22 листопада святкуватимемо восьму річницю Помаранчевої революції. Добре, що святкуватимемо, бо, слава Богу, вже не заноситься на нову революцію чи навіть громадянську війну, як це виглядало на початку цього місяця. У цивілізованому світі вміють визнати свою поразку, в Україні – ні. І це одна з тих відмінностей, які чітко відрізняють нашу країну від більшості демократичних держав Європи та світу.
Та як би там не було в майбутньому, а Помаранчева революція 2004 року продовжує впливати на наше сьогодення. Можливо, це парадокс, можливо, для декого це навіть святотатство, та Віктор Янукович і Партія регіонів, які є зараз при владі, продовжують втілювати в життя ідеї «помаранчевих», тобто, більшості нас з вами. Теперішню ситуацію в державі важко оцінити однозначно, але факт залишається фактом – Помаранчева революція настільки серйозно скоригувала вектор розвитку, настільки змінила свідомість українців, настільки посунула нас вперед до цивілізації, що гріхом було б не згадати про цю подію у восьму річницю «оранжевого неба».
Навряд чи всім до смаку прийдуться ці короткі розмірковування над тими гаслами, які в кінці 2004 були у всіх на вустах та в серцях. А все-таки насмілюємося наші суб’єктивні думки подати на розгляд тверезомислячих людей…
1. Ющенко – ТАК!
Очікування змін в українському суспільстві 2004 року було просто нестерпним. Два терміни правління Леоніда Кучми виглядали майже на диктатуру, хоча тільки тепер стає зрозуміло, що насправді Кучма був дійсно Президент з великої літери, Президент з позицією державницькою, проукраїнською, хоча й без особистого українського духу. Та в 2004 на зміни чекали всі – і простий люд, і бізнесмени, і політики, і олігархи. Уособленням прийдешніх змін став Віктор Ющенко. Цілком можливо, що якби Ющенко йшов на Президента з поста Прем’єр-міністра (як ішов тоді Віктор Янукович), то цих екзальтованих вигуків «Ющенко!!! Ющенко!!! Ющенко – так!!!» і не було б. А так в очах українців Ющенко став тим довгоочікуваним месією, котрий покликаний врятувати Україну. Його промови слухали з величезною увагою, від одного погляду на його понівечене ворогами обличчя наверталися сльози, йому вірили, довіряли, його майже обожнювали. З Ющенка український народ сотворив собі кумира.
Пройшло вісім років. Вже в 2010 році, коли проходили наступні після Помаранчевої революції вибори Президента, Ющенко не пройшов у другий тур. Перемогу здобув – хіба ж не парадокс! – той самий Віктор Янукович, який в 2004 був мало що не уособленням зла. Хоча якщо розібратися по суті, то конкретно проти Януковича як людини в 2004 було дуже мало закидів. В 2010 році ідеї Помаранчевої революції вже настільки були зачовгані та замусолені, що народ вирішив владу дати в руки не Ющенку, не його соратниці на Майдані, а потім головній опозиціонерці Тимошенко, а саме Януковичу. 2012 рік показав, що Віктор Ющенко поволі переходить до категорії «політичні трупи». Замість «Ющенко – ТАК!» вийшло «Ющенко – НІ!». Будь-який молокосос тепер може дозволити собі назвати екс-президента «зрадником», «регіоналом», чи іншими принизливими словами. Але те, що саме ця людина відіграла величезну роль у переломі нашої свідомості, якось замовчується. Інакше шукали б голів та тіл тих молокососів по таращанських та інших лісах.
2. Любі друзі!
Ключова фраза Помаранчевої революції, фраза, з якою щовечора Віктор Ющенко звертався до учасників Майдану. Спочатку в ній було стільки тепла та затишку! Кожен міг уявити себе другом Віктора Андрійовича, захисником України, людиною, до котрого влада ставитиметься відтепер з любов’ю, турботою. Це вже потім була інша фраза, від Віктора Януковича, «почую кожного!». Вона, як і «любі друзі!», була спрямована на заклик повірити та довіритись особистості політика.
Розчарування цією фразою відбулося найшвидше. Ще чекали, коли ж бандити сядуть у тюрми, коли ж зітреться внутрішній бар’єр між Східною та Західною Україною, коли ж міліція дійсно буде народна. Але вже знали, що звертання «любі друзі» – це не до нас, а до тих вибраних, кумів, особистих приятелів, фінансових спонсорів, інших дійсно «любих друзів», але друзів не народу, а конкретно Віктора Андрійовича.
3. Ці руки нічого не крали.
Головне очікування від Помаранчевої революції – влада буде чесною! Руки, які нічого не крали, стали символом тої майбутньої чесності, якої народ так і не дочекався. Ба, гірше – замість Медведчуків, Суркіса, Звягільського та інших кучмівських знаменитостей появилися цілі клани нових «знаменитостей». Вже не кучмівських, а кумівських. Петро Порошенко, Юрій Павленко, Оксана Білозір, Віра Ульянченко, Петро Ющенко, Андрій Ющенко, Микола Мартиненко, Олександр Третьяков, Владислав Каськів, Роман Безсмертний – це далеко не повний перелік тих «нових», котрі є віддзеркаленням правління «помаранчевих». І хоча не нам судити, крали ці руки, чи дійсно не крали, але ігнорування думкою людей, превалювання власних, сімейних та кланових інтересів над громадськими чи не найдужче обурило українців.
Після восьми років історії про руки, які не крали, переважно стараються не згадувати. Ідея чесної влади неодноразово проскакувала в тій чи іншій мірі у подальших українських виборах – парламентських, президентських, місцевих. Але так гучно про руки, які не крали, більше ніхто не заявляв. Можливо, тому, що в нашій державі чисті руки чиновника – це велика рідкість, навіть нонсенс.
4. Свободу не спинити.
Коли в холодні листопадові дні Майдан вирував, то важко було окреслити, наскільки вільніше буде дихати в країні, де спертий дух чиновницьких кабінетів ставав щораз нестерпнішим. Після Помаранчевої революції свободи в Україні стало явно більше і навряд чи хтось оспорюватиме цю тезу, котра стала аксіомою. Але й переоцінювати саму роль події не варто. Бо разом з тритижневою Помаранчевою в Україні пройшла і Інтернет-революція. Дещо пізніше вона розпочалася і значно довше тривала, але зробила не менше. Кожен, хто хоче висловити думку, може зробити це не тільки на кухні чи в колі друзів за склянкою чогось-там, але й на всю Україну. Блоги, соціальні мережі, коментарі на веб-ресурсах, а навіть обмін думками між друзями за посередництвом власне комп’ютера навчили нас бути вільними людьми. Звичайно ж, не всіх, бо є тролі, є боягузи, котрі пишуть тільки під ніками, боячись, що прийдуть по їхню душу. Але відсоток внутрішньо вільних людей зріс в рази, навіть в десятки разів! Студенти, науковці, священики, робітники, інтелігенція, не кажучи вже про журналістів, стали відкрито писати про те, що думають. І починаючи від жартів про яйце в Івано-Франківську та ігор на тему політики, Інтернет дійшов до того, що саме тут, у віртуальній павутині вдалося зробити ту державу, якої ще нема насправді – демократичну, вільну Україну. От тільки правовою вона ще не стала.
Через вісім років фраза «Свободу не спинити» набуває й іншого значення. Радикалізація суспільства створила попит на партію з однойменною назвою, партію, котра в 2012 році пройшла до українського парламенту, взявши вдвічі більше голосів, ніж їй прогнозували. «Свобода» Олега Тягнибока, від якої в 2004 різко відмежовувався Віктор Ющенко, стала набагато популярнішою від «Нашої України». Та повертаючись до теми свободи у її первинному значенні, не можна замовчати той факт, що всі ці вісім років свобода зазнавала різноманітних випробувань. Бо проти повної свободи в однаковій мірі виступали як Ющенко, так і Янукович, як Тимошенко, так і Азаров, як політики та чиновники високого рангу, так і дрібні клерки. Прозорість, чесність та відкритість завжди не подобалися тим, хто звик до каламутної водички, де краще рибка ловиться. Але ситуація з законопроектом про наклеп показала, що свободу дійсно не спинити. І саме з часу Помаранчевої революції цей процес і покотився, як снігова лавина.
5. Схід і Захід разом.
Міф про те, що Україна – єдина, так і залишився міфом. Бо хіба можна за десять-двадцять років змінити те, що творилося століттями. Різниця між Галичиною та Слобожанщиною, Волинню та Донецьким краєм, Закарпаттям та Кримом – не тільки географічна, але і ментальна. Якщо навіть між Галичиною, Буковиною та Закарпаттям, які довший час спільно існували в єдиній Австро-Угорській імперії, є величезні розбіжності, то що вже говорити про різницю між крайніми точками держави. Схід залишився сходом, а захід аж ніяк не став дужче європейським від одної тільки географічної близькості з тією Європою, до якої він колись належав, органічною частиною якої був не одне десятиліття чи століття. Різниця між Сходом та Заходом України не менша, ніж вона була між Північчю та Півднем США напередодні Громадянської війни. Проукраїнська політика проукраїнського Ющенка потерпіла фіаско, бо проводилася непослідовно, як і багато чого іншого в часи його правління, а з іншої сторони, відверто саботувалася чиновниками на місцях. Бо проводити українізацію в Галичині не було сенсу, а українізувати Донбас чи Крим не було бажання та сміливості. Протиставлення Донецька всій Україні призвело до мобілізації антиющенківських сил. У боротьбі між Сходом та Заходом переміг явно масовіший за кількістю населення Схід. Хоча краще перемога донецьких, ніж перемога сєверодонецьких.
Вісім років після Помаранчевої революції загроза розколу України (або в крайньому випадку посилення сепаратистських настроїв у Галичині) є сильнішою, ніж за всі роки незалежності держави. Вибори 28 жовтня 2012 року показали, що з однієї сторони у всіх регіонах України є прихильники і «Свободи», і Партії регіонів, і «УДАРу», і комуністів, і інших загальноукраїнських політичних сил. З іншої сторони, Захід побачив, що становить явну меншість на рівні держави, що ці вибори опозиція, яка чомусь асоціюється переважно з Заходом, все ж програла. Чому так – це вже інше питання. Зараз Захід знову, як і в 1990-ті, намагається стати П’ємонтом, очолити якийсь «національно-визвольний рух», але це вже не ті часи. Наступні роки Україну знову трястиме по лінії Схід-Захід. Хочеться вірити, що не буде війни, в тому числі громадянської, і що Україна збережеться в її теперішніх кордонах.
6. Бандити сидітимуть в тюрмах.
Загострене почуття справедливості народу вимагало від новообраного народного президента негайних дій. Можна було почекати з покращенням добробуту, як то кажуть, терпіли скільки, то потерпимо ще трошки. Можна було почекати з тим ЄС та НАТО, адже ще ж до тих стандартів іти та й іти. Можна було розтягнути задоволення від реформ, які принесуть нам суцільні вигоди, плюси та дивіденди, а державі могутність та славу. Але не можна було чекати, коли йшлося про бандитів, кровопивців, сволочів, «козлів», котрі «мєшалі нам жить». Чи не в кожного з учасників Помаранчевої революції був свій список, за яким треба було садити і то негайно. В тому списку часто були місцеві князьки, фальсифікатори результатів виборів 21 листопада 2004 року на місцях, місцеві активісти Партії регіонів, міські голови чи голови РДА та ОДА, керівники чи чиновники різноманітних відділів та управлінь, податківці, митники, міліціонери, директори заводів і багато хто ще. Але були прізвища, які значилися у цих умовних списках дуже багатьох. Це Кушнарьов, Ківалов, Герман, Повалій, Азаров, Тігіпко, Клюєв, Кучма, Гавриш, Литвин, Симоненко, Янукович Віктор і Янукович Людмила (за «наколоті апельсини»), Медведчук, Кравченко та багато інших. Людей тішило, що американське правосуддя посадило в тюрму Павла Лазаренка і чекали масових репресій зверхників попереднього кучмівського режиму. Бо як не крути, а народ наш мстивий та злопам’ятний. Але гірке розчарування чекало всіх. Особливо після 2007. Або навіть після так званого Меморандуму, коли Віктора Януковича Віктор Ющенко витягнув фактично із небуття. Найбільш образливо, що за часів Ющенка палка обіцянка знайти та покарати винних у смерті журналіста Георгія Ґонґадзе так і залишилися однією з багатьох невиконаних обіцянок.
Зате після приходу до влади Віктора Януковича поскаржитися на відсутність гучних кримінальних справ не можна. Чого вартує тільки справа Юлії Тимошенко, це ж було шоу на всю країну. Та й періодично беруть на гарячому то заступників міського голови, то викладачів, то міліціонерів, то податківців. Хоча сумнів у тому, чи дійсно садять тих, кого треба, залишається. Та все ж факт, що саме Янукович реалізовує гасло Помаранчевої революції «Бандити сидітимуть в тюрмах!», важко оспорити.
7. Разом нас багато – нас не подолати.
Фраза стала особливо популярною після виходу однойменної пісні «Ґринджолів», котрих за неї по блату навіть на Євробачення-2005 випустили. Майдан дійсно на короткий час сотворив ту єдність народу, якої досі не було. Навіть «революція на граніті» не може йти в жодне порівняння з Помаранчевою революцією. Кожен, хто вдома зберігає посвідчення «Учаснику…», з ностальгією згадує дні не такого вже й далекого минулого. Зав’язувалися нові знайомства, появлялися нові друзі, навіть з протилежного, біло-голубого табору. До столиці дійсно з’їхалося дуже багато людей з різних регіонів України і всі разом вони відчували себе силою, здатною щось змінити, здатною переламати систему. Але, на превеликий жаль, проводирі навіть і гадки не мали ту систему ламати. Чергова зміна влади. Чергове перетасування карт. Чергова заміна одних фігур на інші. Чергова фікція, приправлена високопарними словами.
Але є й результат, який ще довго залишатиметься актуальним в Україні. Це усвідомлення, що можна чогось досягти силою, на гур-ра, зібранням народу. Це показали пізніші майдани підприємців проти податкового кодексу, майдани афганців та чорнобильців, інші майдани та майданчики. Силовий варіант застосовували і до Помаранчевої революції, варто хоча б пригадати походи шахтарів на Київ із касками чи акції «Україна без Кучми!». Але відтепер погроза владі новим Майданом має зовсім інше смислове навантаження. І нічого, що другого такого, як був у 2004, вже в Україні не буде. Бо навіть якщо б зібралося і більше людей, навіть якщо б події розгорталися в більш страшний спосіб, з кровопролиттям чи розстрілами, це вже була б просто спроба копії того єдиного та неповторного Помаранчевого Майдану, якому і присвячуємо ці роздуми.
8. Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!
Ці слова – з популярної пісні. Їх не говорили, їх співали. Говорили багато інших фраз. Повторювали одкровення Людмили Янукович про «наколотые апельсины», скандували «Міліція з народом!», ревли «Юля! Юля!», мантрою лунали назви міст та містечок від патріотів свого краю, котрі приїхали сюди, до української столиці. Оплесками вітали Валенсу та Квасневського, вигукуючи «Польска!», підспівували «Диким танцям» свіжої переможниці травневого Євробачення-2004 Руслани, захоплювалися присутністю Кличка, плакали від радості від рішення суду про третій тур. І поїхали додому. І поділилися враженнями. Ділилися-ділилися, раділи, співпереживали, а потім вже мовчки спостерігали за тим, що ж відбувається у помаранчевій країні з помаранчевою владою. Та й заснули. Та й досі спимо. Принаймні велика частина з нас.
Сприйняли як належне прем’єрство Єханурова, змирилися з розпуском в 2007 Верховної Ради, обраної в 2006. Проголосували за Віктора Януковича. Стерпіли дивну поведінку, яку дехто називає зрадою, і Олександра Мороза, і Володимира Литвина. Як належне сприйняли факт фактично рейдерського захоплення «Батьківщини» Арсенієм Яценюком, яке нам подали як формальну заміну ним дійсно харизматичного лідера Юлії Тимошенко. Проголосували в 2012 році за скинутих нам з Києва осіб від ОО, «бо так треба». Інакше кажучи, розучуємося думати. А зараз можемо повестися на заклики знову стати гарматним м’ясом у війнах за владу. І не задумуємося, а чи була від моменту Помаранчевої революції, або ні, краще від моменту проголошення Незалежності України, ця влада нашою, моєю і твоєю. Яка б відповідала за свої обіцянки та свої дії перед мною і перед тобою. Обираємо котів у мішку, акуратно не виходячи за рамки написаного іноземними технологами сценарію. Стрясаємо кулаками та гаслами повітря, надуваємо щоки, тішачись нашою важливістю, нашою «участю» в «розбудові держави», у розбудові демократії та свобод, хизуємось політичною свідомістю, зрілістю та активністю і аж зубами скрегочемо, дивлячись політичні шоу від знову ж таки іноземних виробників. А коротше кажучи, насправді спимо, сопемо і думаємо, що все це з нами відбувається наяву. Що ми дійсно беремо якусь активну участь в громадському чи державному житті, що ми такі важливі та безцінні і що з нами хтось сильно рахується…
Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно! Хочете нової революції? Треба було перше Помаранчеву в собі довести до логічного кінця. Якщо довели, тоді з Вами можна про щось і поговорити. А якщо так і залишитеся на рівні тролів, то й державу збудуєте тролячу, чи трольську чи як там правильно. Але це Ваша держава: таку маєте, на яку заслуговуєте. А Наша держава буде сильною, могутньою, процвітаючою, європейською, демократичною, правовою, справедливою, направду ідеальною, як мріялося в часи Майдану, в часи «оранжевого неба». Вірте! Мрії збуваються!
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень