Громада – велика сила. Вона як плюне, то втопишся, як подме, то перевернешся. А як скинеться, то станеш багатий. Недарма кажуть: «З миру по нитці – голому сорочка».
Саме громада є головним героєм кінострічки Ахтема Сеітаблаєва «Захар Беркут», котра вийшла днями в кінопрокат. Звісно, і Захар Беркут, і його син Максим, і боярин Тугар-Вовк з донькою Мирославою, і дійові особи, котрих і близько не було в однойменній повісті Івана Франка – всі вони важливі. Але громада найважливіша. Бо вона – то сила.
Саме громада, народ, а не генерали, не депутати, не політики, не «експерти» зупинили московську ординську навалу в 2014 році. І вісім століть тому ординців монголо-татар зупинила теж громада Тухлі. Не князі, не дружина, не бояри.
Аналогій історичного з сучасним у фільмі «Захар Беркут» багато. Починаючи від тризубої прикраси-оберега верховинців до бляшки з двоголовим птахом у монголів. Від боротьби за своє, за правду і до нечуваної жорстокості загарбника. Від щирої молитви та розумної демократії тухольців до тупості і абсолютизму азіатів.
Іван Франко свій «Захар Беркут» ніколи не вважав найкращим твором. Тим більше, що писав він його для заробітку, беручи участь в одному з тогочасних літературних конкурсів, який оголосив львівський часопис «Зоря». Повість явно відрізняється від соціально-побутових творів типу «Перехресні стежки» чи «Борислав сміється», від запальних віршів типу «Не пора», «Гримить» чи «Вічний революціонер», від наукових розвідок та філософських трактатів невизнаного генія з Нагуєвич. Але саме «Захар Беркут» став одним з найвпізнаваніших творів Франка – через простоту сюжету, через чітких позитивних та негативних героїв повісті, а навіть через те, що кілька поколінь українців саме ним зачитувалися, бо був не такий, як інша хрестоматійна нудна читанка для 5 класу.
Франко написав «Захар Беркут» в 1882 році, майже півтора століття тому. Ахтем Сеітаблаєв спільно з Джоном Вінном адаптували «Захара», щоб він став ближчим, зрозумілішим сучасному глядачеві. Їм це вдалося. Історичний фільм, пригодницький фільм, екшн, драма, любовний елемент – все сплелося в «Захарі». Блискуча гра акторів, більшість з яких іноземці, дуже добрі костюми, чимало батальних сцен приковують увагу глядача. Можливо тому у Трускавці фільм показують не в темну пору доби, коли на кіно ходять, щоб тулитися, обніматися та цілуватися. На «Захара» треба йти, щоб співпереживати, радіти перемозі і вірити, що все в нас буде добре, що трираменний оберіг виявиться сильнішим від общипаної курки-гермафродита.
Українське кіно не просто стає на ноги, воно вже на них міцно стоїть. Звісно, є чимало низькосортного кіно, як і в Голівуді. Фабрика продукує на всі смаки, а часто вони, ці смаки, не найкращі – і в нас, і в американців. Але такі фільми як «Захар Беркут” – це їжа для кіногурманів високої якості. І навіть якщо ви в принципі не ходите в кінотеатри, знаючи, що фільм можна буде побачити згодом по телевізорі, то все-таки на новий фільм Ахтема Сеітаблаєва однозначно варто піти. Щоб підтримати добре українське кіно власною гривнею, кровно заробленою і правильно інвестованою. Бо інвестиція в українське кіно – це подвійна інвестиція: в Україну та в рідну культуру.
А для учнів середніх класів цей фільм взагалі мав би бути обов’язковим. Дві години перегляду замінять значно більше часу клопіткої праці вчителів історії України та української літератури. Так що якщо йдете на «Захара Беркута», то прихопіть з собою дітей. Їм теж сподобається.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень