Метастази

Коли мені телефонують з Дрогобича і розповідають, які ж дивні діла кояться в цьому славному місті, то в мене виникає відчуття дежавю. Начебто мова йде не про Дрогобич 2015-2018 рр., а про Трускавець 2010-2015. Ті ж схеми, ті ж методи, ті ж стратегія і тактика, а головне – майже ті самі люди. Просто одні відходять в тінь, інші висовуються на світло, а треті «відкриваються», немов консерви, у потрібний декому момент.

За цим було б дуже цікаво просто спостерігати, якби це мало місце по інший бік екрану, або не в нашій країні, не серед нас. Але операція «Метастази» відбувається не десь там і колись там. Вона проходить буквально тут і зараз. В нашому регіоні, на Дрогобиччині, в режимі реального часу. Все як з онкохворобою – невідомо чи можна вилікувати, але відомо, що легко не буде. Найгірше, що за оперативне втручання потрібно було братися не сьогодні і навіть не вчора. Але це питання до українських спецслужб зразка 2008-2015 років.

Отже, рак є, і він пускає метастази.

Козирні бувають не тільки карти

Слово «козирний» є прикметником, що характеризує властивість окремих гральних карт, а саме їхню перевагу в грі, можливість «бити», тобто відправляти у відбій (нокаут) інші карти і приносити перемогу їхньому власнику. Незважаючи чи мова йде про звичайну гру в «дурня» заради розваги та вбивання часу, чи про екстремально високі ставки в інших азартних іграх, наявність «козирів» бажана, адже їхня кількість помножена на розумну тактику гравця підвищує можливість успіху.

Уродженець Трускавця Руслан Козир (1965 р.н.) навряд чи думав 15-20 років тому, що його прізвище дасть інше означення прикметнику «козирний». Це успіх, коли людей називають (чи навіть обзивають) твоїм прізвищем – значить, ти вже чогось досягнув у житті. Інше діло, що в картярській грі козирними хоча бувають і дзвунка, і хрест, і шістка, і валет, але виграють не карти, а той, хто ними грає. Хто ними грає!

Закінчивши трускавецьку школу, Руслан Козир пішов слідами свого батька – знаменитого будівельника Ярослава Козира (нині покійного), чиї професійні якості були відзначені Державною премією України в галузі архітектури. Але не є нашою метою переповідати всю офіційну біографію п. Козира – з нею можна ознайомитися за посиланням http://protruskavets.org.ua/kozyr-ruslan-yaroslavovych/

В цій біографії, писаній «придворними» Козира в час його передвиборчих змагань за посаду мера Трускавця, є тільки одна згадка про Росію – цитата: «1996 року заснував власну будівельну компанію, яка невдовзі переросла у багатопрофільне підприємство, що успішно працює до сьогодні у багатьох регіонах України, підтримує активні партнерські стосунки з корпораціями Німеччини, Польщі, Росії, Китаю, Швейцарії та інших країн». От тільки Росію скромно поставили аж на третє місце, свідомо «забувши» вказати, хто ж головний бізнес-партнер, спонсор та ляльковод. Тему досліджував «Трускавецький Автомайдан» в 2015 році, посилання тут: http://protruskavets.org.ua/proputinska-dyversiya-v-truskavtsi/

Прізвища членів політради «Єдиної Росії» Юрія Хомика чи Максима Лушина навряд чи щось говорять пересічним мешканцям Дрогобицького краю. Тут більше знають про вихідця з Дрогобича Віктора Вексельберга – одного з надійних стовпів режиму Путіна. Але це не означає, що далека Москва не цікавиться Дрогобиччиною і не грає тут у свою гру. Московські пальці мачаються не лише в подіях в ОРДЛО, Одесі чи Харкові, але і в багатьох районних містечках України, в тому числі Західної. Дрогобиччина здавна була плацдармом для росіян, адже тут і Борислав на родовищах нафти з пролетарським населенням, і рекреаційний Трускавець, де ветерани НКВС могли мирно доживати віку (не всім же на Закарпаття їхати), і безпосередньо Дрогобич з різношерстим населенням та широкими можливостями для маніпуляцій.

В 2008 році Москва зробила свої ставки на вибори 2010 року. Президентом мав стати Янукович, а на місцях повинна була обратися максимальна кількість промосковських мерів. Політтехнологи Кремля не гребували навіть пам’ятниками Бандери, аби лише добитися свого. І Трускавець – яскравий цьому приклад.

Дежавю в Дрогобичі

Напередодні місцевих виборів 2015 року в Україні ніхто б і не подумав, що промосковські сили на місцях є настільки сильними, що десь зможуть виграти. Ну, південно-східні регіони – ще можливо, але ж не Галичина! Виявляється, якщо правильно «обробити» виборця, «підгодувати» кого слід, а на когось «помахати пальчиком» та пригадати давні грішки, то результат може бути! А коли «птєнчік», який має найбільші шанси бути обраним мером, сам йде в пастку, то залишається хіба возвести очі до Неба і подякувати за таку удачу!

Громадський діяч Дрогобича Тарас Кучма до подій Євромайдану нічим особливим для дрогобичан не запам`ятався. Лікар-голкотерапевт «засвітився» в Русі «Чесно» в Дрогобичі, а в політиці взагалі був виключно на других ролях, представляючи партії-одноденки (2006-2010 – депутат Дрогобицької міської ради від «Пори» Каськіва).

Революція Гідності піднесла Тараса Кучму до вершин дрогобицької влади, на посаду мера. Медик, який рятував життя пораненим учасникам Майдану, доброволець, лікар в зоні АТО, начальник медичної служби батальйону Національної гвардії імені генерала Кульчицького, нагороджений в 2014-2015 рр. кількома відзнаками та медалями, а ще побратим нещодавно (восени 2014) обраного на Дрогобиччині нардепа Богдана Матківського – все вказувало на те, що Кучма виграє вибори мера Дрогобича в жовтні 2015. Потрібні були тільки кошти, живі гроші.

Все потаємне колись стане явним, тож ті, хто «тримав свічку» при зустрічі ровесників Козира та Кучми (обидва – з листопада 1965 р.), мають можливість колись у своїх мемуарах описати їхню зустріч, яка мала місце влітку 2015 р. А можливо й не напишуть, бо чи безпечно це – писати правду?

Перші сто днів урядування Кучми традиційно проходили в форматі придивляння. Представлення 5 лютого 2016 року радником мера трускавчанина Василя Качмара, рідного зятя одного з найближчих приятелів Козира Петра Іванишина, внесло повну ясність у те, що нічого за «нічого» не буває. За все приходиться платити – посадами, віддачею «потоків», відкатами, «куснями», землею, а іноді й совістю та душею.

І ось вже три роки поспіль у Дрогобичі триває «трускавецьке дежавю»: 2016, 2017, 2018. Кожен, хто пам’ятає урядування Козира у Трускавці (2010-2015), бачить в Дрогобичі те ж саме, що не так давно бачив у місті-курорті:

1) формування «культу особи» мера,

2) гіперактивна інформаційно-пропагандистська атака на населення з залученням якнайширшого спектру медіа, котрі готові продатися/піддатися,

3) політика чіткого поділу на «своїх», тобто наближених, «ворогів», тобто «казлов, каториє мєшают нам жить», і решту – «сіру масу»,

4) систематичне очорнювання неугодних, пошук компромату на опозиціонерів,

5) привласнення собі чужих заслуг,

6) звинувачення когось (область, попередників, Броницю чи внутрішніх «саботажників» або ж мешканців району, котрі здохлі телята везуть у місто на смітники) у невирішених проблемах,

7) декларування абсолютної відкритості та прозорості на фоні цензури, кисельовської пропаганди та згортання демократичних засад,

8) намагання представити себе як єдиного представника громади, котрий все знає, все вміє і йде найправильнішим шляхом попереду всієї планети,

9) намагання встановити тотальний контроль за всіма проявами життя та думки,

10) підминання під себе громадських організацій, лідерів думки, намагання загравати з церковними структурами,

11) «розпил» землі та бюджетних засобів виключно серед «своїх», використання випробуваних схем освоєння бюджетних коштів,

12) маніпуляції темами патріотизму, єдності громади, війни, АТО з метою представити владу як доброго і водночас справедливого батька, котрого ти обрав раз і назавжди (патронатна тактика плюс соціальний популізм),

13) намагання впливати на інші гілки влади (суд, правоохоронні органи, казначейство, фіскальна служба, екоінспекція тощо),

14) посилення істерії по наростаючій з кожним новим викриттям та з наближенням нових виборів,

15) відсутність правди, яку заміняє сурогат з напівправди і напівбрехні, через що жодна дія чинної міської влади і жодне її пояснення не може братися розсудливими громадянами міста як апріорі щось добре без ретельної перевірки факту.

Щоб не бути голослівними, наведемо кілька прикладів-паралелей:

а) коли казначейство в Трускавці затримувало кошти, їм мали вибити двері; коли ж суд приймає рішення не на користь влади Дрогобича, Тарас Кучма вдається до епістолярного жанру, «вибиваючи двері» суду в такий паперовий спосіб,

б) офіційні веб-сайти Трускавецької міської ради 2010-2015 рр. і Дрогобицької міської ради 2015-2018 рр. просто ідеально наповнюються інформації, але жодної довіри до цієї інформації у мешканців немає,

в) позбавлення права бути присутнім на апаратних нарадах неугодних журналістів у Трускавці; обмеження доступу на апаратні наради в Дрогобичі шляхом проведення їх у Світлиці за попереднім записом та після «фейс-контролю» муніципальної варти;

г) постійне обзивання неугодних громадських активістів: у Трускавці Олександра Богуцького «агентом ФСБ» та покійного нині Євгена Бродзінського, а в Дрогобичі Богдана Гринчишина «особю» та Лідії Надкерничної,

ґ) подання думки приручених громадських активістів як думки всіх громадських організацій та громади в цілому: для прикладу, у Трускавці постійною адвокаткою Козира була Леся Дідик, в Дрогобичі адвокатом Кучми виступає Олександра Лисак,

д) у Козира «саботажників» та «махінаторів» завжди вишукували серед «грицаківців» (прихильників міського голови 2002-2010 рр. Лева Грицака) і всі 5 років вели проти них інформаційну війну; коли Брониця відмовилася приймати дрогобицьке сміття, броничан обізвали терористами, подали на них в суд і почали вести (й ведуть по нині) масовану інформаційну атаку проти цього відважного села,

е) висвітлення кожного кроку мера з коректуванням його висловлювань, подача інформації виключно з пропагандистською метою, усунення спеціалістів, котрі не бажали брати участі у формуванні культу особи мера (Олег Блажівський та Ольга Біла-Грищенко у Трускавці, Леся Ясюра в Дрогобичі).

Звичайно, навіть цих 15 пунктів достатньо, щоб зрозуміти яке суспільство в Дрогобичі зараз будується. Так, таке саме, як будувалося 5 років у Трускавці. Тобто, тоталітарне, антидемократичне, популістське, поліцейське, нерозвинене. Таким суспільством легко керувати, і яскравий приклад цьому – Росія, країна, з якою тісно пов’язані і Козир, і Кучма. Перший – бізнесом, партнерами та політтехнологами, другий – навчанням, роботою, дружиною (з офіційної біографії Тараса Кучми: закінчив російськомовну СШ №8 в Дрогобичі, в 1986-1993 рр. навчався в медінституті та інтернатурі в Москві, в 1993-1996 рр. працював анестезіологом-реаніматологом Тюменської обласної лікарні (Російська Федерація), з першою дружиною-росіянкою Оленою розлучився в 2006 р.).

Але навіть дуже сильна особистість не може збудувати тоталітарне суспільство без підтримки – без фінансового, матеріального, людського, інформаційного, аналітичного, силового ресурсів. Ні Козир, ані Кучма не є харизматичними лідерами та потужними особистостями, але наявні ресурси дозволили їм почати будівництво вавилонської вежі зла.

Кто в домике твоём живёт?

Нижче подаємо два цікаві списки (в алфавітному порядку) тих, хто підтримував Козира і тих, хто підтримує Кучму в час їхнього правління. Там є різні люди: депутати, представники виконавчої влади, ЗМІ, «сірі кардинали», люди «на підхваті». Якщо уважно прослідкувати, то частина прізвищ зустрічається в обидвох списках.

1. Окремі люди, котрі допомагали будувати «суспільство Козира» у Трускавці: Валентина Бодак, Василь Вовчанський, Станіслав Гайдер, Микола Гук, Олег Дергун, Леся Дідик, Олег Дьорка, Наталія Зелена, Петро Іванишин, Михайло Кіселичник, Олег Кіселичник, Руслан Крамар, Олег Ковальчин, Теодозій Копко, Андрій Кульчинський, Марія Кульчицька, Тарас Кучманич, Ольга Куц, Дмитро Масляник, Павло Мезерін, Сергій Мицик, Сергій Мойсеєв, Роман Ощипок, Ігор Паньків, Олег Петренко, Олена Пилат, Любомир Поливко, Наталія Пономаренко, Володимир Попик, Анатолій Стародуб, Богдан Стасишин, Тетяна Татомир, Юрій Терлецький, Олександр Ткаченко, Оксана Хемич, Володимир Чуба, Галина Шиманська-Карп`юк, Михайло Шубак, Петро Шумин, Євген Юник, Юрій Яворський.

2. Окремі люди, котрі допомагають будувати «суспільство Кучми» в Дрогобичі: Тарас Бачинський, Олена Бичков`як, Володимир Білоган, Євген Блонський, Станіслав Гайдер, Ігор Герман, Михайло Городинський, Тарас Городиський, Іван Дацько, Олег Дергун, Ірина Дзюрах, Олег Дукас, Наталія Зелена, Василь Качмар, Зеновій Квасній, Андрій Ковч, Володимир Кондзьолка, Володимир Коцюба, Степан Кулиняк, Марія Кульчицька, Ольга Куц, Іван Куць, Тарас Кучманич, Юрій Кушлик, Ірина Кушнір, Олександра Лисак, Вікторія Лишик, Олег Майданюк, Василь Масний, Богдан Матківський, Роман Москалик, Юрій Нестор, Оксана Савран, Зіновій Семенишин, Петро Сушко, Орест Фурдин, Володимир Чуба, Роман Шагала, Андрій Янів.

Ці списки публікуємо не просто так. «Список Козира», в якому ми вказали 42 особи, складається з трьох частин: 1) з вірних «до кінця», 2) зі зрадників, 3) з тих, які були малоактивними під час виборів або відійшли вже після виборів. Напередодні виборів 2015 року 9 з 42 стали явними зрадниками, а ще 13 після виборів впали в політичну сплячку або ж почали реалізувати себе в інших, «позакозирних» проектах. Тобто, біля 50% «козирних» перестали бути «козирними», бо до цього їх спонукала політична кон`юнктура, привабливіші пропозиції, потреба новизни чи відбілення репутації, або ж щось інше.

Натомість тих 20 осіб, які залишилися, почали працювати в двох паралельних напрямках, які можна назвати: «Реванш у Трускавці» та «Закріплення в Дрогобичі». І хоча не всі вони відображені в списку №2, але все ж вони там присутні, просто під іншими прізвищами. Для прикладу, не Гук, а Квасній, не Іванишин, а Качмар, не Мицик та Мойсеєв, а доморощені дрогобицькі підприємці-депутати.

Бориславські метастази

Помилився б той, хто б подумав, що Борислав стоїть осторонь Дрогобича та Трускавця, і «козирні» чи «кучмоботи», як їх тепер називають в Дрогобичі, не мають ніяких інтересів в місті нафтовиків.

Ось хоча б кілька фактів для роздумів.

1. Не просто так у травні 2014 року бориславські активісти «коронували» міського голову Борислава Володимира Фірмана шиною, а в червні він пішов у «добровільну» відставку з посади міського голови. Координували дії активістів чотири з половиною роки тому люди, котрі офіційно працювали в Трускавецькій міській раді чи її комунальних підприємствах.

2. Не просто так у міського голови Борислава Ігоря Яворського за три роки каденції змінилися заступники, і в тому числі появився один трускавчанин, Роман Садлівський.

3. Не просто так бориславці Олег Дергун та Тарас Кучманич виявилися причетними до функціонування ТзОВ «Техноспецнагляд», котре «засвітилося» нещодавно у Східниці, та ще й не будь-де, а в самої дружини міського голови.

4. Не просто так ті ж бориславці Олег Дергун та Тарас Кучманич були активними учасниками протистоянь в Дрогобичі на стороні мера Кучми в 2016 р., а останній встиг позаймати кілька посад в Дрогобичі – від АТП до освіти.

5. Не просто так начальник юридичного відділу Трускавецької міської ради в часи Козира Оксана Хемич (людина з команди екс-мера Дрогобича Миколи Гука, а якщо точніше, то з групи покійного Остапа Чайківського) перевелася два роки тому в Бориславський міський суд (посилання https://declarations.com.ua/declaration/nacp_4c661c09-4e0b-4330-ba9e-5d4ea5160c22).

6. Не просто так зараз відбуваються зміни в КП «Муніципальна варта» м. Борислава та створюється нове КП «Надра Борислава».

7. Не просто так іде з роботи в Бориславі дотеперішній очільник «Муніципальної варти», чіткий «антикозирний» Леонід Федевич (воїн АТО).

 Але в Бориславі рак ще не закріпився так міцно, як в Дрогобичі, він тільки запускає тут свої метастази. Мера Яворського з Козиром поєднує хіба що перебування в певний відрізок часу в одній політичній силі («Фронт змін» – «Народний фронт») та при владі в органі місцевого самоврядування (2010-2015), а з Кучмою – підписаний Меморандум та безплідні розмови про вирішення сміттєвого колапсу Дрогобича.

Окрім того, Бориславу ще далеко до того, аби на службу творення тоталітарного суспільства та культу особи ставити силовиків, як це має місце в Дрогобичі. Як інформує Надія Лисенко, в Дрогобичі на КП «Муніципальна варта» виділяється з бюджету біля 3 мільйонів гривень на рік.

Про те, як насправді мери використовують муніципальні варти в своїх меркантильних інтересах, розслідування проводило Радіо «Свобода»: https://www.radiosvoboda.org/a/news-schemes-munitsypalna-varta/29603554.html?fbclid=IwAR1lKFTE3QcBxTO1vveo-62YGvYx7B3sGoOsB_A1zaF7lyAJO18ByeF0TVA

Ігор Яворський теж є досить авторитарним керівником, проте діє він швидше методами «soft power», а не гопницькими – зі створенням проблеми, показовим приїздом мера з відеосупроводом і розв`язуванням проблеми «на публіку».

Характеристики злоякісної пухлини

З раком можна боротися двома методами: або оперативне втручання, або хіміотерапія. Хтось може вірити в чудодійні мікстури, уринотерапію або мобілізацію внутрішніх резервів організму, мобілізацію прихованих потуг імунітету. Правда, є ще Боже Провидіння.

У Трускавці ракову пухлину вдалося нейтралізувати комплексною терапією: 1) відсіканням чи розчленуванням тіла пухлини шляхом позбавлення депутатської більшості, 2) блокування вільного доступу до бюджетних ресурсів, 3) опроміненням, тобто виявленням правди про всі зловживання, 4) перекриття доступу отруєної рідини в живе середовище шляхом ізоляції хворої частини тіла з її поступовим вичищенням. На жаль, хіміотерапія та оперативне втручання у Трускавці не гарантують, що не буде рецидиву. Вже більше трьох років у влади міста не доходять руки до комплексного обстеження, а загрози нової інвазії онкоклітин зростають в геометричній прогресії.

Дрогобич нагадує хворого на смертній постелі, якого хочеться добити з жалю, і тільки вроджена гуманність та п’ята Божа заповідь спонукають трудитися над його лікуванням. Є велика надія, що Дрогобич в 2020 піде шляхом Трускавця-2015, проте ще більшими є побоювання, що дрогобицький випадок значно складніший. По-перше, на дрогобицькому видноколі не видно сильного лідера, котрий зміг би бути реальним конкурентом Кучмі (Демко? Метик? Суда? Радзієвський? Лужецький? Мозоль?). А по-друге, переможцем виборів-2020 в місті Котермака може стати й не Кучма, а інший ставленик «козирних», такий собі «туз в рукаві», темна конячка, котру випустять свіженькою десь за півтора року до перегонів.

Зрештою, хто дасть гарантію, що наступним мером Дрогобича не стане Василь Качмар? Те, що він потужніший кандидат від Кучми і в інтелектуальному, і в юридичному, і в ваговому планах, і в особистому шармі, а тим паче по спритності розуму, навіть не обговорюється. Але йому явно дужче до вподоби роль сірого кардинала, як колись його тестю Петрові Іванишину при Козирі. Правда, там була дружба, а тут тільки тверезий розрахунок.

Борислав, хоча й викликає легке занепокоєння, навряд чи за два найближчі роки допустить «козирний» рак повністю роз`їсти свій організм. Все-таки Ігор Яворський – не маріонетка в руках Кремля, а гроші на виборчу кампанію-2015 якщо й отримував, то явно не від Козира. Так що радує хоча б це.

А на завершення – кілька народних приказок. Якою б довгою ковбаса не була, та все одно в неї є кінець. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Хто кому яму копає, той сам в неї впаде. Шило з мішка обов’язково колись вилізе. Хто терпен, той спасен. На Бога надійся, але й сам працюй. Або ти хворобу, або хвороба тебе.

Любий Дрогобиче, одужуй пошвидше! Не спи, а прокидайся! Скинь полуду з очей! І згадай слова Тараса Шевченка з вірша «Я не нездужаю нівроку»:

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

Микола Непетрів

About Admn