Від вступу на пост нового міського голови Трускавця Руслана Козира пройшло немало-небагато, всього лише два з половиною місяці, а рівень довіри до нього вже стрімко покотився вниз. Кажуть, що тепер позитивно оцінює діяльність нового мера та його команди значно менша кількість людей, ніж він отримав голосів на виборах. І це не голослівні просторікування, підтвердженням цьому є ряд фактів та помилок, яких він допустився як керівник. Звичайно, що звинувачувати молодого та недосвідченого керівника у всіх гріхах не слід, значно більше винні члени його команди і то не всі, а окремі. Та й не всі, хто декларує себе членом команди Руслана Козира, є таким, інколи складається враження, що окремі його “друзі” радше працюють проти нього, ніж на зміцнення іміджу керманича міста.
На фоні падіння популярності Руслана Козира відчутно починає зростати популярність колишнього мера Лева Грицака, який програв ці вибори пану Козиру на якихось 200 голосів і то радше через психологічну втому від 8 з половиною років безперервного керування містом однієї людини. Тепер же ця втома відійшла в минуле, люди побачили, що нова влада не є кращою від попередньої, а навіть в деяких випадках значно гірша. Проте ще не все втрачено і Руслан Ярославович може виправити ситуацію – якщо дослухатиметься не тільки до думки “любих” нашіптувачів, але і до тверезих думок нейтральних людей.
Чи не найбільшою помилкою Р. Козира стали намагання пояснювати причини всіх бід у місті діяльністю попередньої влади. Незважаючи на цивілізовану передачу влади та готовність мера колишнього бути добрим порадником меру теперішньому, Руслан Козир, здається, взяв курс на конфронтацію з кожним, хто є уособленням команди колишнього мера. Людей звільняють з роботи чи попереджають про звільнення з різних причин – хтось досяг пенсійного віку, хтось ніби не справляється зі своїми обов’язками, іншим створюють такі умови, щоб вони самі захотіли піти. Пресинг (в основному психологічний) на нарадах, вимога звітувати про виконання невластивих функцій, недвозначні натяки, перевірки, створення психологічного дискомфорту – це тільки дещиця з того, що зазнали окремі керівники. В той же час немає однакового справедливого підходу до всіх – одним пора на пенсію і про це нагадується (дорогу молодим!), а інші, значно старші, продовжують працювати. На одних за маленькі провини обрушується лавина жорсткої критики, а на інших за великі упущення пан мер тільки легенько помахує мізинним пальчиком.
Не менш важливою причиною падіння популярності мера стало невміння вирішувати поточні проблеми та дивне вміння створювати нові. Для прикладу, ситуація із будинком учнівської творчості, із міським радіо, з КП “Наше місто”, з фінансуванням освіти, культури, медицини, різні земельні справи – все, що теж становило певну проблему для влади попередньої, тепер гіпертрофується та стає не просто проблемою, а проблемищею. Та замість вирішувати, влада починає шукати крайніх, знаходячи винних то в оточенні колишнього мера, то говорячи про якийсь саботаж, то звинувачуючи навіть окремі політичні сили (приклад – “Свободу” звинуватили у нагнітанні ситуації в КП “Наше місто”). Але ж якщо мер поставив керівником підприємства свою людину, п. Копка, то хіба личить говорити про якийсь саботаж?
Не виправдовує Руслан Козир і сподівань корінних трускавчан та тих, хто вже роками живе в цьому місті, хто тут зареєстрований. І справа не тільки в тому, що на різні посади, в тому числі і ключові (як от керуючого справами), ставляться люди не трускавецькі. Інколи призначаються посадовці, які хоча й місцеві, але мають дуже приблизне уявлення про стан справ в тій чи іншій царині буття Трускавця і це видно хоча б з категорій, якими вони оперують. Так, коли хтось згадує про “комбінат комунального господарства”, то легко можна вирахувати, що цій людині проблеми Борислава ближчі і відоміші, ніж Трускавця, подібно є з поняттям “будинкові управи”, про яких говорять ті, хто звик мислити категоріями Дрогобича.
Руслан Козир не приховує того, що він є жорсткою людиною, він вміє чітко поставити на місце тих, хто зазнався, проте, знову ж таки, робить він це чомусь дуже вибірково. А його переживання за стан справ у курортному парку явно перевищують хвилювання за міську господарку, за проблеми, які в першу чергу хвилюють тих, хто обирав цю владу – працевлаштування, житло та комунальна сфера, водопостачання, теплопостачання, стан доріг тощо. Та й нема того єднання трускавецької громади, яке пропагувала команда Руслана Ярославовича напередодні виборів. Не хочеться звинувачувати нашого голову у демагогії чи популізмі, проте поки що якихось конкретних результатів роботи не видно. Для порівняння, влада Дрогобича, Борислава, Дрогобицького району зробила своєрідний звіт перед регіональними ЗМІ в кінці 2010 року, у Трускавці ж влада не просто залишилася на попередньому рівні (за Лева Грицака хоча б прес-конференції організовувалися та керівник інформаційно-аналітичного відділу проводив щотижневі наради із журналістами), а й дещо опустилася, нехай вибачать мені читачі за вживання такого незручного терміну.
Проте не можна сказати, що вже все так погано у нашому домі. Слава Богу, окремі напрямки роботи, започатковані попереднім мером, не заглушилися, посилено теж роботу в культурному плані, робляться певні спроби зробити доступними для кожного рішення сесій, виконкому, хоча розпорядження голови і надалі залишаються таємницею за сімома замками. Маючи власну кишенькову газету, Руслан Ярославович зобов’язав своїх провладних журналістів щодня знаходити новини та подавати на сайт газети, навіть у вихідні дні, інформуючи громаду про дії влади та намагаючись таким чином формувати власний хороший імідж та потрібну громадську думку. Планується оптимізація не лише в комунальних підприємствах, а і в міськвиконкомі, хоча швидше за все вона пройде тільки після якихось вказівок зверху. Планується робити якісь кроки для отримання містом статусу курорту державного значення, хочеться перевести Трускавець повністю на автономне опалення, є бажання зробити місто справді європейським, гідним життя ХХІ століття.
Проте більшість із цього є суто декларативними поняттями і не видно тої команди, яка б змогла обіцянки, сформовані, можливо, закордонними політтехнологами, впровадити в життя. Старі спеціалісти викликають в нової команди недовіру (бо “люди Грицака”, “тіні Грицака”, “обличчя Грицака”), а нових нема. Рішення, які приймаються з подачі “бо я так хочу”, викликають супротив не просто в окремих чиновників, а і в широких верств населення, як маємо на прикладі БУТу чи ситуації із невиплатою зарплати в КП “Наше місто”. Та й заяви перевести все місто на автономне опалення можна назвати голослівними, бо навряд чи це реально і ніхто нікого не питав, ніхто ні з ким не консультувався, а про небезпеки, пов’язані з цим явищем, ми вже взагалі мовчимо.
В народі є прислів’я про поганого танцюриста, але хочеться сподіватися, що воно ніяк не стосується нашого молодого мера. Поставний, розумний, елегантний, мужній, він, напевно, і танцює добре. Проте якщо йдеться про танці політичні, то варто йому пам’ятати і про інше прислів’я “хто платить, той і музику замовляє”, і про те, що не варто скакати під чужу дудку, а формувати свій оркестр, який був би не подібний на квартет із байки Крилова. Порядний танцюрист не нарікатиме на щось, що йому заважає, а вчитиметься – наполегливо, завзято, вперто, зокрема і в тих, хто володіє мистецтвом танцю досконало. І було б добре, якби Руслан Козир перевершив у справі управління містом свого попередника Лева Грицака, адже тільки той учень гідний похвали, котрий показує кращі результати, ніж його вчитель.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень