Недаремно стверджують, що неможливо збудувати дім, не заготувавши заздалегідь цегли… Ось так і з проведенням реформ – їх необхідність очевидна всім, професійність підготовки та втілення – сумнівна.
Свого часу, під час тримісячного навчання у бізнес-школі (м. Бердянськ, трьохмісячні Всесоюзні курси із підготовки менеджерів), спілкуючись із колегами – польськими лідерами “Солідарності”, автор цих рядків багато дізнався про реформи, як кажуть, з перших вуст. Було це 1989 року, в часи, коли політична воля Михайла Горбачова давала шанс на подальше життя системі соціалізму. Добре пам’ятаю, як мої ділові партнери із Західної Німеччини привезли мені в подарунок… шматок бетону від зруйнованої берлінської стіни. Чесно кажучи, тоді я не був переконаний в успішності змагань Солідарності з добре відлагодженою машиною тоталітаризму. Однак час – найліпший суддя, котрий пошановує щирі зусилля зухвалих та патріотичних людей.
То чи вартує нам винаходити велосипед? Відомо, що надійні засади демократії, перш за все, формує цивілізований розвиток локальних спільнот. Ще у 1890 році наш славетний земляк Іван Франко у своїй праці “Що таке громада і чим вона повинна бути” писав, що “кожна держава складається з громад – сільських чи міських, то все одно перше і найголовніше завдання тих, хто управляє державою, краями, повітами має бути таке, щоб добре упорядкувати і мудрими правами якнайбільше забезпечити найменшу, але основну одиницю. Бо коли громада зле впорядкована, бідна, темна й сама в собі розлазиться, то очевидно, що й увесь побудований на ній порядок повітовий, крайовий і державний не може бути тривалим”. Чи не про нас із вами говорив Каменяр?
Що сьогодні спостерігаємо на рідних теренах та пагорбах столичних? Влада проголосила курс на реформи. Сама ж тупо та цинічно збагачується. Ось сказали пану Януковичу, що японці довели, нібито на золотому унітазі «краще виходить», то й появився у гаранта такий унітаз. Правда, після журналістських розслідувань він десь зник. Може зробили з нього декілька пісуарів, аби у «сім’ї» краще витікало? Чому влада почувається безкарною? Насамперед, через створення засад політичної корупції та марнославство чиновників. Наприклад, у сусідньому Трускавці мер міста та його команда переважно члени «Фронту змін». А владарюють, як поплічники ПР. Зокрема, вже рік не виконують ухвалу облради про створення нормативних засад аби Трускавець отримав статус курорту! На всіх рекламних проспектах про Трускавець, – брехня. Сьогодні місто НЕ МАЄ статусу курорту!
Партійці «Фронту змін» (який вже називають «фронтом ізмєн») у дрогобицькій міськраді є вірними поплічниками міського голови пана Радзієвського. Які б рішення він не приймав та пропонував. – «одобрямс» повний. Тому й щиро обурюється такими ОПАзиціонерами депутат Михайло Ваврин. Та хіба у політиці працює «один у полі воїн»? Щодо марнославства нинішніх владців, – то воно поза межами не лише здорового глузду, але й засад християнської моралі. Ось подейкують, що «ксива» радника президента коштує 30 тисяч баксів, а депутат від ОПАзиції може таких «ксив» продати на 150 тисяч доларів. Продають ВСЕ! Дипломи про неіснуючу престижну освіту (як регіоналів, так і теперішніх їх опонентів), ордени та медалі, різноманітні посвідчення, сертифікати, номінації «найкращих» і т.п.
Влада – хвороба, лікувати яку свідомо відмовляються ті, що нею хворіють. Серед таких, хворобливих марнославців і наш міський голова, із його спробою номінування європейською громадською організацією (ЕБА) на «кращого менеджнера». Коли влада «на горі» щось реформує невігластськи, то першими тривогу повинні забити власне міські голови, бо саме вони обіцяли, що захищатимуть інтереси територіальних громад, що їх обрали, – найняли, за гроші виборців, виконувати владні повноваження. Та ці голови «забили» на інтереси громад. Спостерігаємо це в Дрогобичі де з року в рік цинічно дерибанять освітянський бюджет, «закатують» гроші у дороги, вулиці, не здійснені ремонти та послуги? Йдеться про астрономічні суми, задля отримання яких ЦЯ місцева влада молитиметься на своїх київських зверхників. Теж марнославців.
Як це побороли у сусідній Польщі? Про це говорили поляки на міжнародному бізнес-форумі, який цими днями проходить у Києві. Чи почує їх влада, – під великим сумнівом, адже реформи треба починати із себе, припиняючи банальні крадіжки із бюджету країни та знешкоджуючи корупцію.
В часи реального соціалізму відважні поляки повернули самоуправління (самоврядування) гмінам. 1990 рік, таким чином, став роком народження громадянського суспільства. Структури адміністрації було перебудовано повністю, зокрема ліквідувалися районні управління і так звані спеціальні адміністрації, в яких, як в “чорних дірах”, зникали кошти, а влада не несла жодної відповідальності за недбальство (це щось нагадує читачеві?). Однак ніяких адміністративно-територіальних поділів не відбулося. Лише після восьми років кропіткої роботи та гарячих дискусій парламент прийняв закони про органи самоуправління воєводства та повіту. Проте не забуваймо, читачу, що ще 1981 року величезну роботу над принципами нового територіального поділу Польщі розпочали експерти Солідарності! Недаремно комунальні вибори у Польщі 1990 року дослідники назвали першими за останні п’ятдесят років вільними виборами в Центральній та Східній Європі.
Лише після добровільних постанов гмін 1997 року з’явилися нові мапи повітів. Гміни самостійно визначали столиці своїх повітів (регіонали ж сьогодні пропонують «реформу» – дурисвітське створення 8 областей на всю країну, – О.М.). На територіях повітів діють районне управління, поліцейська комендатура, комендатура державної пожежної охорони і територіальна державна санітарно-епідеміологічна інспекція, тобто ті установи, які мають принципове значення для самостійної успішної діяльності повітів. Логічною стала досить емоційна боротьба за створення нових великих воєводств. Були тут, як і у нас в часи змагань за Незалежність, і “живі” ланцюги, коли тисячі людей, що прагнули однієї мети, об’єднували свої зусилля, і виставки-презентації регіонів, і спеціальні петиції до уряду у Варшаві. Критеріями воєводств стали функційність, загальна безпека, волевиявлення громадян, географічне розташування, узгодженість із європейськими стандартами, культурно-історичні зв’язки і, зрештою, державні інтереси поляків. В результаті зникла ота гнітюча тоталітарна вертикаль влади, за якої всі змушені були дивитися “в писок” наймудрішого, найшанованішого і решти різних “най…” Чи втратили щось там, “нагорі”? Так, втратили постійний головний біль вирішення безкінечних проблем локальних адміністрацій. Натомість набули змоги розробляти ефективну стратегію політики та її впровадження за широкої підтримки населення. І все це стало можливим завдяки тому, що кожна адміністративно-територіальна одиниця є самодостатньою, а їх громади здійснюють реальне самоврядування.
Українська мрія? Швидше добрий дороговказ нашим політикам усіх штибів, як не блудити словами від виборів до виборів, а залишатися в історії і пам’яті нащадків поміркованими рішеннями і справами. Сьогодні наші політики, за умов нового, хоча й не дуже якісного, законодавства про місцеве самоврядування, мають всі шанси повторити успішний досвід своїх найближчих сусідів. Та не забуваймо, що лише ми, виборці, обираємо (чи обрали насправді?,- О.М.) саме тих політиків, котрі здатні осмислити та адаптувати цей досвід, а не лише отримати довгоочікувану недоторканність аби уникнути відповідальності за сумнівні оборудки а часом і відвертий кримінал.
Чому в перехідний період у Польщі не з’явилися олігархи та злодії від влади? Як на мене, цьому є два пояснення. По-перше, всі позики Світового Банку та інших фінансових інституцій були під пильним контролем громадськості, зокрема тієї ж Солідарності. Отже багатомільярдні доларові позики не зникли, як у нас, в різних офшорах, були адресними, а відтак – ефективними, працюючи на економіку держави і людини. По-друге, важливим елементом цивілізованої трансформації було створення засад змін власності, після чого всі форми власності отримали однакову правову силу. За цих умов “прихватизація” стала просто неможливою, а пересічні громадяни отримали надійний правовий фундамент системної і послідовної реприватизації та комуналізації. І це стало потужним стимулом для розвитку громадянських ініціатив і реалізації людського потенціалу. Громада отримала свої, чесні гроші, до яких було “зась” будь-кому із посадовців із нечистими намірами. Такий підхід знищив практику подвійних стандартів у політиці й бізнесі – раз і назавжди. Жоден посадовець не міг дозволити собі протекціонізму чи відвертої корумпованості, різко зріс попит на порядних фахівців.
Ці явища можливі (і вкрай необхідні саме зараз!) й у моїй країні. Для цього потрібна не лише добра воля найвищих посадовців, але й щодення кропітка робота усіх нас, в Україні сущих. Однак найвідповідальнішу роботу всі ми повинні виконати тут, на місцях, контролюючи кожне рішення наших місцевих марнославців. Чи не так? Позаяк ми вже повністю переконалися, що якість самоврядування та нашого суспільного життя насамперед залежить від того, кого ми привели до влади, свідомо чи не свідомо голосуючи за наших обранців.
Олександр Магльона, Президент Асоціації «Нові Горизонти», член НСЖУ
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень