Щойно побачило світ цікаве видання: «Вісник музею «Дрогобиччина» Записки, присвячені дослідженням природи, історії та культури Дрогобиччини» (Дрогобич, 2021. 473 с.). Передусім треба наголосити, що це вже 2-й випуск наукового збірника і він засвідчує високий рівень дослідницьких публікацій, окреслює оригінальну наукову стратегію видавців. Редколегію збірника очолює директорка музею «Дрогобиччина» Алла Гладун, а її членами є наукові працівники Володимир Пограничний (упорядник), Зоряна Кордуба, Ірина Сенюра та Леся Косаняк.
Мета цього наукового проєкту – це збір та публікація краєзнавчих матеріалів, пов’язаних із Дрогобиччиною, презентація фондових надбань музею, які є багатими й значущими не тільки для Дрогобиччини, але й для всього Галицького Підгір’я. Дрогобицький музей володіє тисячами надзвичайно цікавих, історично та культурно цінних пам’яток, які потребують вивчення та повного тлумачення як знакові й виняткові явища національної культури.
У другому випуску ми зустрічаємо низку глибоких, фактологічних досліджень, присвячених різним періодам історії Дрогобича й Дрогобиччини. Так, Зоряна Кордуба дає розлогий аналіз подій Західно-Української Народної Республіки на Дрогобиччині в студії «Дрогобич періоду ЗУНР через призму музейних пам’яток». Авторка подає десятки важливих документів, аналізує тогочасні публікації в пресі, пояснює складні суспільно-політичні процеси в краю і загалом малює живу картину розвитку драматичних та доленосних подій.
Дрогобицький історик Богдан Лазорак у статті «Із чужим гаслом «Pro Patria» 1916 року чи «З Франкового духа печаттю»?» ніби доповнює студію Зоряни Кордуби й публікує десятки важливих заяв, свідчень, статей із тогочасної газети «Дрогобицький листок». Така широка публікація дає змогу відчути «запах» і настрій часу, зрозуміти логіку подій.
І третя публікація на цю тему – стаття Володимира Пограничного «Державні структури ЗУНР у Дрогобичі: листопад 1918 – травень 1919 року (за матеріалами музейної виставки «ЗУНР: Дрогобиччина на тлі епохи»), яка теж побудована на рідкісних експонатах музею.
Цікавий ракурс бачення минулого запропонувала Ірина Сенюра в статті «Реформи Габсбурґів у Галичині (на прикладі архівних матеріалів зі збірки музею «Дрогобиччина»)». Це був один із переломних періодів української історії – кінець ХVІІІ – 1-а половина ХІХ ст., – оскільки ліберальні умови Дунайської імперії, дух просвітництва, який опанував її еліти, правова сумлінність австрійців дозволили сформувати надійні соціально-правові основи для становлення нової української нації, для розгортання процесів культурно-національного відродження українства. І тому українці повинні завжди з великою увагою ставитися до кожної інформації про ці історичні процеси, аналізувати її та вводити в актуальну самосвідомість.
У цьому ж річищі написана ще одна стаття Ірини Сенюри «З історії «Української Захоронки» в Дрогобичі», яка дозволяє зрозуміти форми національної самоорганізації українців у краю.
Вартує виділити оригінальну й скрупульозну студію Марії Русин «Римські монети у колекції фондів музею «Дрогобиччина», яка вперше так широко представляє надбання музею з глибин античності.
Леонід Тимошенко і Марта Тимошенко «витягнули» із закамарків історії ще одне ім’я маловідомого дрогобичанина у статті «Стародрукований панегірик дрогобичанина Захарії Пекажевича, присвячений Миколаю Даниловичу (1754 р.)». Це гарний приклад роботи із старовинними документами.
Вельми оригінально та з великою дозою малознаних фактів, описом давніх традицій виглядає стаття Володимира Пограничного «Дзвін-сиґнатура 1773 року – донаторський дар о. Григорія Губицького для дрогобицької церкви Воздвиження Чесного Хреста – в контексті розвитку обряду церковного дзвоніння та архітектоніки українського дерев’яного Храму». Ця студія є зразком професійного вглиблення в національні культурні традиції, делікатного й вдумливого нюансування подій і фактів.
Як відомо, музей «Дрогобиччина» має унікальні колекції сакрального мистецтва. Тому закономірно, що науковий збірник збагатили дослідження на цю широку тему. Це студії Лесі Косаняк «Ікона Яна Квятковського «Святий Онуфрій» 1746 року в колекції музею «Дрогобиччина» та «Запрестольний вівтар отця Василя Глібкевича «Христос – Виноградна лоза» 1753 року», стаття Юлії Лаврись «Ікона «Христос – Добрий Пастир» із предельного ряду іконостасу каплиці Введення Пресвятої Богородиці церкви Св. Юра в Дрогобичі», дослідження Лесі Летнянчин «Трактування сюжету «Древо Єсея» у стінописі церкви Св. Юра в Дрогобичі», статті Леоніда Тимошенка «Поминальна ікона дрогобицьких міщан із церкви Воздвиження Чесного Хреста» (1754)» та Надії Кікти «Творчість Модеста Сосенка – яскрава сторінка у розвитку галицько-українського мистецтва».
Ніби доповненням до цих мистецтвознавчих нарисів стала прекрасна студія Олега Стецюка, відомого в Дрогобичі фахівця й достеменного знавця дрогобицької старовини, «Вілла Б’янки»: (не)відомі штрихи до історії споруди». Це розповідь про нинішній «Палац мистецтв», головний корпус музею «Дрогобиччина», по суті – архітектурний шедевр міста. Автор перетворив своє дослідження в чудовий екскурс в історію європейської, зокрема центральноєвропейської, архітектури, залучив унікальні документи, осмислив невідомі факти, оздобив свій виклад чудовими фотографіями.
У подібному стилі написана стаття Григорія Сивохіпа «Слюсарна справа в дорадянському Дрогобичі»: гарні світлини, уважність до деталей, тонке чуття мистецької краси супроводжують розповідь автора.
Дві великі й дуже потрібні фахові статті для «Вісника» підготувала багатолітня хранителька музею Оксана Соловка: «Становлення і розвиток пам’яткоохоронної справи в Дрогобичі» (ця стаття написана у співавторстві з В. Пограничним) та «Із фондової групи «Архів» музею «Дрогобиччина». Вони дозволяють зрозуміти важливість праці музею, вводять у світ збиральництва пам’яток, пояснюють логіку вивчення та тлумачення старовини, рідкісних знахідок. Авторка запропонувала своєрідну «школу музейництва» для наступних поколінь.
Вдалим кроком редколегії «Вісника» можна вважати підготовлені Олесем Пограничним спогади «Про початки Студентського Братства у Дрогобичі (1988-1991 роки)». Це живі роздуми й аналіз недавньої історії учасника цих подій, правильне намагання упорядкувати нашу пам’ять про буремні часи, коли руйнувалася тоталітарна імперія СРСР. Редколегія устами Алли Гладун запросила й інших свідків цих подій поділитися своїми спогадами. Цю ініціативу вартує підтримати.
Правильним став й інший крок Редколегії – створення двох окремих розділів «Вісника», у яких описано діяльність музею «Дрогобиччина»: «Літопис музею» і «Хроніка подій». Перший розділ підготовлений Аллою Гладун, другий – групою працівників музею. Такі панорамні огляди дозволяють усвідомити, яку велику культурницьку працю проводить музей «Дрогобиччина», якими різноманітними бувають його акції, наскільки продуманою й натхненною є робота усього колективу, який справді зробив міський музей «серцем» і нашого міста, і цілої Галичини.
Відзначимо, що сам збірник змакетований з великим дизайнерським смаком, зручний для читання. Книга щедро проілюстрована численними фотографіями рідкісних документів, артефактів, архітектурних споруд, мистецьких творів тощо. У книзі є велика вклейка кольорових фотографій, що додає певного шарму виданню. Кожна з названих вище публікацій містить десятки, а сумарно це сотні рідкісних фактів, відомості про які стануть у пригоді краєзнавцям та історикам.
Видання має добре продуману концепцію і структуру. Зауважимо тільки, що статті мистецтвознавчого змісту вартувало все-таки виділити в окремий розділ. Такого рівня науковим збірником сьогодні може похвалитися не кожен обласний, не те що районний, музей України. Тому від імені культурної громади міста Дрогобича треба подякувати всім авторам та видавцям «Вісника музею «Дрогобиччина» за сумлінність, фаховість та любов до минулого рідного краю.
Все вище сказане потверджує те, що музей «Дрогобиччина» сьогодні переріс рамки району і міста та має потенціал бути культурним епіцентром для всього Галицького Підгір’я – простору від Перемишля до Калуша. Розвиток музею за останні роки засвідчив високий інтелектуальний струмінь колективу, його багату ініціативність, уміння об’єднувати зусилля різних творчих людей.
Олег Баган, Заслужений працівник освіти України
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень