – до бюрократичних катаклізмів. Але – усе за порядком.
– П. Маріє, розкажіть, будь ласка, декілька слів про себе?
– Родом я з Сільця, походжу з родини Кулиничів. 1958 року народження. В сім’ї – єдина дитина. Вийшла заміж рано. З чоловіком життя не склалося через постійну пиятику, яка довела його до морального зубожіння. Я змушена була з ним розвестися і одна виводити в люди шестеро діточок. Наймолодшого з них невблаганна смерть забрала у віці 5-и років. Маленький Олежик помер в лікарні від гнійного менінгіту. Довго лежав у комі. Та так і не прийшов до себе…
Може воно й до кращого, бо лікарі говорили: з таким діагнозом він, якщо б і вижив, то був би розумово відсталим. На той час (а це сталося у червні 1998 року) ми якраз планували їхати на прощу в Жовкву. Не судилося…
– Як склалася доля інших дітей?
– Найстарша Ірина (1978 року народження) вийшла заміж в Колпці. Живуть з чоловіком заможно, мають власний будинок. Онуку Назарчику невдовзі виповниться шість місяців. Доля її винагородила за те, що ділила зі мною усі життєві негаразди. Доглядала меншеньких, робила з ними уроки, а згодом діставала мені життєво необхідні ліки.
Син Василь (1980 року народження) зараз часто хворіє через те, що не беріг себе в юні роки. Спочатку він працював у приватного підприємця в Сільці. Виготовляли заготовки меблів. Працював без респіратора, тому й надихався меблевих опилок, які осіли йому на легенях. Зараз це далися взнаки. Мати, яка в певний час займалася його вихованням, не могла собі з Василем дати ради. Зізнаюся, що він – специфічна дитина. Потрапив під поганий вплив друзів, під вплив вулиці. А це до добра не доводить… от і розплачується за свої гріхи здоров’ям.
Дмитро (1984 року народження) освоїв професію водія та кухаря. Зараз у пошуках місця роботи. Обидва сини – неодружені. А так би хотілося, щоб у них все склалося добре. Прошу їх : „Йдіть, діточки, до церкви. Тільки там можна вимолити в Бога ласки, аби пережити випробування долі і отримати Боже Благословення”.
Мої донечки-близнючки Надійка та Любочка (1989 року народження) – дуже побожні. Навчалися на катехитичних курсах, співали в церковному хорі. Були дуже слухняними, милими та старанними дітьми. Після першого причастя у дівчаток помітили талант до співу. Я щиро зраділа, що зможу залучити їх до співу на Богослужіннях. Щоправда, і вони не лінувалися. Вставали зранку, аби встигнути на недільну Святу Літургію, (згідно графіку, раз у тиждень відправа починалася о 8-й годині ранку, наступної неділі – в десятій).
Зараз одна з донечок, Надійка, працює у Трускавці, в магазині „Фуршет”. Її чоловік Михайло – родом з Залужан. Доньку любить, і мене поважає. Свекруха і свекор також – прекрасні та гостинні люди. Мою Надю люблять, як рідну доньку.
Люба вийшла заміж в селі Бортиня (Мостиський район). Живуть з чоловіком досить заможно. Дуже помагають їм їхні батьки, які просто обожнюють маленького онука – 9-місячного Максимчика. Материнське серце радіє за долю моїх трьох донечок.
– А якою видалася Ваша нелегка доля?
– Ой, справді таки нелегка! Натерпілася я від свого чоловіка (родом із села Модричі), який пустив за вітром батьківське майно, змарнувавши рідну хату. Постійні п’янки та побої супроводжували мене доти, поки з ним не розвелася. Я жила у материній хаті: убогій, що складається з кімнатчини та кухні. І виховувала там трійко дітей. Мої батьки, як могли, допомагали мені виховувати діток. Батько Михайло помер більше 30-и років тому. Ми з матір’ю (яка сьогодні вже також покійна), як могли, давали собі раду в житті. Ой, дитинко, всеньке життя я бідувала! Доньку Любу назвала в честь мами, яка до останнього гарувала, аби одягти та прогодувати онуків. Померла шість років тому. У віці 73-х років
Чоловік спочатку працював на Дрогобицькому цегельному заводі. Стояв на черзі, щоб отримати квартиру. Але за погану поведінку та за п’янку його звільнили. Аби добитися квартири я влаштувалася на цегельний завод прибиральницею. До того часу була оформлена прибиральницею у Стебницькій ЗОШ №6. Коли начальству упом’янула за квартиру, у відділі кадрів мені одразу ж повідомили, що їм не підходить моя прописка. Мовляв, для того, аби мати право на отримання квартири, обов’язково потрібна дрогобицька прописка. Через такий бюрократизм я, як то кажуть, „пролетіла”, як фанера над Парижем. Мабуть, у них вже хтось був на приміті. Той, хто підплатив… а я, попри слізні благання, що не маю де подітися з трьома дітьми, була знята з черги і волею долі знову повернулася працювати в шосту стебницьку школу.
У 1989 році народилися близнята Надя з Любою. Відносини з чоловіком зайшли в глухий кут. Він неспроможний був прогодувати навіть себе. І я зважилася на крайній відчайдушний крок – не вступалася з родильного дому. Та й куди було йти – в однокімнатну батьківську хату, де, окрім мене, мешкала мати з трьома моїми дітьми? Так прожила в родильному відділенні м. Дрогобича два тижні. Потім мене звідти випросили, та я також була уперта. – Куди я піду? – сказала місцевим можновладцям. – Мені нема, де йти. Доки не вирішите мого питання, буду жити в лікарні!
Так я з близнючками прожила на Павлова, в палаті Дрогобицької міської лікарні майже три роки..
– А як же інші діти?
– Навідували мене разом з матір’ю. Іринка була за старшу. Розумна, розсудлива, у всьому заміняла мене.
Згодом про мої поневіряння написали в християнській газеті „Добре серце”. На нас звернули увагу і лікарі, і влада. Завідуючому дитячого відділення Дрогобицької міської лікарні п. Власову я завжди буду вдячною. Він постійно нас консультував, оглядав, дбав про здоров’я моїх доньок. Клопотав про мене перед владою. Односільчани за мене також не забували. Допомагали матеріально. Після тієї статті усі небайдужі присилали мені поштою гроші. Зібрані громадою, хто скільки міг…
А згодом, за сприяння Стебницького міського голови Василя Пецюха, який на той час був при владі, мені виділили таки квартиру у Стебнику. На четвертому поверсі. Щоправда, однокімнатну. Та для того мені прийшлося неодноразово оббивати пороги обласних та місцевих чиновників. А скільки було письмових звернень у різні інстанції? Навіть побували на прийомі у покійного рухівця В’ячеслава Чорновола. Той пообіцяв посприяти мені у вирішенні питання. Та так і не дожив до того моменту.
Через отаке пережиття я поплатися здоров’ям. Мене почали допікати часті болі в суглобах. А коли вони стали нестерпними, мене поклали в Стебницьку міську лікарню. Де я відлежала місяць. Некомпетентність медиків та їх халатне відношення мало не відправили мене на тамтой світ. Мені було встановлено не той діагноз – туберкульоз нирок. А коли горе-лікарі мене недолікували – то скерували з хибним діагнозом до Львова. Пам’ятаю, «горіла» тоді від високої температури більше двох тижнів. У туберкульозному відділенні обласної лікарні медики довго обурювалися, бо ніякого туберкульозу у мене не виявили. Лише пісок в нирках. Натомість вжахнулися, коли побачили, що печінка в мене збільшилася удвічі. Мене мучили страшні головні болі і висока температура. Після здачі аналізів, виявилося, що у мене в крові жахлива кількість білорубіну. Дякувати Богові, мене лікували світила медицини в обласному медінституті. А фахові лікарі відновили моє здоров’я у інфекційному відділенні Львівської обласної лікарні, що знаходиться навпроти Личаківського цвинтаря. Без ніякої подяки. Добре наслухалися про мою гірку долю. Мабуть таки материні молитви та моя сильна віра в Бога зцілили мене від тяжкої недуги. Та ще добрі люди. Сусідка моя частенько приходила провідувати мене. Говорила з лікуючим лікарем. Думаю, що віддячилася йому від імені моїх односільчан.
З того часу, як Бог вирвав мене з тяжкої недуги, я стала постійно навідуватися до Церкви. І дітей своїх привчила до того. Особливо найменшеньких. Дуже пережила смерть Олежика. Та місцевий парох і добрі люди не дали мені пропасти. Від пережиття я змушена була піти з роботи. Хоча й досягла пенсійного віку. З діагнозом – хронічний гепатит, через який мені було присвоєно другу групу.
– У якій школі навчалися Ваші діти?
– Ірина – в ЗОШ № 11, а молодші – в стебницькій шостій школі.
– Дирекція школи з розумінням ставилася до Вашого сімейного положення?
– Намагалися йти на уступки. Давали навіть гуманітарну допомогу на дітей. Щоправда, нікудишню. Кращу, мабуть, розбирали між собою дирекція та вчителі. Моїм же дітям доставалося «на тобі, Боже, що мені – не гоже». Носити такий непотріб ніхто з моїх дітей не захотів, тож я його викинула на смітник.
– До якої Церкви ходите?
– До Церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Там мені завжди помагали (морально і матеріально). І парафіяни, і місцеві священики. Особливо отець Михайло завжди ставав мені в пригоді.
Всією громадою зібрали мені кошти на придбанні життєво необхідних ліків. Досить дорогих, як на той час. Одна упаковка коштувала 480 гривень. Це вже потім моя донечка Іринка купувала їх мені на гуртівні у Трускавці за ціною собівартості. За 400 грн.
Волею Божою я одужала. Тож я завжди ходитиму до Храму Господнього і дякуватиму Богові за те, що підніс мене з важкої хвороби та допоміг мені вивести в люди моїх дітей.
На фото: п. Марія з дочкою Іриною та з молодшими донечками Любою та Надією під час Першого Причастя
Вікторія Лишик
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень