Влада не може бути іншою, ніж суспільство. Адже всі, кого ми називаємо “влада”, виросли тут і увібрали в себе культуру нашого соціуму. Їхній відбір, їхній шлях угору відбувався не в Конго або в Гондурасі, а в нашому суспільстві.
Вони керують країною за тією ж моделлю, за якою ми вибудовуємо стосунки один з одним.
Більше того, досвід попередніх 18 років показує, що змінити країну із середини діючої системи – неможливо.
Лише декілька прикладів:
Як розповідає виконуючий обов’язки міністра фінансів в уряді Тимошенко Уманський, в країні існує шість видів ціни на газ. І, звичайно, спритні ділки на цьому заробляють. За його словами, ця проблема неодноразово піднімалась, але політичної волі на її вирішення не знайшлося.
Уманський також говорив про компенсації автотранспортним підприємствам за пільговий проїзд незчисленної маси “пільговиків”. Під цю дудочку з бюджету вимиваються чималі суми. Проблема стара як українська незалежність. І попередник Уманського Пинзеник на посаді міністра неодноразово намагався її вирішити. Але в нього нічого не вийшло.
Не тому, що погано хотів чи йому занесли чемодан із грішми.
Система занадто сильна, щоб її змінити зсередини. Вона чинить спротив змінам. А якщо такі відбулися, із часом самовідновлюється.
Без сумніву, про ці дві досить легкі для вирішення проблеми знала й прем’єр Тимошенко. І без сумніву розуміла, що і як потрібно робити.
Але нічого не змінилося.
Винуватців немає. Аналіз системи приводить до висновків, що й новий уряд нічого не змінить.
Інший приклад: у Броварах ще в 2006 році уведена в експлуатацію сучасна приватна електростанція, яка виробляє тепло на третину дешевше, ніж звичайні станції. Однак її вже чотири роки не пускають на ринок електро- і тепломережі. Тобто, не дають можливості працювати.
Пояснюється все просто.
Місцевій владі вигідно мати більші витрати на тепло – бо їх компенсує державний бюджет. Ефективніша робота, менші збитки – менша компенсація.
Наївно вірити, що хтось із політиків зможе щось змінити.
Система заточена під те, щоб працювати з найменшою ефективністю. Влада так само неефективно забирає й освоює спільні для всіх громадян суспільні ресурси, нічого не даючи взамін.
Єдиний напрямок розвитку такої системи – це занепад та повний розпад.
Помаранчева влада провела одну дуже важливу реформу: запроваджено зовнішнє оцінювання випускників шкіл. Цим майже знищено корупцію при вступі до вузів, і закладено фундамент для інтелектуального оздоровлення нації.
Але система, відновлюючи себе, швидко зім’яла це досягнення.
Табачник – лише видима частина айсберга. А невидима – це 95% керівників вузів, шкіл і всіх чиновників від освіти, яким це нововведення було як кістка в горлі.
Прихильники теорії змови будуть вважати, що шість цін на газ, неефективна схема компенсацій за перевезення пільговиків, скасування ЗНО й небажання пускати в мережу приватну електростанцію – це все “справа рук Кремля”. У більш широких масах громадськості й журналістів усе списується на “корупцію” і “неефективність певних політиків”.
Але ми вважаємо, що це ознаки фундаментальних дірок пострадянської державної системи, яка в принципі не піддається реформуванню. Її можна тільки знести й побудувати нову.
Такими шляхами пішли прибалтійські країни. Так зараз робить у Грузії Саакашвілі.
Без повної ліквідації, скажімо, МВС, і створення нової, навіть швидше паралельної, організації, з оновленими на 90 відсотків кадрами, підрозділами, документообігом тощо – усі розмови про боротьбу з корупцією й тортурами в цій структурі так і залишаться розмовами. Навіть якщо міністр житиме на роботі й не братиме хабарів.
Тепер виникає питання.
Чи є в нас політик, котрий має бажання й таку підтримку народу, щоб знести увесь цей залишок УРСР – від металургії 30-их років до ЖЕК-ів і дивних радянських свят, – і збудувати нову, модерну державу?
Відповідь очевидна. Ні. Хіба що Янукович розвалить усе пришвидшеними темпами.
І не тому, що наші політики мають якісь особливо погані якості в порівнянні з політиками грузинськими.
Просто за нашими потенційними реформаторами ніхто не стоїть. Ні інтелектуали, ні організовані народні маси, ні команда однодумців, яка може зайняти ключові пости.
Щоб пояснити думку, звернемося до досвіду Лули да Сілва, президента Бразилії. Він вивів країну із хронічних боржників в одного з лідерів нового світу.
На початку шляху до президентства – профспілкова діяльність у досить жорстких умовах. Для майбутніх реформ це означало багатолітній досвід політичної боротьби, уміння переконувати як своїх супротивників, так і соратників.
Також цей досвід давав кадри для майбутньої суто політичної роботи, і забезпечував організовану, а не абстрактну, як у Ющенка після 2004 року, підтримку широких мас.
Далі Лула, як очільник опозиційної партії, виграв ряд місцевих виборів, і провів обіцяні реформи на місцях. Попередня діяльність дозволила залучити до влади людей, які зайнялися виконанням обіцянок, а не дерибаном суспільного майна.
На цьому етапі база організаційної й політичної підтримки розширилися.
Варто розуміти, що правильні реформи викличуть шалений спротив у багатьох людей. Мітинги проти Саакашвілі – яскравий приклад. Щоб змінити країну, цей спротив потрібно долати, спираючись на своїх організованих політичних прихильників.
Українські політики цього позбавлені. Наш діяч, який прийшов до влади з найсвітлішими намірами, мусить для взяття влади спиратися на олігархів, і потім розраховуватися за підтримку.
Відсутність живих і численних партій – теж наслідок кричущого невміння українців співпрацювати між собою.
Таке невміння є наслідком життя в тоталітарній системі. Цю тезу нещодавно довела Нобелівський лауреат 2009 року з економіки Елінор Остром.
Вона на експериментальному матеріалі показала, що групи, яким довгий час указували ззовні, що і як робити, діяли значно менш ефективно після того, як вказівки припинялися. На відміну від груп, які мають досвід суспільної співпраці.
Що в підсумку?
1. Тотально неефективна система державного управління й економіки, яка експлуатує суспільний ресурс, нічого не даючи взамін. Захищаючись, нищить усі спроби її реформувати.
2. Політична система, яка не здатна забезпечити змін, тому що обслуговує неефективну систему держуправління.
3. Люди, які не вміють співпрацювати один з одним. У результаті держава сприймається не як спільний механізм для досягнення спільних цілей, а як щось чуже й вороже.
Що робити?
При всіх системних мінусах є політики, які кращі за інших. І за них потрібно голосувати. Мирна й систематична боротьба з нинішньою системою – теж необхідна.
Але це тактика. Стратегія полягає в іншому.
Аби змінити владу, потрібно змінити суспільство.
Це довгий шлях. Але за період президентства Ющенка стало зрозуміло, що іншого в нас немає. Змінюючи президентів, ми маємо водночас змінювати суспільство, яке їх обирає. Тобто нас.
Гарна ілюстрація – протестанти.
Рух, який визначив обличчя сучасної Європи, почався з 95-и тез Лютера, які він прибив до дверей церкви. У той час, коли прощення гріхів можна було купити, він закликав вважати папські індульгенції недійсними, і прагнути до спасіння через “покарання, смерть і Пекло”.
Лютер відмовився діяти в рамках системи.
Він її відкинув і почав створювати власну спільноту, яка жила “правильно”. І потім, коли ця спільнота стала успішною, її правила перенеслися на все інше суспільство.
Якщо ми хочемо змінити країну, нам потрібно виробити свої власні правила співпраці і дотримуватися їх.
При цьому ми не повинні йти глибоко в себе й відмовлятися від контактів із зовнішнім світом. Варто дотримуватися тактики, яку колись виробила польська “Солідарність”: “Ми повинні бути в усіх структурах самоорганізації чи влади, куди можна потрапити”.
Якщо є можливість стати членом батьківського комітету в садочку чи школі, ним потрібно ставати. Це дозволить робити маленькі справи – наприклад, дарувати дітям подарунки не на 23 лютого і 8 березня, а на Великдень тощо. Якщо створюється ОСББ – будьте там одним із керівників. Якщо пропонують обиратися в депутати – обирайтеся й так далі.
Робіть те, що вам до душі.
Але повернемося до правил. Оскільки наша влада – це антиеліта, і вона демонструє антимораль, то нам потрібно робити навпаки.
Для початку варто взяти на озброєння три правила, які поділятимуть усі учасники нашої спільноти:
1. Не давати/не брати хабарів.
2. Вчасно й добросовісно виконувати свою роботу.
3. Не намагатися отримати миттєву вигоду, яка зашкодить іншим.
З публічно оголошених принципів починається формування спільноти. На той час, коли нинішня система остаточно прогниє й опиниться в руїнах, ця спільнота має бути достатньо сильною, щоб взяти владу, котра лежатиме під ногами.
В іншому випадку нас чекає доля Сомалі, де держави як такої немає.
Для кращого розуміння варто навести ще один приклад.
На момент краху комуністичного режиму в Чехословаччині чимало громадян цієї країни були об’єднані в неформальну мережу, яка складалася з безлічі організацій – від товариств садівників до рок-гуртів.
Політичним лідером усіх цих легальних, але не офіційних організацій було об’єднання дисидентів “Громадянський форум”, на чолі з Вацлавом Гавелом. Останній у своїх текстах постійно наголошував на необхідності жити, керуючись моральними принципами.
Коли настала година Х, ця мережа змогла за півтора місяці мирних протестів повалити комуністичний режим, взяти владу у свої руки й досить швидко зробити країну однією з найрозвиненіших у Східній Європі.
Для порівняння: у комуністичній Румунії такої мережі об’єднань не було. І повалення режиму було кривавим, а країна довго вибиралася з бідності й постійних політичних скандалів.
Про ази самоорганізації – в одному з наступних матеріалів.
А поки – давайте прямо тут, на шпальтах УП, почнемо обговорення, які суспільні норми можуть бути спільними для тих, хто хоче побачити нову й ефективну Україну.
Роман Кульчинський, Анатолій Бондаренко, спеціально для УП
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень