Пропонуємо вашій увазі ексклюзивне інтерв’ю Олександра Короля – головного режисера Львівського музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича.
– Розкажіть, будь ласка, спочатку трошки про себе.
– Закінчив Київський інститут культури, працював у театрах Маріуполя, Білої Церкви, Коломиї, Луганська. Наразі в Дрогобичі. Працюю тут уже сім років.
– Чому так їздили по різних театрах?
– Різні причини. В деяких театрах просто ставив вистави, як, скажімо, в Луганську. В Коломиї працював більше двох років. У Маріуполі півроку працював.
– А чим Вас Дрогобич притягнув?
– Дуже цікава історія. Після того як я працював у Коломиї і змушений був з певних обставин піти з театру, переїхав у Білу Церкву. Ставив там виставу. Вечором дивився фільм на тему УПА, показали гори, Черемош. Мені так якось сумно стало. Була вже пропозиція, щоби я переїхав у Дрогобич, я зателефонував директору, він погодився. Перед Різдвом я зателефонував, а після Різдва вже був у Дрогобичі. Так захотілося. Не знаю чому. Я сам киянин, народився і прожив усе життя в Києві.
– Немає такого відчуття, що в Києві академічні театри, а тут все-таки вважається Дрогобич провінцією?
– Я би не сказав, що Дрогобич – провінція. Мінуси є в будь-якому театрі, але так само й плюси. І ті плюси, які є в театрі у Дрогобичі, мене більше влаштовують, ніж, наприклад, ті, що є в Києві.
– За цей час які важливі, на Вашу думку, спектаклі Вам вдалося поставити в Дрогобичі?
– Я стараюся вибирати такий матеріал і ставити спектаклі, щоби вони всі були важливі. Щось більше задовольняє, щось менше. Не завжди вдається показати те, що хочеться, багато на те є причин. Мені здається, режисер не може бути до кінця задоволений своєю роботою. Розумієте, коли режисер сидить вдома і в голові бачить одну картинку, то ніколи в житті один в один ксерокопія не вийде на сцені. Воно може вийти набагато ліпше, ніж придумав режисер, а може вийти зовсім по-інакшому. Є порив до того, щоби постійно ту виставу доробляти, постійно її підживлювати.
– Скільки на рік ставите вистав?
– До п’яти дорослих вистав. Плюс дитячі вистави.
– Це ж велике навантаження.
– Велике. В нас є молодий режисер. Є актори, які пробують ставити вистави. Не на одного мене йде навантаження. Згідно законодавства, головний режисер ставить дві вистави на рік, а черговий режисер – три.
– З самого початку, напевно, Ви збиралися бути актором?
– Ні, режисером. Справа в тому, що до інституту я вчився в театральній школі на акторському відділенні. Склалася така ситуація, що була можливість спробувати себе в режисурі. Ми ще діти були, то був 10-11 клас. Я взяв на себе сміливість і спробував поставити спектакль, і мені просто сподобалось – сам момент підготовки, розбору і таке інше. В мене вже не було ніяких сумнівів, що я актором бути не хочу, мені більше імпонує режисура.
– Які прем’єри найближчим часом побачать дрогобичани?
– Це прем’єра “Елегія Stiks”, присвячена 65-літтю акції “Вісла”. Також поставимо п’єсу “Мартин Боруля”. Восени готуємо виставу на тему УПА. Плануються комедії англійських драматургів. Планів дуже багато.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про “Елегію Stiks”.
– Спочатку виникла сама ідея зробити щось цікаве до цієї річниці. По театрах, ми так подивилися, цим ніхто не займається. Перша проблема виникла, коли ми почали збирати матеріали. Інформації було обмаль, її практично нема. Десь там трошечки, десь там – і все. Але все максимально прив’язане до політики. Самі розумієте, що тема трохи кусюча. Тому п’єсу довелося писати самим. А допомогу ми знайшли випадково – в Ольги Токарчук, вона є донькою переселенців, мешкає у Вроцлаві. Ми натрапили на її роман. П’єсу писали я і київська драматургеса Тетяна Іващенко. Ми ставили в Дрогобичі її “Таїну буття” про Івана Франка. Це вистава за мотивами роману, але є речі, які ми писали від себе.
– Тобто Ви намагаєтеся художньо осмислити ті події? І щоби було менше політики.
– Якщо чесно, ми відійшли від політики. Звідси випливає і назва, тому що елегія як жанр – це сумний вірш, оповідь, і Стікс – з грецької міфології Ріка Смерті. Тобто в даному випадку саму ріку Вісла, за яку перевозили людей, я ототожнюю з рікою Стікс, якою перевозять не поляки, а сам Харон, – це стало дуже образним. Вивозили не лише за Віслу, а й на Сибір. Ми вирішили не зачіпати політику, а показати переживання людини, яка потрапляє в подібну ситуацію. Це було для нас найголовнішим: що відчуває людина до перевезення, під час акції й після цього.
– Коли прем’єра цієї вистави?
– Плануємо першого травня. Ми довго думали, чи показувати цю виставу спочатку в Дрогобичі, а потім у Польщі, чи навпаки, все ж таки вирішили спробувати на нашому глядачеві. Це трошки небезпечна тема і сама вистава трошки небезпечна. З ризиком ідемо на це. А вже після прем’єри другого травня виїжджаємо на гастролі в Польщу на десять днів.
– Ольга Токарчук все-таки польська письменниця. Чи не буде перегину в польський бік?
– П’єса побудована таким чином, що, як кажуть, п’ятдесят на п’ятдесят – і польського, і українського. Хоча, я знову кажу, політики у виставі немає абсолютно. У центрі – людина.
– Ви казали, що на 60-ліття УПА теж готуєте прем’єру. Що це за вистава?
– Я вам скажу так. Ім’я драматурга досить відоме. Це місцевий драматург із Дрогобича.
– Хто ж це, якщо не секрет?
– Поки що я не хочу розголошувати ім’я драматурга, бо ми ще допрацьовуємо матеріал.
– Це професіонал?
– Так. Наразі я не хочу розкривати всі карти.
– А яка назва вистави?
– Назва так само опрацьовується. Ми тільки приступили до роботи над самим матеріалом. П’єса вже готова, але є моменти, які треба доопрацювати. Назви є декілька варіантів, але ми працюємо над тим, щоб вона була влучною. Ви розумієте, що тема так само є кусючою.
– Ви пристосовуєте те, що людина написала, до умов вашого театру?
– Ми обов’язково будь-яку п’єсу мусимо адаптувати до умов нашого театру. Можу сказати, що п’єса написана на основі реальних подій, які відбувалися на Дрогобиччині. Дуже обережно приступаємо до цієї теми. Як тільки ми “розігріємося”, тоді можна буде сміливо говорити, хто працює, хто пише.
– Яку виставу в своєму житті Вам би хотілося найбільше поставити? Які для цього потрібні умови? Акторський склад?
– У мене на сьогоднішній день немає мрії про конкретну п’єсу. В мене є мрія ставити достойні матеріали, щоби вони були художньо грамотні, цікаві, різножанрові, різнопланові для будь-якого глядача, щоби ми задовольняли потреби не лише еліти, а й звичайної людини, щоби будь-хто зі списку міг вибрати для себе ту виставу, яку хоче побачити.
– А як особисте життя?
– В мене прекрасна дружина, артистка нашого театру. Сину три роки. Він уже бере участь в спектаклях. Його виносили на сцену в п’єсі “Запорожець за Дунаєм”, коли мав два роки. В дев’ять місяців у Харкові його виносили на сцену в п’єсі “Проста історія”. Моя дружина народжує дитину по ходу дії, і ми ризикнули винести живу дитину на сцену. Він адаптується до сцени, сцену любить.
– А побутові умови?
– Маємо службову квартиру. Нормально. Жити можна!
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень