Проблема етнічного самозбереження постає перед українцями дедалі гостріше, як не сумно це констатувати на 20-му році незалежності. Видимі та приховані загрози українству як такому настільки реальні та масштабні, що мимоволі, хоч-не-хоч, а починаєш ставати песимістом в питанні “Чи збережемо націю?”. Проте парадоксом є те, що загроза нищення нації виходить зовсім не від комуністів чи Партії Регіонів, як це може бути комусь вигідно показувати, а від космополітів та лібералів, багато з яких знайшло осідок в різних партіях та партійках, в тому числі і ніби патріотичного, ба навіть націоналістичного спрямування.
Зайдеш у маршрутку – чужа пісня лунає із динаміків, зайдеш на бювет попити “Нафтусі” і бачиш на телеекрані рекламу процедур чи послуг знову ж не рідною мовою. Афіші нас закликають прийти на шоу типу “водка, пльотка і сєльодка, а на дєсєрт – сладкій чупа-чупс от дєвушєк-клубнічек”, проте не всі ж ходять по борделях і не це насторожує. А насторожує те, що рідні діти починають вживати слів російською значно більше, ніж вживав їх у цей період життя ти (хоча жив ти за часів совєтської окупації) і що не можеш собі дати раду і не бачиш підтримки інших в цьому.
Те, що Табачник ворог української нації і такі особи мали б бути персонами нон ґрата на Україні замість обіймати міністерські посади, є істиною і маємо справу із відкритим ворогом. Льовочкіни, азарови, колєсніченки та їхні червоні товариші навряд чи зміняться. Хоча, до речі, і в середовищі теперішніх провладних сил можна знайти людей, які палко відстоюють національні інтереси і Петро Писарчук із львівської партії регіонів цьому яскравий приклад. Адже щирий українець мав би бути в кожній партії – власне для того, щоб відстоювати інтереси українства. Та цього, на жаль, не дуже розуміють окремі горе-патріоти.
Арфуші та бекендорфи контролюють наш медіа-простір, але вони не здатні контролювати Інтернет. Та знову гірке розчарування – навіть у коментарях до “Трускавецького вісника” бачимо скільки русизмів та відсутності розуміння, що має бути повага до рідної мови, що інколи аж шляк трафляє і руки опускаються. Хіба не від нас із вами залежить, щоб зберегти Україну? Зберегти не тільки для себе, а для дітей, онуків, нащадків. Зберегти мову, культуру, звичаї, традиції, щоб про тебе згадували не гірше, ніж ти згадуєш про своїх дідуся та бабусю… Зберегти пісню, яку діти чутимуть від тебе особисто, навіть якщо і не маєш голосу і разом з нею передати нащадкам генетичний код титульної на нашій Богом даній землі, але все ще підневільної нації… Зберегти давні документи та давні фотографії, які стануть історичним свідченням про українське коріння предків, зберегти любов до УКРАЇНСЬКОЇ природи та її багатств, до УКРАЇНСЬКОГО народу, а врешті до всього українського – без суржиків, гала-ретро-ефемів та вічно переписуваних підручників. Історію теж мусиш сам розповісти дітям, попередньо вислухавши її від своїх батьків чи дідів, адже вчителям не варто довіряти таку відповідальну місію як формування світогляду та національної свідомості. Принаймні не всім вчителям і не у всіх регіонах.
Якщо хтось думає, що справу відстоювання інтересів українства захищають різні “батьківщіни”, “фронти ізмєн” чи партії, на початку яких стоїть слово “українська”, а далі щось пов’язане із нацією, демократією чи справедливістю, то той теж жорстоко помиляється. Ніхто з босів цих сил, які (боси) переважно є космополітами та лібералами, не підставить свої груди під кулі агентів сусідніх держав та різної масті п’ятиколонників за націю чи мову – тільки за власні інтереси та гроші, нажиті важкою парламентською роботою чи на нелегкій урядовій ниві. Ніхто не вижене представників неукраїнських народів, які паразитують на нашій землі, їдять наш хліб і ще знущаються над нами та насміхаються, якщо не гуртуватимуться українці. І не проти окремих народів, не під лозунгами “Україна для українців”, бо є нормальні росіяни, євреї, угорці, поляки, які вважають Україну рідним домом і теж не в захваті від того, що коїться. А проти космополітично-масонського середовища, проти тих п’явок, які є великими спеціалістами від мови, культури, історії, економіки, журналістики та всього, чого лише хочете.
Що може порадити простий українець іншим простим українцям робити і не робити.
Розмовляти в усіх державних органах, вдома, зі знайомим та друзями виключно українською мовою, слідкуючи за її чистотою, уникаючи засмічення. Російською, англійською чи польською можна і навіть треба спілкуватися і гостями з РФ, Польщі, Європи, які приїхали на відпочинок до Трускавця і реально не розуміють (або добре не розуміють) української.
Перемикати канали з чужими для українського духу серіалами, чужою попсою, не дозволяти дітям дивитися мультфільми іноземною більше, ніж вони дивляться їх українською.
Не купувати глянцевих журналів російською, книг та ляльок, які розмовляють чужою мовою.
Підтримувати національного товаровиробника, купувати українське, ставати на захист українського, а не займати позицію “моя хата скраю”.
Пам’ятати, що завжди так не буде і колись до влади і в місті, і в державі прийдуть справжні патріоти, які менше говорять, а більше дбають і мають більше честі.
Молитися за Україну та за те, щоб наші нащадки жили краще, ніж живемо ми і були господарями на нашій українській землі.
Це лише дещиця із того списку, якого варто дотримуватися задля збереження національної ідентичності у власній родині, хоча протидіяти ворогам, імено яким “легіон” ой як нелегко. Спокуса здобути кар’єру, заробляти більше грошей, стати більш відомим, опинитися у середовищі “слівок общєства” заманює. Та варто пам’ятати, що ті “слівкі” походять від слова “слівать”, тобто це відстій, а по-нашому – вершки. І варто прагнути належати до справжніх вершків українства, до української еліти, навіть якщо в тебе на ногах обдерті джинси, а в кишені голяк, бо власник-єврей чи мусульманин не платить тобі зарплату. А найголовніше – зберегти український гонір і не забувати, що ця земля – твоя, її тобі у спадок залишили предки, а всю цю наволоч та мішуру колись треба вигнати на віки вічні.
Український дух, який має бути насторожі у твоєму нутрі – це дух українського Різдва із дідухом та соломою на противагу “новогоднім” Олів’є та голубим вогникам, це дух Шевченка, Франка та Українки на противагу новітнім пісатєлям-одноденкам на книжкових розкладках, це дух Коновальця та Бандери, а не перевертнів лауриновичів чи козловскіх. Це незламний дух тисяч наших хлопців-повстанців, дух козаків, січових стрільців, дисидентів та поетів, які радше йшли в тюрми, ніж мали би зректися рідного слова та правди.
Український дух – це не щось стале чи вроджене, його можна виплекати при недостатності, або ж розтратити при недбальстві. Український дух – це бути українцем до шпіку кісток і бути готовим тигром кинутися на захист інтересів українства хоча б так, як це вміють кидатися на захист своїх народів поляки чи євреї. Не топити один одного, а підтягувати, не заздрити та ставити підніжки, а радіти, що наші одноплемінники досягають успіху.
Надто сумбурною вийшла ця стаття, але важко чітко висловити те, що клекотить у серці, коли бачиш ганьбу України, яку їй чинять її ж сини – чи то на політичному, чи на економічному, чи на пісенному олімпах. Не можна спокійно спостерігати, коли, за словами Шевченка, приспали Україну і грабують її, а діти спокійно споглядають це і обговорюють на непотрібних шоу. Неможливо дивитися на тих, хто волає про свою місію рятівника, а насправді є шісткою – нехай великою, але шісткою.
Українці! Любімося, бо ми того варті! Шануймося, бо хто ж нас пошанує, як ми не будемо шанувати один одного? Тримаймося купи, бо тільки пучком здолаємо наших ворогів, які щось не хочуть так скоро гинути, як гине роса на сонці. І плекаймо у собі та у своєму оточенні справжній український дух, щоб був порох у порохівницях і щоб наша слава не пропала по всій Україні. Адже колись буде свято і на нашій вулиці, а вітання “Слава Україні!” буде не політичною мімікрією, а голосом серця справжнього українця, який має стати Мойсеєм нашої нації. Та чи народився він чи ще тільки триває процес його зачаття?
Андріан Марічик
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень