Мене, як людину читаючу з довкілля, за останні декілька місяців вразили дві книги. Перша – «Історія Українського народу”. – Львів, «Апріорі», 2010, 608 с., автором якої є Святослав Семенюк, директор інституту західних українських етнічних земель фонду «Україна – Русь». Гадаю, що з власною думкою про цю працю, яка перевернула увесь мій історичний світогляд, я колись ще виступлю.
Інша книга не має таких фундаментальних обсягів, але не менш глибокоємка за своїм ідейним змістом та професійним висвітленням теми. Вийшла вона на початку літа 2011 року у видавництві «Коло», м. Дрогобич. Написав її науковець, фаховий лінгвіст-мовознавець та історик, мій даній товариш і наш краянин Євген Мельник. У січні 2010 року він друкував у газеті «Франкова криниця Підгір’я» свою розвідку «Трускавець. Нова версія походження назви». Продовжуючи дослідження в галузі ономастики (наука про назви), пан Євген, який володіє декількома мовами, розширив коло пошуковості і згрупував у працю – «У пошуках втраченої пам’яті. Шкіц до критики вітчизняної концепції Давної Руси», – Дрогобич, Коло, 2011. – 96 с.
У пропонованій книзі, як сказано в анотації, на основі лінгвістичного аналізу топонімів робиться спроба розкрити історичні реалії Галичини, починаючи з приходу на Прикарпаття хорватів у ІІІ століття н.е. Дібраний матеріал дозволив у контексті нового бачення європейського етногенезу пояснити деякі назви народів континенту, походження яких вже протягом століть є предметом суперечок вітчизняних та зарубіжних науковців. Результати дослідження Євгена Мельника не тільки доводять безпідставність концепції походження та назви Давної Руси як «колиски трьох братніх народів», але й розкривають хибність використання етноніму Русь в українській історичній науці.
Щоби майбутні читачі бодай частково зрозуміли коло пошукових напрямків автора, наведемо зміст його праці: – « Походження назв Трускавець та Дрогобич у контексті історичних реалій регіону ІІІ століття нашої ери», «Першоджерела русів», « Етимологія назв деяких європейських народів», «Як русини-верховинці стали бойками і гуцулами», «Берда як метафізична складова архетипу гори», «Хорватський «слід» у топоніміці Галичини».
У передмові автор наголошує, що «свобода мислення і нові підходи до вивчення давнини … закономірно породили нове бачення історичного минулого», і водночас застерігає щодо спрощеного підходу до трактування топоніміки. Бо «внаслідок своєї вузької спеціалізації автори не можуть синтезувати широкий спектр явищ, насамперед лінгвістичного характеру». Не варто робити головні акценти на народних переказах, які «не можуть бути достовірним джерелом у дослідженні походження назв, бо народна пам’ять зберігає тільки відблиски історичних подій».
Для ґрунтовних тверджень (і в топоніміці, і в етимології тощо) стосовно назв (а в Україні є понад 32 тисячі населених пунктів, з них 130 – це міста і містечка) – потрібно володіти іноземними мовами. Треба йти невторованим з глибоким лінгвістичним запасом знань шляхом пізнання, а не посилатися на застарілі ідеї і концепції навіть широковідомих діячів наукового світу. Адже часто-густо так звані «наукові праці», – це переливання з пустого в порожнє, це триндіння, прикрите фіговим листком термінології.
Досліджуючи походження назви «Трускавець», Є. Мельник вказує, що дуже близько до розгадки цього питання стояв В’ячеслав Цвєтков. Євген Мельник поділив слово «Трускавець» на частини (Т-рус-ка-вець) і посилаючись на мову басків, німецьку, болгарську, чеську, словацьку, польську, сербську, хорватську мови виводить – то руське обійстя (село або поселення).
Ідентично розглядає і назву «Дрогобич», а як резюме – це іменник жіночого роду, бо назва утворена від словосполучення Дорога о (на) обич (обеч, обец). Тобто дорога до давнішого від Дрогобича поселення (обича) – до Трускавця.
Ця невелика книга дає масу ідей для пошуковців світу науки. Так він вказує на проблеми письма, тобто письмового відтворення мовного (словесного) етногенезу назв, наприклад, руси ( пруси, боруси, етруски, та ін.), що носить самостійний характер (с. 26).
Вказує (глибоко аргументовано), що варяги і руси – назва одного народу (с. 28).
Дає енциклопедичне тлумачення назви «Червона Русь» (с.31).
Науково доводить, що Київ не є «матір’ю міст руських» (с.33).
Дане дослідження дає змогу (у певній мірі) пізнати духовний світ давньої людини, хоча ми знаємо, що протягом 40 тисяч років ( чи більше) людина не змінювалася корінним чином ні за своїми біологічними і психофізичними якостями, ні за своїми «первісними неусвідомлюваними імпульсами».
Автор наводить слова російського історика Карла Ясперса, що «ті нікчемні дані про доісторію, які ми створюємо з допомогою етнографії, фольклористики та історії і використовуємо для психологічного уявлення про первинні потяги людини, служать нам дзеркалом нашої сутності, яка відкриває нам те, що ми часом радо приховуємо самі від себе, про що ми при відомих обставинах забуваємо і що, раптово перетворюючись в реальність, вражає нас і сприймається нами як катастрофа». Тому Є. Мельник і пише: «Я буду прагнути уникати однозначних суджень та висновків і надавати читачеві самому знайти відповіді на запитання».
Він показує, що розпад праетносів – ключ до розуміння виникнення етносів. І не підлягає сумніву, що будь-яка самоназва є наслідком виділення із етносередовища.
Можна сказати ще багато захоплюючих слів щодо цієї порівняно невеликої за обсягом книжки, але висновок напрошується єдиний – вона вар тісніша від багатотомних творінь, що ми знаємо досі. Ця книга потрібна для утвердження українськості в серцях, помислах і чині кожного, хто вважає себе Українцем.
В’ячеслав Умнов
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень