Пам`яті патріота України

Мирослав Гаврилович Бобровський… Цього чоловіка вже більше року немає посеред нас. Він відійшов у Вічність 5 березня 2014 р. у Трускавці. Дивізійник з «Галичини» був репресований та 8 років відбув у сталінських таборах. Детальніше про Мирослава Бобровського – у розповіді його онука, депутата Трускавецької міської ради Любомира Нєлєпіна.

– Дідусь народився 28 травня 1922 р. в Бориславі, дитинство та юність провів у с. Стара Сіль Старосамбірського повіту. У його батьків Гаврила та Марії окрім нього було ще семеро дітей – Роман, Любомир, Ольга, Ірина, Євгенія, Наталія, а одна дитина померла при народженні.

Сім`я була надзвичайно дружньою та патріотичною – глава родини Гаврило Бобровський воював у легіоні Українських Січових Стрільців і свій патріотизм прищепив дітям. Тож не дивно, що коли повстала Організація Українських Націоналістів (ОУН), мій дідусь став її активним учасником. Думка про визволення України не полишала його, тому як і багато його однодумців він сподівався, що ІІ світова війна завершиться для нас добре. На жаль, так не сталося…

У 1939 році Мирослав Бобровський вступив у молодіжну організацію ОУН. За наказом ОУН в жовтні 1943 року вступив у XIV дивізію «СС-Галичина», вишкіл проходив в Дембіцах, а потім у місті Нойгаммері, звідки поїхав на фронт під Броди.

22 липня 1944 року він один з небагатьох вийшов з оточення в районі села Красне (Бродівський котел). Озброєний перейшов в УПА, де формувались загони з дивізійників.

10 серпня 1944 року, повертаючись з чергового бойового завдання, потрапив у руки енкаведистів. 8 вересня 1944 року військовим трибуналом 1-ї Гвардійської Армії був засуджений за ст. 54-1 «а» КК УРСР на десять років як «ізмєннік Родіни». Покарання відбував в Амурській області Хабаровського краю. Звільнений з таборів 18 квітня 1952 р.

Дідусеві дали направлення в Білу Церкву, оскільки тоді забороняли таким як він повертатися на Західну Україну. Згодом він проживав у Бориславі в родичів, працював на бурових. У Трускавці познайомився з моєю бабусею Анною Петрівною (з дому Хом`як), яка працювала головним бухгалтером центральної аптеки (тоді в Трускавці ще була тільки одна аптека, це згодом вона стала центральною).

У Трускавці мій дідусь Мирослав працював сторожем, кочегаром, зокрема в міській лікарні та в санаторії «Карпати». Співав у церковному хорі. З початком національно-визвольних змагань кінця 1980-х – початку 1990-х років він активно включився в цей рух. Саме дідусь розповів мені вперше про національну ідею, пояснив, що таке націоналізм.

– Немов зараз бачу його перед собою, – пригадує Любомир Нєлєпін. – Він був надзвичайно добрий, роботящий. Працював все своє життя, дуже любив роботу, особливо на городі. Тільки вже в останні роки життя в зв’язку з хворобою не міг працювати. Ніколи не сидів на місці…

***

За цими скупими відомостями криється доля людини, котра жила Україною, боролася за неї, і, на щастя, дожила до незалежності рідної Вітчизни.

Вихований у патріотичній сім`ї, Мирослав Бобровський не сумнівався, що волю рідному народові потрібно здобувати зі зброєю в руках. Тому й записався в дивізію СС «Галичина». Був репресований – і то не єдиний з їхньої сім`ї. Рідна сестра Мирослава Бобровського Наталія теж відчула на своїй шкірі, що таке ГУЛАГ, пережила тріскучі сибірські морози. Зараз вона проживає у Трускавці, це голова Спілки політв`язнів та репресованих у місті-курорті п. Наталія Мінько.

Ще одна сестра Мирослава Бобровського, Ольга, була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Фактично війна торкнулася своїм крилом кожного з сім`ї Бобровських…

Доживав віку Мирослав Бобровський на рідному обійсті у Трускавці (вул. Данилишиних). Тут вони поселилися з дружиною Анною, про яку як корінну трускавчанку слід розповісти трохи докладніше.

Анна Петрівна Хом`як походила із заможної та знаної трускавецької родини Хом`яків. Вони жили на вулиці Бориславській, якраз там, де зараз знаходиться дамба. Крім 48 сотих подвір`я мали ще городи на Тустановичах, а також у Трускавці на Болоні (приблизно на території теперішньої СШ № 3). Землі було багато, тож її здавали в оренду.

В Анни була сестра Марія, яка вийшла заміж за німця, жили вони в Польщі. Марія відвідувала сестру та шваґра, навіть збереглися фотографії з цієї події в сімейному архіві.

Мирослав та Анна Бобровські одружилися в 1952 році, мали двох дітей – сина Любомира (нар. 1956 р., вже помер) та доньку Віру (нар. в 1957 р.). Віра Мирославівна Бобровська є мамою Любомира Нєлєпіна (нар. 1977 р.) та Мирослава Павлішка (нар. 1987 р.). Анна Бобровська померла в червні 1994 р.

Любомир Нєлєпін, онук Мирослава Бобровського, пригадує як їздив з дідусем в 1990-1991 роках до Києва, коли розпадався СРСР, а Україна виборювала свою незалежність. Їздили вони неодноразово в с. Красне Бродівського району, де спочивають побратими Мирослава Гавриловича з дивізії «Галичина», відвідували важливі для українців місця – Крути, Маківку, Ключ та інші.

Мирослав Бобровський був членом Дрогобицької станиці І-ї Української Дивізії «Галичина» Української Національної Армії. Брав активну участь в розкопках у дрогобицькій катівні НКВС, яку проводив «Меморіал». Був членом Української Республіканської Партії (очол. Левко Лук`яненко), до останніх днів життя цікавився подіями в житті рідної України.

Естафету боротьби дідуся Мирослава за гідність та за краще життя для українців перейняв його онук Любомир. Член Всеукраїнського об`єднання «Свобода», він сповідує ідеї українського націоналіста, як і його дідусь. І вірить, як вірив все своє життя Мирослав Бобровський, що на своїй, Богом даній землі, запанує Українець і більше «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди»…

… З Мирославом Бобровським доля судила зустрітися і мені. Пригадую, як в 2011 році він переступив поріг редакції трускавецької газети «Франкова криниця Підгір`я» (я тоді був її редактором), щоб розповісти про своє життя. Ми довго тоді спілкувалися… Проте Мирослав Бобровський був настільки скромною людиною, що не хотів публікації в газеті, не хотів «слави», як він казав, а хотів просто розповісти про свій життєвий шлях.

Тепер, коли Мирослава Гавриловича вже немає в живих, хочу разом з його онуком Любомиром та всім молодим поколінням українських патріотів віддати шану цьому простому скромному чоловікові, воїну дивізії «Галичина», репресованому та переслідуваному, людині праці, котра понад усе в житті любила Україну. Вічна пам`ять Мирославу Гавриловичу Бобровському…

Підготував Володимир Ключак

Грамоти та посвідчення до медалей Мирослава Бобровського:

На фото: