По обидва боки українсько-польського кордону є місцевості, назва яких є символом звірств. Звірств українців щодо поляків і звірств поляків щодо українців. Звірств, які вчинялися бандитами, але приписуються цілим національно-визвольним організаціям (Армії Крайовій та ОУН-УПА). Звірств, від відхилення тільки частинки правди про які холоне кров у жилах.
Павлокома та Гута Пеняцька. Павлокома на півдорозі між Перемишлем та Ряшевом, де поляки вирізали все село українців. Гута Пеняцька у Волинській області, де українці вирізали ціле село поляків. Одні мордували інших тільки за те, що ті, інші, були не тої національності, не тої віри, що розмовляли не тою мовою. Вбивали, різали, палили, катували, мордували сусідів. З якими ще кілька років тому гуляли на весіллях, яким тиснули руку, які в скрутний час могли допомогти і допомагали. Але пропаганда та шал війни зробили їх ворогами.
Геноцид. Етноцид. Ludobójstwo. Етнічні чистки. Зачистка території. Яким словом би не називали ці події, суть не змінюється. Кров пролилася, невинна кров. Кров, котра кличе до неба о пімсту і яка напевно вже відімщена. Ті, що вбивали, вже теж не жильці на цьому світі. Бог їх покарав чи покарає їх нащадків – Божа кара не така, як людська.
Теми Волинської різанини та винищення українців (у тому числі в ході операції «Вісла») останнім часом стали заполітизованими, перетворилися в інструмент політиків, предмет торгу. І це гидко. Пам`ять не означає маніпуляцію. Пам`ять означає молитву і висновки. Найголовніший з висновків – таке більше ніколи не має повторитися. Але праворадикальні політики роблять все, щоб пропагувати ненависть і щоб Павлокома та Гута Пеняцька повторилися.
Історія вчить, що нічого вона не вчить. На Східній Україні чи в Криму зараз теж триває етноцид. Українців винищують за те, що вони українці. Кримських татар переслідують за їхню національність та самосвідомість. Етноциди були в кінці ХХ столітті, є й зараз. І, на жаль, будуть. Але, віриться, що відносини між українцями і поляками вже ніколи не сягнуть тої критичної межі, яка вибухнула гнівом, люттю та ненавистю в середині ХХ століття, і виявом якої стали Павлокома та Гута Пеняцька.
… Вшанування жертв різанини в Гуті Пеняцькій в цьому році відбувалося у неділю, 23 лютого. Вшанування жертв різанини у Павлокомі – у суботу, 7 березня.
Участь в заходах у Павлокомі взяла і делегація з м. Трускавця на чолі з міським головою Андрієм Кульчинським. До складу делегації ввійшли також депутат міськради Микола Сеньків, представники трускавецького відділення Бойківського товариства «Устріки Долішні» Наталія Томченко та Наталія Ониськів, працівники міськвиконкому. Трускавчани поклали вінки та запалили лампадки біля символічного хреста, який вшановує пам`ять 366 замордованих українців. Після панахиди відбулося невелике віче, на якому промовляли воєвода Підкарпатського воєводства Ева Лєнярт, голова Львівської ОДА Максим Козицький, голова Львівської облради Олександр Ганущин, народний депутат України Софія Федина, представники українських товариств у Польщі.
В цей же день 7 березня трускавчани в складі чисельної делегації Львівщини та українських товариств Польщі вшанували пам`ять автора музики гімну України о. Михайла Вербицького. У селі Явірник Руський, де народився отець Вербицький, у церкві св. Димитрія, де був охрещений, було відслужено молебень. Церква зараз недіюча, поступово попадає в руїну. Українці в Польщі надіються, що держава Україна допоможе у збереженні цієї символічної для українців святині.
Делегація з Трускавця склала квіти та запалила лампадки на братській могилі замордованих українців у Явірнику Руському на місцевому цвинтарі.
Також делегація Львівщини взяла участь у заходах, які пройшли на могилі о. Михайла Вербицького в с. Млини неподалік польсько-українського кордону.
…Щороку українці їдуть в Павлокому, і щороку поляки їдуть в Гуту Пеняцьку. Їдуть не для того, щоб плекати в серці ненависть чи помсту. Їдуть, щоб пробачити і просити пробачення. Їдуть, щоб як нагадування про ті страшні часи звучали «Вічная пам`ять» чи «Wieczny odpoczynek racz im dać, Panie». Їдуть, щоб вчитися людяності та любові, якої забракло їхнім (тобто, нашим) предкам.
І такі сумні прощі потрібні не для минулого чи задля роздряпування ран, а для нашого спільного майбутнього в мирі та братерській любові до ближнього, якої б національності чи віри цей ближній не був.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень