Пам`ятайте! Без України нема Росії!

Помните… Без Украины нет России

Лев Троцький

Суверенна Українська Держава в 2007-2008 рр. уперше широко відзначила трагічну подію нашої драматичної історії – 75 роковини загибелі мільйонів українців через штучно влаштований голодомор-геноцид, до якого вдався більшовицький уряд СРСР в 1932-1933 рр. як до нової репресивної зброї.

Багаторічні дослідження вітчизняних та зарубіжних учених, свідчення сучасників, численні архіви і документи високих урядових радянських установ, що в наш час оприлюднюються в пресі, дали тепер повне право дослідникам назвати цю подію не просто стихійним лихом – голодомором, а геноцидом. За визначенням ООН цей термін означає навмисне знищення народу чи спеціальне цілеспрямоване винищення народу чи певної національності, чи «навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове їхнє фізичне знищення».

Саме такий геноцид щодо українців був застосований більшовицьким урядом в 1932-1933 рр. на території України, а також на Кубані та в інших краях, де жили компактно значними групами українці.

Уряд Й. Сталіна-Джуґашвілі повністю скористався теоретичними настановами і практичним досвідом своїх геніальних попередників, які зробили своєю основною зброєю – при завоюванні влади в Російській імперії – червоний терор: кулемет і голод. Вожді революції 1917 р. Володимир Ленін-Ульянов і Лейба-Лев Троцький-Бронштейн створили величезну кількість теоретичних праць про терор як метод завоювання влади, котрі знайшли широке застосування ще в перші роки їхнього правління. Бо вони насаджували з його допомогою у захопленій ними російській державі свою владу, свою систему цінностей, котрих не сприймали широкі верстви суспільства, зокрема селяни ні в Росії, ні в Україні чи інших національних регіонах колишньої імперії.

Формулою насильницького захоплення влади і встановлення свого контролю над величезною країною став відомий термін диктатура пролетаріату», котрій, нібито, мала перейти вся влада в країні. Але давно вже відомо, що та влада в Росії ніколи не потрапила до рук робітників-пролетарів. Її захопили до своїх рук більшовики, які ніяк не були пролетарським робітництвом, а були вихідцями із колишніх декласованих дворян, чиновників і, в найбільшій мірі, торгово-ремісничого прошарку населення. Вожді цієї групи людей діставали, крім того, значну фінансову підтримку від іноземних банкірів і, зокрема, від німецького уряду, який прагнув ще в роки І Світової війни повалити Росію як свого конкурента в Європі.

Обіцяючи селянам Росії землю, а робітникам фабрики і заводи, вони змогли приховувати свої справжні наміри. Але як тільки селяни, у яких у першу чергу забирали продовольство, починали чинити опір, нова влада стала до них безпощадною. Так само безпощадно вони ставились і до спроб інших народів, зокрема, і в Україні, що була житницею імперії, відділитися від більшовицької Росії. Уже в перші роки радянської влади на території України було створено 18 концтаборів для інтелігенції, священиків, підприємців, безробітних, також були створені «Будинки примусових робіт» (ДОПРИ) і т. ін., куди закидали тисячі людей, або розстрілювали.

Щодо України, яка своїм визвольним рухом і універсалами Центральної Ради заявила про своє бажання бути суверенною державою (до речі, спочатку мова йшла тільки про  її федеративний статус у складі демократичної Російської держави), ставлення було особливо жорстоким. Ніякого автономного статусу їй не передбачалось давати – лише повне поглинання її радянською російською державою. У ті час Л. Троцький-Бронштейн навчав своїх агентів, яких засилав у тили України для боротьби з проголошеною ІІІ Універсалом суверенною федеративною державністю України: «Помните… нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может». (1) А в секретному протоколі ЦК РКП(б) 1919 р. лідери більшовицької партії заявили про необхідність «злиття України з радянською Росією».

Україна була потрібна більшовицькій владі як житниця хліба, металу, солі і т.д., а також і як плацдарм для проведення світової революції» – зокрема, в європейських країнах, і створення так званої «Міжнародної соціалістичної республіки». З цього приводу відомий російський мислитель Бердяєв Н.А. слушно заявив, що «самый интернационализм русской коммунистической революции – чисто русский, национальный… Русский мессианизм родственен еврейскому мессианизму», котрий поєднував у собі «тоталитарное мировоззрение с гибкостью и оппортунизмом в средствах бороьбы» (2).

Через те будь-який опір більшовицькій владі в Україні і в Росії викликав ще в 20-ті роки жорстоку розправу з боку керівних російських комуністів-більшовиків. А поскільки селянство, у якого постійно насильно відбирали хліб ще в перші роки революції, найбільше протестувало проти цих грабунків, більшовицькі лідери оголосили його ворожим класом. Ще в 1918 р. В. Ленін-Ульянов у ряді своїх статей і директив створив теоретичну концепцію про те, що селянство – ця «дрібнобуржуазна стихія» – є «головним ворогом соціалізму». Він говорить про те, що в селянській Росії «преобладает и не может не преобладать мелкобуржуазная стихия». І уточнює, кого він має на увазі: «мелкое товарное производство (сюда относится большинство крестьян из тех., кто продает хлеб)» (3). Тобто, більшість селянського населення країни оголошується вождем головним ворогом більшовицької влади, з яким вона і розпочала боротьбу. Адже це селянство не бажало віддавати новій владі хліб, вирощений власною тяжкою працею. Ленін про це пише відверто: «Мелкая буржуазія сопротивляется против всякого государственного вмешательства, учета и контроля». А через те: «Либо мы подчиним своему контролю и учету этого мелкого буржуа… Либо он скинет нашу рабочую (!) власть неизбежно и неминуемо» (4).

А щоб перемогти цю більшість населення в країні, лідер більшовизму виробив план розколу селянських мас. «Мы обязаны разжечь там, в деревне, ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе», – навчав великий вождь. І не раз вказував, що «кампания против деревни – это военная кампания. Крестьяне, уклоняющиеся от смачи хлеба… об’являються «врагами народа» (5). Проти них, цих ворогів народу», потрібно, навчав Ленін, «проводить беспощадную террористическую борьбу и войну…» (6).

Тож коли у Пензенській губернії в Росії в 1918 р. селяни підняли повстання проти відбирання у них хліба, вождь «пролетариата» послав наказ керівникам тамошніх комуністів з таким планом дій: «…Восстание п’яти волостей кулачья долино повести к безпощадному подавлению. Этого требует интерес всей революции… образец надо дать.

1) Повесить, непременно повесить, дабы народ видел, не менше 100 заведомых кулаков, богатеев, кровопийц.

2) Опубликовать их имена.

3) Отнять у них весь хлеб.

4) Назначить заложников. Сделать так, чтобы на сотни верст кругом народ видал, трепетал, знал, кричал: душат и задушат кровопийц-кулаков…

P.S. Найдите людей потверже» (7).

Подібні директиви, вимоги і накази Леніна вимагали нищення не тільки заможних селян-куркулів, а й усіх хліборобів, котрі ховали свій здобуток від продовольчих більшовицьких загонів, які конфісковували урожай зерна. Не раз Ленін говорив і про заручників-селян – як метод боротьби із неслухняним селянством. «Я предлагаю «заложников» не взять, а назначить поименно по волостям», – не раз уточнює він свою вимогу. Ленін закликав «лучних робочих» створювати «надёжную рабочую армию» для «безпощадного похода на деревенскую буржуазію и взяточников». «Надобно поощрять энергию и массовидность террора против контрреволюционеров», – говорить він, – для того, щоб «конфисковать весь хлеб и всё имущество у восставших кулаков и повесить зачинщиков…», «…расстреливать заговорщиков и колеблющихся…», «назначайте (не берите, а назначайте заложников из кулаков, богатеев и мироедов…» (8).

Ленін настійливо й уперто вимагає безпощадності, насилля, терору не лише щодо так званої сільської буржуазії, а й до своїх політичних опонентів – есерів і меншовиків, інакодумців-інтелігентів, церковних діячів.

Та найбільше – щодо селянства. «Тайно підготовить терор: не обходимо и срочно», – дає він вказівки своїм соратникам (9). «Казнить, расточать или иным образом уничтожить» тих партійців, які не схвалювали його лінії.

22 серпня 1918 року під час повстання селян у Росії в Саратовській області він категорично вимагав усіх розстріляти, «никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты» (10). Під час повстання в Астрахані він дає подібний наказ: «Во чтобы то ни стало бістро ликвидировать и до конца восстание» (11). Такий же його наказ летить і до Симбірська: «Расстреливайте за сокрытие винтовок» (12).

В Туркестані було запрошено на переговори з радянськими керівниками 183-х очільників селянських повстань і 151-го – присудили до розстрілу (13).

Подібні накази Леніна летіли і під час придушення заворушень у районі Війська Донського в 1917 р.: «Решить проблему казачества, – наказує вождь, – путем поголовного его истребления… Расстрелять каждого, у кого будет обнаружено оружие… (а відомо, що кожен козак мав право на користування зброєю – автор). Расстрелять каждого, у кого будет оружие. Все деньги и ценные вещи конфисковать, оприходовать, сдавать» (14).

Коли Центральна Рада, Гетьманат і Директорія в Україні зазнали поразки від агресивного наступу більшовицьких військ, і влада перейшла до рук більшовицького українського уряду, розпочалися грабування селян і в Україні.

У 20-х роках ХХ століття тут вибухнула величезна кількість селянських повстань. Одним із найбільших і маловідомих – через замовчування більшовицькою владою – було Нікопольське повстання 1920 р., яке охопило кілька довколишніх сіл – Новопавлівка, Настасівка, Грушівка, Червоно-Григорівка та ін. Про нього стало відомо вже в 1990-ті роки. Повстання було розгромлене регулярними частинами червоної армії (15). У початках 20-х років військами було розгромлене повстання на Київщині в м. Борисполі. Тут було спалено 500 дворів, а всіх учасників повстання – розстріляли. Крім того, взяли в заручники кожного десятого чоловіка і також розстріляли (16).

Величезне повстання вибухнуло в цей же час на Полтавщині в Глобинському районі. Великі повстанські загони очолювали місцеві селяни – Келеберда, Кикоть, Скирта, Халявка, Шевченко, Срібний та ін. (17). Розгортався широкий селянський рух на Запоріжчині на чолі з Н. Махном (18).

Боротьба більшовицько-радянської влади з українським селянським рухом завершилась її перемогою. На початку 20-х рр. було ліквідовано 444 повстанських загонів. У селян відібрали хліб і землю. Голод охопив значну територію України – і цим допоміг владі швидше придушити селянський рух. Голод став новою зброєю нової влади у боротьбі з непокірним селянством. Під час цього голоду Ленін цинічно давав вказівки для пограбування церковних храмів. Зручний час! Голодним селянам, у яких на очах помирали діти, і на думку не могло прийти захищати свої святині і їхні цінності. Тож Ленін і поспішав: «Саме тепер і тільки тепер, – пише він В. Молотову і членам Політбюро, – коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найшаленішою і найнещаднішою енергією, не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору» (19).

Таким чином Ленін і справді став головним архітектором і будівничим нової імперії ГУЛАГів. Саме він витворив шлях до омріяного соціалізму через революційну гільйотину голодомору. Саме він став батьком «більшовицьких таборів, розстрілів, масового терору і наддержавних «органів» (20). Це йому належить пріоритет у перетворенні демократичних завоювань у Росії в диктаторський режим. «Диктатура означает, – поучав великий вождь, – неограниченную, опирающуюся на силу, а не на закон власть» (21). У цьому і була сутність створення ним нової системи управління, з її конвеєром наказів: повісити, стратити, організувати таємно терор і т.п. І все це робилося в ім`я соціальної справедливості, рівноправності і величі російського народу, який перший у світі, нібито, будує соціалізм і комунізм. Як писав згодом Н.А. Бердяєв – російський комунізм «есть деформация русской идеи, русского мессианизма и универсализма, русского искания царства правды, русской идеи, принявшей… уродливые формы». В основі цього нового політичного світогляду, на його думку, лежало «тоталитарное мировоззрение» (22) Леніна та його оточення.

Саме воно й було перейняте наступниками великого теоретика російської комуністичної ідеї, які перетворили його в «своеобразный руський фашизм» (23), – як стверджує той же Бердяєв.

У 30-х рр. ХХ ст., коли наступний більшовицький лідер Й. Сталін-Джуґашвілі вирішив себе назавжди утвердити на вершині влади і світової слави, він у повній мірі базував свою діяльність на ленінських концепціях і практичних засобах.

«Сталин – уже вождь-диктатор в современном фашистском смысле», – зауважує Бердяєв. Саме Сталін, говорить він, очолив процес «собирания руського народа под. знаменем коммунизма» (24).

Уже в 1929 р. він оголошує ту саму ленінську тезу, за якою куркуль, заможний селянин – ворог народу, а тому його потрібно ліквідувати як клас. 11 січня 1930 р. більшовицький центральний орган «Правда», роз`ясніючи нову ідею нового вождя, говорить про необхідність відібрати у селян уже не тільки хліб, а й землю і все господарське майно і створити колективні трудові утворення – колгоспи. До того ж, така колективізація на Україні «має перед собою спеціальну мету», – роз`яснювала ця газета. А саме: «зруйнувати основу націоналізму, індивідуальне селянське господарство». А через те – ліквідація куркульства як класу стає на порядок дня». В цій програмній статті заявляється, що потрібно «оголосити війну не на життя, а на смерть куркулю і кінець-кінцем змести його з лиця землі» (25).

Вищі партійні органи України – ЦК КП(б)У та Державне Політичне управління (ДПУ) – слухняно розробили план розкуркулення, за яким велика кількість українців виселялась у північні області Росії. Ця практика розпочалась іще в 1929 р. Тоді українське компартійне керівництво попросило у союзного уряду дозволити депортувати у північні області Росії 50 тисяч українських сімей так званих куркулів. Москва дозволила, щоправда, зменшивши кількість переселенців до 20 тисяч. (26). А вже в 1930 р. партійне керівництво Північного крайкому ВКП(б) в Росії приймає рішення про розселення 70 тисяч висланих із України родин – в 350 тис. осіб – в Архангельському, Вологодському, Північнодвінському, Няндомському округах і області Комі. Причому, заарештованих селян перед відправкою зганяли всіх до купи й змушували ставати на коліна. Саме такий народ – на колінах! – був потрібен сталінському казармено-бюрократичному режиму (27).

Водночас в Україні розпочалась боротьба і з українською інтелігенцією. В 1929 р. був організований судовий процес так званої Спілки визволення України (СВУ). Ще в серпні 1925 р. було розіслане розпорядження – під грифом «Совершенно секретно» – про таємний нагляд над тими, хто цікавиться «враждебной и вредной для советской власти лженаучной историей» М. Грушевського «Історія України-Руси». «Вопрос о запрете этой книги сей час рассматривается Правительством СССР и ОГПУ в Москве» (28), – повідомлялось у цьому секретному документі. Це свідчить про те, що вже від середини 20-х років почалась підготовка до знищення історичної школи М. Грушевського, який, як колишній голова Української ентральної Ради, одним своїм існуванням нагадував про недавню боротьбу України за те, щоб здобути собі державницьке буття і відділитись від Росії. Уже в 1931 р. академік М. Грушевський був усунений із Академії Наук як «буржуазний вчений» і як контрреволюціонер і «ворог народу». Зрештою, так трактувалась уся свідома українська інтелігенція.

Крім того, постановою партії від 14 грудня 1932 року на терені Росії були ліквідовані всі українські організації та інститути, в тому числі Український педагогічний інститут ім. Миколи Скрипника в Краснодарі (Кубань), Благовіщенський педагогічний університет (Зелений Кут – на Далекому Сході), Білгородський педагогічний інститут в Курській області та ін. (29).

В Україні розпочинались численні чистки і політичні судові процеси проти діячів науки, культури, письменників, інженерів, учителів і т.д. До в`язниць було кинуто чимало працівників вищих та середніх навчальних закладів, музеїв, бібліотек, котрі були створені в роки відродження української культури й освіти в часи українізації 20-х рр. У 30-ті рр. було арештовано й знищено майже всіх письменників України.

Розпочався наступ і на українську православну церкву. 1 травня 1932 року була оголошена так звана «безбожницька п’ятирічка», в часи якої ставилось завдання: знищити всі церковні громади, релігійні секти, книги, храми і т.д. У цей період була ліквідована Українська Автокефальна Церква, створена 1918 (30).

Тобто, одночасно із наступом на українське селянство розпочався і знищувальний похід на українську духовність, науку і культуру, на головного носія національних цивілізованих здобутків українців – українську інтелігенцію. Адже саме українська освічена верства відігравала головну організаційну роль у національно-визвольних змаганнях українського народу в роки революційних подій 1917-1920 рр., і ставила питання про суверенітет, а потім – проголосила незалежність України IV Універсалом у січні 1918 р. Та цим справа не завершилась.

У серпні 1932 р. Сталіну доповіли, що місцеві українські партійні очільники заявили про нереальність виконання накладеного на селян України нового продовольчого податку. І Сталін розпачливо пише своєму однодумцеві й соратнику – Л. Кагановичу: «Если не возьмемся теперь же за выправление положення на Украине, Украину можем потерять… в украинской компартии 500 тысяч членов (хе-хе) обретается немало (да, немало!) гнилых элементов сознательных и бессознательных петлюровцев. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутр. (и вне) партии, против партии» (31).

І вже наприкінці 1933 р. Сталін по-ленінськи розправився з вищими партійними керівниками України. Багато з них було арештовано й розстріляно, інших – заслано до сибірських в`язниць. Дехто, як М. Скрипник, покінчив із собою.

На ХІІІ пленумі Виконкому Комінтерна під керівництвом секретаря Інтернаціоналу Йосифа Ароновича П`ятницького було прийняте рішення «про зміцнення керівництва ЦК КП(б)У і вирішальних областей України». В Україну був присланий із Москви секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев, «видатний» працівник у галузі сільського господарства Мендель Хатаєвич і новий голова ДПУ Всеволод Балицький. Саме вони й здійснювали політику тодішнього Кремля щодо придушення невдоволення українського населення новим курсом більшовицького уряду. Це був період, коли у селянських хатах забирали не лише зерно, а й солоні овочі, сушені фрукти, коли у малолітніх дітей із рук виривали печену картоплину, коли з усього села здавали відібраного у селянських сімей зерна по 17.50 грамів!.. (32). Від початку зими 1932 р. – до середини 1933 р. тоді в Україні від голодомору щохвилини помирало 25 осіб, щогодини – 1500, а за добу не менше 35-45 тисяч (33). Якщо такий рівень смертності тривав 12 місяців, тоді повинно було загинути в середньому за 1 рік – більше 14 млн. людей. Проте не всі місяці цих двох голодом орських років могли бути такими інтенсивними. Тому соціологічні та демографічні обрахунки й по сьогодні мають різні цифри – від 3,5 млн. до 7,5 млн., і до 12 млн. осіб (34). Дехто враховує сюди і тих, хто виїхав з України, і тих, хто не народився… Але все це величезні демографічні втрати і трагедія нашого народу.

До речі, із спогадів У. Черчілля відомо, що пізніше Сталін йому особисто сказав, що в ті роки він, Сталін, ліквідував 10 млн. селян» (35). А деякі іноземні дипломати, зокрема, італійський консул у Харкові тодішніх років – Сержіо Ґраденіґо – говорив про 15 млн. знищених голодомором українців – і це ще, каже він, була не межа. А саме в той час з України було вивезено для продажу в країнах Західної Європи 1,7 млн. відібраного в українців зерна. За звітом заступника голови Раднаркому УРСР Любченка від 29 квітня 1933 р. план вивезення хліба за кордон і в цьому голодному 1933 році, як і в попередні роки було перевиконано. Так, у 1931 р. цей план було виконано на 103,5 відсотка і складав суму в 75,7 млн. крб..; в 1932 р. план вивезення хліба з України за кордон було виконано на 101,8 відсотка і становив 84,8 млн., тобто більше на 9,2 млн. крб..; у 1933 р. тільки за перший квартал було вивезено хліба на 106,7 відсотка і складав 24,3 млн. крб. (36).

Але відібраний  у селян хліб не завжди вивозили. Часом його збирали на вокзалах у спеціальних буртах або зсипних пунктах, інколи тримали під відкритим небом, бо не могли відразу всього вивезти. Зерном засипали церкви, у яких збивали хрести, перетворюючи їх у хранилища.

А по селах помирали люди. Час від часу місцеві партійні керівники зверталися до українських урядовців з повідомленням про стан речей на місцях. Так, у листі першого секретаря Вінницького обкому партії В.І. Чернявського на ім`я С. Косіора і П. Постишева від 17 березня 1933 р. повідомлялося, що люди від голоду поїдали забитих коней, собак, кішок, буряковий жом, картопляне лушпиння, що в кількох селах зареєстровано 6 випадків людоїдства, 3 випадки трупоїдства… а також кілька випадків самогубства на ґрунті голоду (37).

У Донецькій області робилося теж саме. В обком партії з місць повідомляли про тяжкий голод людей у селах. Так, у селі Шапарському на 230 дворів – у березні 1933 р. було хворих лежачих від голоду близько 500 осіб. За січень і 20 днів лютого померло 74 особи. Смертність складала 8-10 чоловік на день. А колгоспниця Домна Хрипун разом зі своєю дочкою «зарізали одинадцятилітню дівчинку для вживання в їжу» (38).

У селі Тарган на Київщині від голоду в 1933 р. загинуло 360 осіб, а в роки ІІ Світової війни – 52. У селі Ясногородка цієї ж області від голодного мору люди гинули сім`ями. В родині Тиміша Рябовола мати «зарізала й зварила свою найменшу дочку… І збожеволіла» (39). І це були не поодинокі випадки. Матрі різали своїх дітей, щоб зварити й нагодувати інших, варили навіть померлих – трупи, як це було в селі Гусакове на Київщині – і божеволіли… (40), чи в селі Верещаки (41) та багато інших.

Так було по всій землеробській Україні. І в цей же час Й. Сталін у промові на І Всесоюзному з`їзді колгоспників-ударників у лютому 1933 р. фарисейськи заявив: «Чого ми домоглися, ідучи колгоспним шляхом?.. Ми домоглися того, що мільйони бідняків піднялися до рівня середняків… що мільйони бідняків, які жили раніше впроголодь, стали тепер у колгоспах середняками, стали людьми забезпеченими…» (42).

Так відбувалась в Україні знаменита колективізація. На думку Сталіна та його оточення вона повинна була перетворити сільського виробника у бездумний «гвинтик» аграрної машини. В сутності Сталін вирішив змінити статус селянина, як слушно доводять дослідники – статус вільного сільського виробника він змінив на статус безправного робітника» (43), перетворивши його в кріпака держави. Та це був тільки один бік затіяного суспільного процесу.

Другою стороною була, на нашу думку, іще ота «спеціальна мета», про яку писала газета «правда»: «зруйнувати основу націоналізму – індивідуальне селянське господарство». Тобто, зруйнувати, стерти із української землі українців, їхню природну провідну політичну та культурну силу – інтелігенцію. А отже – знищити будь-які спроби боротьби за українську державність у майбутньому, щоб запобігти «потерять Украину». І в такий спосіб забезпечити довічне володіння російським урядом українським хлібом, сіллю, металом, Чорним морем і т.п., як про те дбали ще Ленін і Троцький.

У 1932-1933 рр. український народ опинився в хаосі нищення голодом, розстрілів, довічних заслань і переселень до Росії. Від 25 до 70 відсотків населення в містечках, селах і селищах вимирало.

Проте, обезлюднені в Україні населені пункти тут же заселялись переселенцями з Росії – з Тульської, Рязанської, Тамбовської та ін. областей. Це рішуче змінювало демографічну картину, особливо в південно-східному регіоні України. І все ж за 30-ті роки приріст населення в Україні зменшився на 9,9 відсотка. В той же час у сусідній Білорусії, яку також охопили репресії, населення збільшилось на 11,5 відсотка (44).

До того ж владу на місцях перебирали тисячі урядових чиновників, яких присилала з Росії до України разом із Постишевим, Хатаєвичем, Балицьким. Радгоспи, колгоспи, державні та партійні установи всіх рівнів опинилися в руках російських комуністів. Спорожнілі хати в селах і містечках заселялись російськими переселенцями. Усе це призвело до надзвичайної активізації процесів зросійщення освіти і культурного життя місцевого українського населення, де й раніше переселенські процеси призвели до того, що в містах Донецького краю (до 1920 р.) було 27 відсотків українців, а росіян – 61, де українські робітники складали тільки 34 відсотки від інших (45). Але після голодомору 1932-1933 рр. ця демографічна статистика була ще разючішою.

Як писав у діаспорі про цей процес відомий український діяч в часи революційних подій М. Шаповал, – «через колонізацію робітниками росіяни хочуть досягти своєї більшості взагалі в Донбасі, щоб потім із захопленням прикласти «право національного самовизначення» в Донбасі і оповістити його російською землею. Так від України видирається єдиний осередок вугільного промислу – цим Україна засуджується на вічну залежність від Росії» (46). І далі. «…на українську землю насунула колонізація, захопила міста, захопила промисли, торгівлю, наукову працю, адміністрацію в свої руки і тепер поверзує 40 мільйонами, як хоче» (47).

Це писалося до 1928 року. Після голодомору і репресивного нищення українців 1932-1933 рр. Україна опинилася розп`ятою на хрестах голодної смерті і кулеметних черг. Її життєві й інтелектуальні сили були вичерпані. Велика кількість селянських повстань і заворушень, які спостерігались на початку 30-х років, були жорстоко придушені. Кервники їх – розстріляні, як це сталося після повстання в кількох районах Дніпропетровської області в 1930 р., де було розстріляно 27 керівників повстанських загонів селян (48).

Усе це дало підставу одному із керівників голодом орських акцій в Україні – поставленому Кремлем секретарем ЦК КП(б)У М. Хатаєвичу – врочисто заявити: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди, ми виграли війну» (49).

Отже, керівництво Кремля і його посланці до України знали, що вони ведуть справжню війну з українським народом. І головною зброєю її був нищівний голодомор, а також репресії. Це була війна проти всієї великої української нації, сили й згуртованості якої боялись більшовицькі вожді. Адже, як писав Бердяєв, російські марксисти передусім ставили своєю метою зберегти імперську цілісність і єдність Росії, а їхній тоталітарний світогляд «відзначався крайньою нетерпимістю». Як не згадати тут слів знаменитого російського революційного публіциста О. Герцена, який ще півстоліття перед тим писав, що терор для московітів був природним, «неким проявленим Божественного устройства. Безобразие не только не замечалось… Оно было символом избранничества и превосходства» (50).

Сталін, як продовжувач цієї ортодоксії, що став «государственником восточного, азиатского типа», перетворив цей тоталітаризм «в своеобразный руський фашизм». Як вождь-диктатор він продовжив і очолив процес «собирания руського народа (тобто злиття України з Росією – авт.) под. знаменем коммунизма» (51). Тобто, завершив справу Леніна-Троцького.

Справді, ця війна з українським селянством та його інтелектуальною елітою зламала хребет української нації. Більшовицький уряд тепер був спокійним, що Україна не підніметься знову на боротьбу за свою незалежність. І тому можна сказати, що нищення українців в 1932-1933 рр. – це й була основна мета, якої у свій час не домоглися більшовицькі лідери Ленін і Троцький, і якої домігся Стані, керуючись повністю їхньою ж теоретичною спадщиною і практичним досвідом червоного терору.

Здається, саме така обставина ще глибше розкриває причину лютого, нищівного голодомору-геноциду 1932-1933 років українського народу, що став найбільшою трагедією в історії цивілізованого суспільства взагалі.

Раїса Іванченко, професорка, письменниця, завідувачка кафедри суспільних наук КиМУ, Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, Заслужений діяч мистецтв України

Примітки

1. Троцький Лев. Інструкція агітаторам-комуністам в Україні//Київ, 1990, №2 – с. 113-115.
2. Бердяев Н.А. История и смисл руського коммунизма. – М.: Наука, 1990. – с. 94-95.
3. Ленин В. И. О «левом» ребячестве и о мелкобуржуазности. // ПСС, т. 36 – с. 295.
4. Там само. – с. 296.
5. Ленин В.И. Дополнение к декрету о продовольственной диктатуре//ПСС, т.36. – с. 316, 318.
6. Ленинский сборник. Т. XVIII. – М.: Соцэкгиз, 1931// с. 82, 146.
7. Волкогонов Дмитрий. Ленин. Политический портрет. – Книга І. – М. Новости, 1994. – с. 130-131.
8. Ленинский сборник. Т. XVIII. – М.: Соцэкгиз, 1931// с. 146, 166, 180, 181, 187, 189, 203 і т.д.
9. Волкогонов Дмитрий. Вказана праця.. – с. 143.
10. Там само. – с. 356.
11. Там само.
12. Там само. – с. 357.
13. Там само. – с. 178.
14. Бунин И. Полигон Сатаны. Золото партии. СПб, Шанс. – 1994. – с. 54.

15.Лященко Семен. Нікопольське повстання 1920 р.//Кур`єр Кузбасу, 1995, №36 – с.30.

16. Матеріали історичного музею м. Борисполя.
17. Бутенко Є. Отамани Посулля. – Глобинське видавництво «Поліграфсервіс», 2005.; Погода Ю. Бій на горі//Зоря//Полтавщина, 1987, 29.ХІ – с.3.
18. Верстюк В.Ф. Махновщина. – К, 1998.
19. Голод-33. Народна книга-меморіал.. – Київ, Радянський письменник, 1991. – с.9.
20. Волкогонов Дмитрий. Вказана праця. – с.414, 422, 430 та ін.
21. Ленин В.И. ПСС, т.41. – с. 376.
22. Бердяев Н.А. Вказана праця. – с. 126.
23. Там само. – с. 120.
24. Там само.
25. Реабілітовані історією. Київська область. Книга перша. – К.: ДП і редакція журналу «Охорона праці», 2004. – с. 126.
26. Там само. – с. 127.
27. Голод 33 – с. 169-170.
28. Великий Українець. М. Грушевський. К.: 2003. С. 380.
29. Марунчак Михайло. Нація в боротьбі за своє існування 1932-1933 р. в Україні і діяспорі. – Канада, Вінніпеґ: Накладом Української Вільної Академії Наук в Канаді, 1985 р. – с. 13.
30. Реабілітовані історією. – с. 14.
31. Додаток до «Независимой газеты», 2000, 1.ХІІ. Документ міститься в фонді Л. Кагановича, ф. 81, оп. 3 РГАСПИ.
32. Див. Голод-33.
33. Див. «Совершенно секретно»… «Таємно» – К.:КиМУ, 2003. – с. 3.
34. Голод-33. – с. 578-579.
35. Волкогонов Д. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.В. Сталіна. Книга І. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1989. – с. 285.

36.Український хліб на експорт. – К.: Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Центр українознавства, Київська міська організація Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса, 2006 – с. 392.

37. Голод-33. – с. 113.
38. Там само. – с. 223-224.
39. Там само. – с. 243.
40. Там само. – с. 293.
41. Там само. – с. 295.
42. Там само. – с. 527.
43. Волкогонов Д.А. Тріумф і трагедія… – с. 281.
44. Голод-33. – с.11.
45. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага: Накладом видавництва «Вільна Спілка» і Українського робітничого університету, 1928. – с. 27.
46. Там само. – с. 27.
47. Там само. – с. 28.
48. «Совершенно секретно»… – с. 296-297.
49. Там само. – с. 298.
50. Герцен А. Собрание сочинений в 30-ти томах, т. XVI, с. 347.
51. Бердяєв Н.А. Вказана праця. – с. 89-90, 120.

About WOLODYMYR

Błogosławieni którzy wprowadzają pokój, albowiem oni będą nazwani synami Bożymi.