Буквально днями у видавництві “Посвіт” (м. Дрогобич) вийшла книга уродженця Борислава, нашого колеги-журналіста Богдана Британа. Збірка поезій “Гармонія світла” на 100 сторінках – це далеко не повний творчий доробок поета. Вважаємо, що краще буде, якщо замість нас своє слово скажуть вірші Богдана Британа – кілька з них пропонуємо Вашій увазі.
Догоріла свічечка серпня,
Літа нашого мов не було.
В’яну, сохну, хвилююсь і терпну
Наче десь прищемили крило.
Може вже мені не злетіти
У жагучих твоїх очах,
А картатись і нудити світом
Тихо каючись по ночах.
Я тебе і себе не послухаю,
Оглядаюсь назад крадькома
І тиняюся сонною мухою
По стежках, де тебе вже нема.
Плаче осінь – ятриться напруга
І болить прищемлене крило.
Осінь… осінь – то смерть моя друга,
Хоча першої ще не було.
***
Іду сердитий гонорово,
Іду печальний до небес,
Несу незвіданий свій хрест,
Спираючись на віще слово.
Іду, куди не знаю сам.
Такий розхристаний вітія.
Ще так далеко до Матвія
І близько так в універсам.
О доле-доленько, прости,
Прости людині у людині.
Хай сповняться слова від нині,
Хай помагають нам хрести.
***
Здалось, що я і ще не жив,
Іще тобою не тужив,
Що мені ти не дружина,
Що я іще мала дитина.
Таке білявеньке хлоп’я,
А, може, й я уже не я
А так собі – фантазія.
І, може, світ уже не світ
А тільки тінь минулих літ,
А, може, й того не було
І не горіло, не цвіло,
Не зеленілася трава,
А все життя – це гра в слова.
***
Це місто замучених людей.
Воно згароване і чорне.
Ніхто до тебе тут не йде,
Ніхто тебе тут не пригорне.
Ти сам-один і пустота
І недокурки в попільниці.
Тут невідома висота,
Тут навіть сон тобі не сниться.
Це місто є. Воно твоє.
Воно в тобі, а ти у ньому.
Це місто щось тобі дає,
Чого не зрозуміть нікому.
Тут народилася печаль
І ти її щоночі трубиш.
Але тобі це місто жаль.
Ти тут живеш… живеш… Бо любиш.
***
Ця ніч всьому першопричина –
Їх двоє: жінка і мужчина,
І хтось когось наздоганя –
Коня… півцарства за коня.
І що слова, пусті розмови –
Ведуться заповітні лови –
І вже не буде вороття –
Такий закон, таке життя…
Втікай, як можеш утікати –
Осідланий Пегас крилатий.
Злети високо – аж до неба –
Та ще ніхто не втік від себе…
Дурманом пахне черемшина.
Втікають жінка і мужчина –
Обоє цим дурманом хворі.
В них очі палахтять, мов зорі,
А на вустах, як наслання –
Коня… все царство за коня…
… І хтось когось наздоганяє
Уже за пеклом і за раєм.
Для них обох – єдиний лік –
Ніхто від себе ще не втік…
І знають жінка і мужчина –
Весна всьому першопричина..
Хто з них піддався, хто упав,
Ніхто не бачив… не сказав…
***
Нема ні величі, ні малості
У першосутності буття.
Є вічний поклик досконалості
І вічна спрага каяття.
Від космосу і до мізерії
Нема сакральної межі,
І в цьому – логіка матерії,
І в цьому – таїнство душі.
***
Старий-старий, а ще горить від дотику.
Ще ого-го! – хоч сива голова.
Журнали полюбляє про еротику
І різні кучерявенькі слова.
З усіх напоїв – п’є лише водичку,
А на святах – лише сухе вино.
Він, кажуть, має в місті молодичку
І ще дівчат запрошує в кіно.
Воно, звичайно, з погляду моралі,
Яке кохання в пору сивини,
Ще й фронтовик і має дві медалі
І два осколки в грудях із війни.
А по війні, ну хто б в оце повірив, –
Яка диявольська рука
Його нагородила ще й Сибіром,
Щоб знав, як розпускати язика…
Ще двадцять років обтинали крила
Йому мундири голубі.
Забрали молодість, а силу
Не здужали присвоїти собі.
Його, буває, хтось бере на кпини,
Мовляв, дідусю, йдіть до онучат, –
Він тихо скаже: «Я не маю сина,
Тому на старість ходжу до дівчат».
І ще добавить: «Сам я син народа
І для народа геть усе віддам» –
І посміхнеться. Це сама природа
Сміється в очі немічним катам.
Редакція “ТВ”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень