/Інтерв’ю з лікарем-наркологом/
Переконувати в тому, наскільки гострою для Борислава та нашого регіону є проблема наркоманії, мабуть, нікого не потрібно. Щоб упевнитися у цьому, достатньо зранку пройтися алеями нашого парку – мало не біля кожної лавочки побачите використані одноразові шприци. Це справжній знак біди. Біди, що нависла над нашим молодим поколінням, а отже, над майбутнім нашого міста й України взагалі, адже у східних реґіонах держави ситуація ще катастрофічніша. Причини цієї страшної недуги — соціальні: наростаюче безробіття, неможливість реалізувати себе у суспільстві, що оцінює людину тільки за кількістю грошей у її кишені; жодних перспектив, що ними мала б забезпечити держава, коли справді турбується про молодь та й народ взагалі. Але для того, щоб подолати цю біду, кожен із нас зобов’язаний зробити бодай щось — бодай те, що залежить власне від нього. Вилікувати людину, призвичаєну до наркотиків, дуже й дуже важко. Це справа фахівців. А от переконати підростаюче покоління, що цього зла можна уникнути, відмовившись від першої затяжки сигарети з «травичкою» чи наркотичної пігулки, зможемо, коли долучимося всі разом — батьки, педагоги, медики. І навіть телепередача чи публікація у газеті можуть когось зупинити за крок до тієї межі, із-за якої повернення у нормальне життя вже не буде. От і запросили ми до розмови лікаря-нарколога центральної міської лікарні Віктора Тукачова, для якого порятунок людей, котрі втрапили у наркотичну пастку, — це професія.
– Пане Вікторе, професія у Вас справді дуже складна – нікому не побажаєш, щоб кожного дня стикатися із такою страшною людською трагедією. Адже людина свідомо себе знищує і часто навіть не має бажання зупинитися, хоч розуміє, що попереду – смерть.
– Це справді дуже велика біда для близької людини, котра втрапила у наркотичну пастку. Починається все з малого – з цікавості скуштувати заборонений плід. Молодість, поряд так звані друзі, які, знаючи, що приречені (адже від наркотичної залежності дуже важко вилікуватися), пропонують і пропагують отой кайф: «Ти спробуй, то файно…». Вони ж не говорять, що попереду – прірва, з якої вибираються одиниці. От і спробує той бездумний підліток, щоб не відриватися від компанії. І – все. Бо коли для того, щоб стати хворим алкоголіком, потрібні кілька років, то для того, щоб стати наркоманом, достатньо тижня. А враховуючи ті синтетичні препарати, що є зараз, інколи достатньо й однієї ін’єкції, щоб з’явилася ота залежність, від якої вилікуватися дуже й дуже важко. Це надто швидко затягує. Потрібні щораз більші дози і, почавши з півкубика наркотику, дуже швидко та доза збільшується до одного, двох, а врешті – смерть від передозування.
– Наскільки знаю, багато наркоманів помирає навіть не від передозування, а від тієї ж ВІЛ-інфекції…
– Так, це дуже часто. Адже колються одним шприцом. І коли один із них хворий на СНІД, то ВІЛ-інфекція передається усій компанії. Крім того, може потрапити у кров й інша інфекція. А окрім того, наркотики коштують дорого: людина деградує і йде на крадіжку, на грабіж, на будь-який злочин, щоб роздобути кошти на чергову дозу. Далі – кримінал, тюрма, життя закінчено.
– Добре, пане Вікторе, у Вас двадцять п’ять років практики як лікаря-нарколога, перебачили Ви всього за цей час. Наскільки виліковна ця недуга?
– Бачите, найголовніше – щоб розпочати лікування на ранніх стадіях. Міг би навести багато прикладів, коли людина, відчувши, що її затягує ота наркотична залежність, приходить до нас чи то сама, чи за допомогою рідних та близьких. Допомагаємо, й ці хворі стають повноцінними людьми. Та й самі ми ведемо велику профілактичну роботу, аби на ранніх стадіях виявити, що підліток призвичаюється до наркотиків. Це, звичайно, спільно зі вчителями, батьками. Адже інколи все розпочинається навіть із куріння звичайних цигарок. Деякі виробники у гонитві за прибутками навіть до звичайного тютюну додають «легкі» наркотики, що сприяють звиканню. І це не вимисел, це так воно і є. Батьки чи вчителі, коли помітили щось підозріле, можуть звернутися до нас. Зараз є якісні тест-системи, що дають можливість виявити будь-який вид наркотиків. Для цього достатньо зробити відповідну пробу сечі, щоб мати чітку картину, чи вживався наркотик і навіть який саме.
– А Ваші поради для батьків: що їх мало би насторожити і стати приводом для звернення до лікаря?
– Батьки в першу чергу мають звернути увагу на зміни у поведінці дитини. Якщо син чи дочка раніше були лагідними й відкритими для спілкування, і раптом збайдужіли до рідних, а ще конкретніше, коли почали пропадати з оселі якісь речі, дитина перестала спілкуватися з батьками, замкнулася в собі – це має насторожити. Коли дитина безпідставно змінюється психологічно – є привід для занепокоєння. І нічого страшного, якщо для перестрахування батьки звернуться до нас. До речі, такі звернення зовсім анонімні, але перестрахуватися, коли вболіваєте за долю своїх дітей, варто.
– Ще одне запитання. От ідеш містом і дуже часто на узбіччі можна побачити використані одноразові шприци. Що, так багато у нас наркоманів?
– У мене на обліку зараз десь тридцять чоловік. Спокійно можна додати ще один нуль. Це – мінімум. А статистика не відображає реальну картину через те, що у нас діагноз «наркоманія» може бути поставлений тільки тоді, коли людина пройшла обстеження стаціонарно. Тоді я можу поставити цього хворого на облік. Навіть, коли знаємо, що ця людина дійсно наркоман. Але коли вона не погоджується на лікування, то не можемо поставити її на облік. Тому такі розбіжності між цифрами і реальною ситуацією. Таке вже благеньке наше законодавство. Якщо така людина не погоджується на лікування – ніхто не має права її змусити. Україна підписала Гельсінські угоди, що примусове лікування порушує права людини. Особисто я вважаю, що це – злочин проти нашої молоді, проти нашого народу. Є сили, зацікавлені, щоб тривало виродження нації, виродження наших дітей. Не побоюся слова “геноцид”.
– Але Ви особисто, як лікар, робите все, щоб уберегти молоде покоління?
– Звичайно. Хоча скажу, що дуже нелегко працювати з нашими пацієнтами, з наркоманами. Якщо людина вже стала залежною від наркотиків і навіть пролікувалася стаціонарно, то після лікування, побачивши шприц, часто не може подолати бажання повернутися до старого. І скочується далі на дно. Потрібно мати велику силу волі, знайти сенс життя. Мати підтримку близьких – і тоді можна вибратися із тієї наркотичної пастки.
– Пане Вікторе, все пізнається у порівнянні. Ви уже двадцять п’ять років працюєте лікарем-наркологом. Чи змінилася ситуація за цей час до кращого?
– Позитив, певно, в тому, що на відміну від дев’яностих років зараз у нас набагато менше наркоманії серед учнів шкіл. Можна сказати, нема школярів-наркоманів. Інша справа – молодь, яка закінчила школу і не знайшла свого місця в житті. Не вступила у вуз, не знайшла роботи, а батьки – заможні, або висилають гроші десь із-за кордону. Ось ці підлітки і потрапляють на гачок наших місцевих наркоділків. Адже наркотики потребують грошей.
– Тобто є «заслуга» у поширенні наркоманії і тих батьків, які тяжко працюють за кордоном, щоб забезпечити матеріально своїх нащадків?
– Безперечно. Бо дитина без батьківської опіки фактично стає некерованою. Нібито вже й доросла, але ж нема життєвого досвіду, немає поряд тих, хто б міг застерегти від біди, хто був би для неї авторитетом. А, окрім того, знає, що мама пересилає гроші бабці, а отже, й шукає розваг на свою голову. От і дожили до ситуації, коли за статистикою Борислав в області на третьому місці після Львова і Червонограда – за кількістю ВІЛ-інфікованих на сто тисяч населення. У нашому місті більше сотні ВІЛ-інфікованих, серед них – 22 наркомани, що перебувають у мене на обліку. Тобто 80 відсотків наркозалежних підхопили ще й цю страшну недугу. Це страшна статистика, адже якщо людина заразилася СНІДом, то лікування вже немає. Вона приречена.
– Пане Вікторе, а коли ж розпочалася та пошесть у Бориславі?
– Ще в дев’яностих роках. Тоді епідемія СНІДу розпочалася в мікрорайоні Баня. Саме цей район був на першому місці по наркоманії. І значною мірою завдяки роботі вчителів восьмої школи спільно з нами ситуацію вдалося переламати. Нині на Бані є кілька наркоманів – ВІЛ-інфікованих, але це десь тільки один процент від загальної кількості по місту. Саме завдяки тому, що за п’ятнадцять років там провели дуже велику профілактичну роботу, в першу чергу педагоги школи. Цього, на жаль, не можна сказати про інші школи міста. Якби стільки уваги приділяли проблемі наркоманії в інших школах, то, може, і по місту статистика була б більш оптимістичною. Зараз найкритичніша ситуація у мікрорайоні Коваліва. І тому, що там мешкає ледь не половина населення Борислава, і тому, на мою думку, що підлітки, які там мешкають, менш контрольовані. Зайшла дитина у під’їзд дев’ятиповерхового будинку нібито до знайомих, а спробуй проконтролюй, з ким вона, і в якій компанії. А найбільш спокійно в Тустановичах, Мразниці, Губичах – там підлітки більше займаються господарськими справами, постійно на виду і під контролем батьків, там люди знають один одного, а громадою, звичайно, легше побороти будь-яке лихо.
Наголошу ще раз: дуже багато залежить і від батьків, і від шкільних наставників, і від наставників духовних – маю на увазі священиків, і від нас, медиків. Хотів би наголосити, що тільки спільно зможемо уберегти нашу молодь, наше майбутнє від тієї страшної наркотичної пастки, куди дуже легко втрапити, але вибратися з неї дуже й дуже складно.
Розмову вів Ігор Юринець, газета “Нафтовик Борислава”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень