Шкільна освіта у Трускавці в роки німецької окупації (1941 – 1944)

Становище української школи періоду німецької окупації – одна з найменш досліджених сторінок історії вітчизняної культури. Звісно, окремі науковці (Н.Антонюк, О.Луцький, В. Офіцинський, Г.Стефанюк) опрацьовували проблематику українського шкільництва Галичини у цілому, але регіонально-краєзнавчих праць такого характеру, зокрема й стосовно міст і сіл Дрогобиччини, на сьогодні немає (за винятком монографії автора цієї статті). Цілком невідрадним у цьому плані є стан справ із дослідженням освітнього середовища Трускавця, причому не лише років Другої світової війни та гітлерівської окупації. Скажімо доволі схематично репрезентовано історію трускавецького шкільництва у нарисах З. Гузара, О. Мацюка, І. Скибака. Окремі твердження авторів викликають сумніви. Маємо на увазі тезу про утворення тривіальної школи у 1879 р. – час, коли подібні заклади уже масово реорганізовували на етатичні народні школи, а також твердження про працю Уляни Кравченко на вчительській посаді в селі з 1900 р. (насправді з 1899-го). Ці та інші топоси потребують верифікації та джерельно-документального доповнення, що обіцяємо зробити в одному з наступних випусків часопису “Франкова криниця”. Наразі ж – декілька штрихів до зображення стану освіти у Трускавці в роки нацистської окупації, котрі в існуючих виданнях краєзнавчого характеру майже повсюдно характеризуються як час “великої шкоди”, “руїни” тощо.  Зауважимо, що попри встановлення нацистами жорсткого окупаційного режиму національно-культурне, зокрема й освітнє життя не припинилося.

Як відомо, вже 1 серпня 1941 р. Східну Галичину на правах окремого дистрикту німці приєднали до Краківської Генеральної Губернії (далі – ГГ). До складу дистрикту “Ґаліція” належала й Дрогобицька округа (крейс), серед територіальних громад якої перебував і Трускавець. На рівні округи управління шкільництвом здійснював шкільний інспекторат (шульамт) на чолі з краєвим шкільним радником (крейсшульрат), що виконував свої функції від імені окружного старости (крейсгаутман). Радникові підпорядковувалися два шкільні інспектори – для українських і польських шкіл. Так, у Дрогобицькій окрузі посаду шкільного радника займав спочатку д-р Штроф (Строфф), з 1942 р. – д-р Білау (Bilau), а шкільними інспекторами працювали (станом на 28 листопада 1941 р.) Теодор Жагаляк і Альфред Брила.

Німецька влада поступово підпорядкувала собі систему освіти, визначила початок навчального року на 1 жовтня 1941 р. і відновила колишню польську структуру триступеневого народного шкільництва. Ступінь початкової школи залежав від кількості дітей шкільного віку: наявність менше 120 дітей передбачала утворення школи І ступеня (1-4 класи), 120-220 дітей – школи ІІ ступеня (1-6 класи), понад 220 дітей шкільного віку – школи ІІІ ступеня (1-7 класи). Також за польським зразком встановлювався шкільний вік – 7-14 років, тож в 1941 р. школи повинні були відвідувати діти 1927-1934 років народження. Беручи до уваги те, що мета і завдання німецької окупаційної політики неодноразово розкривалися у різних наукових дослідженнях, ми не торкатимемося цих аспектів.

 У Трускавці у період окупації діяли дошкільні установи та три народні школи: українська ІІІ ступеня, польська І ступеня і німецька. Дошкілля організовувалося за ініціативою громадських організацій – допомогових (окружних) комітетів й не підпорядковувалося німецькій адміністрації. Щоправда, дошкільні установи мали переважно сезонний характер і діяли від травня до вересня. Відомо, що 7 червня 1944 р. голова Дрогобицького УОК І. Мартинюк і шкільний референт М. Дворян сповіщали крейсшульрата про діяльність на теренах округи 17 сезонних дитячих садків, зокрема і в Трускавці, де з дітьми працювала вихователька-садівничка Ольга Павличко.

Дещо більше даних збереглося про функціонування початкових шкіл. Знаємо, що у січні 1940 р. більшовиками на основі попередньої початкової школи польського зразка було створено неповну середню школу (семирічну) з українською мовою навчання. Саме її у жовтні 1941 р. було трансформовано на державну народну школу з українською мовою навчання, яка також налічувала 7 класів. Таким чином трускавецький освітній осередок став одним із 18 українських семикласних народних шкіл, що розпочали освітню практику в Дрогобицькій окрузі протягом жовтня 1941 р. Тоді ж польська громада Трускавця спромоглася відкрити двокласну школу з польською мовою навчання. Натомість однокласна німецька школа постала в Трускавці лише з вересня 1943 р., пропрацювавши один-єдиний навчальний рік (1943/44).

Окреслюючи вчительські кадри трьох трускавецьких народних шкіл, зауважимо, що вони усі були повністю укомплектовані кваліфікованими вчителями з належною педагогічною освітою (здебільшого, середньою). Загалом у школах Трускавця навчальну діяльність провадили 10 вчителів: 7 в українській, 2 – польській, 1 – німецькій школі. На щастя, до нашого часу дійшла певна документація Дрогобицького шульамту (зберігається в Державному архіві Львівської області), з якої дізнаємося не лише про імена, а й певні особисті дані цих вчителів (див. табл. 1 і 2).

Таблиця 1. Список учителів української народної школи с. Трускавець (27 березня 1943 р.)

Як бачимо, більшість учителів української школи − люди віком від 30 до 55 років.  Найстаршим за віком був керівник школи Роман Стеців, педагогічна кар’єра якого започаткувалася ще в роки існування Австро-Угорської імперії. Щоправда, лише три педагоги могли похвалитися певним педагогічним стажем. Інші ж члени вчительського грона української школи розпочали педагогічну працю в роки або першої радянської (1939 – 1941), або німецької окупацій.

Таблиця 2. Список учителів польської народної школи с. Трускавець (27 березня 1943 р.)

У польській школі функції керівника, очевидно, виконувала більш досвідчена Станіслава Ясінська, яка працювала у Трускавецькій школі ще 1924 року. Відомо також, що вона стала на педагогічну стежку у 1919 р.  після окупації Східної Галичини польськими військами.

У німецькій школі спочатку працювала Марія Енгельгардт, яка була російською німкенею. Проте з часом її замінив Курт Мазур. Ще на початку 1943/44 н.р. він працював помічником учителя в німецькій школі м. Борислав, але згодом був переведений до Трускавця, де згадується як учитель німецької школи станом на 20 травня 1944 р. На жаль, нічого більше про цих осіб наразі дізнатися не вдалося.

Відзначимо, що матеріальне становище вчителів українських та польських шкіл у період німецької окупації було вкрай складним. Визначаючи заробітну плату, німецькі власті передовсім орієнтувалися на розмір платні, котру отримував конкретний вчитель до 31 серпня 1939 р. З огляду на це, в дещо кращому становищі опинилися польські вчителі. З цього приводу газета “Стрийські вісті” (19 лютого 1942 р.) писала: «Також і під оглядом розміру платні польські вчителі стоять краще, ніж українські, бо за Польщі українських вчителів кривджено, а німецька влада визнає платні до 31.8.39 р.» Таким чином, відновлювалася довоєнна оплата праці вчителів державних шкіл (“етатових” – штатних та “провізоричних” – учителів-практикантів) відповідно до посадових груп за т.зв. системою РВО (Polnische Besoldungordnung – Польські правила платні). Згідно з нею, учителі, що належали до найнижчої, ХІІ-ї групи, щомісяця могли отримувати 100 зл., до ХІ-ї групи – 170 зл., до Х-ї групи – 200 зл., до ІХ-ї групи – 255 зл., до VIII-ї групи – 315 зл., до VІI-ї групи – 380 зл., до VІ-ї групи – 500 зл. Належність до найвищої, V-ї групи, давала право на отримання 770 зл., але в усьому галицькому дистрикті посадовців такої групи не було навіть серед учителів-поляків. Більшість педагогів не потрапляли до груп шкали РВО, оскільки: а) мали незначний стаж роботи в сфері освіти (це передовсім стосувалося українців); б) до війни працювали на контрактій основі (приватні вчителі); в) працювали до війни, але в освітніх закладах інших країн (СРСР, Румунії, Чехословаччини). Тож для них з 1943 року запроваджено німецьку тарифікаційну шкалу ТО-І (Tarifordnung), яка включала такі посадові групи від 7-ї до 2-ї і передбачала оплату праці від 161 до 600 зл. Більшість вчителів Дрогобиччини, що перебували на німецькій тарифній сітці, отримували платню в середньому 200 зл. Для порівняння, шкільні інспектори заробляли 300 – 500 зл., учителі німецьких шкіл – 1000 зл., а працівники шкільної адміністрації (зокрема й шкільні радники) – 2000 зл. на місяць.

Таблиці 1 і 2 певною мірою демонструють рівень платні вчителів української і польської шкіл у Трускавці. Так, керівник української школи Р. Стеців, належачи до VII групи РВО, отримував доволі високий, порівняно з іншими місцевими вчителями, вимір платні – 380 зл. Учителька польської школи С. Ясінська (VII група) заробляла приблизно 315 зл., а вчителі Ю. Бориславська та Х. Заклічинська (ІХ група) – 255 зл. Чотири вчителі української школи, з огляду на незначний педагогічний стаж, отримували плату за німецькою тарифікацією ТО-І, тож заробляли не більше 200 зл.

Реальна ж вартість учительського “заробітку”, що виплачувався невчасно і неповно, систематично знижувалася. Посилена інфляція разом з порушенням обміну “місто-село” призводилии до різкого зростання цін, особливо на речі першої необхідності. Оскільки ж система карткового забезпечення харчами виявилася абсолютно не достатньою, а німецькі власті постійно відхиляли прохання про приділ додаткової порції харчів, учителі були змушені вдаватися до послуг чорного ринку. У той час харчі на чорному ринку реалізовувалися приблизно за такими цінами: 1 хліб – 17-20 зл.; 1 кг масла – 60-100 зл.; 1 кг картоплі – 6-10 зл.; 1 кг борошна – 20-25 зл.; 1 кг бобів (квасолі) – 30 зл.; 1 кг крупи – 30 зл.; 1 сигарета – 40 гр.; 1 яйце – 1-1,4 зл.; 1 літр молока – 4-5 зл. “Вчитель має маленький оклад, змушений через це голодувати або жебракувати. В крайньому випадку маленька зарплата вчителя вистачає на закупівлю необхідного продовольства, коли вчитель має шматок землі”, – стверджувалося в одному з документів Дрогобицького шульамту. У наступному документі крейсшульрата Дрогобицької округи від 22 липня 1942 р. констатувалося, що “…ненімецьке вчительство округи знаходиться переважно в дуже важкому становищі. Маленька зарплата не дозволяє забезпечуватися харчами і необхідними речами, які дорожчають. Щоденно вчителі приходять в шульамт прохати про відпустку за станом здоров’я або про переведення до іншої округи”.

На жаль, вкрай мало інформації збереглося про чисельність учнів у трускавецьких школах, а також шкільні будівлі, в яких розміщувалися освітні заклади. Архівні матеріали, які збереглися до сьогодні, засвідчують лише стан справ у німецькій школі Трускавця, де на 15 вересня 1943 р. навчалося 16 дітей (6 фольксдойчів і 10 російських німців). Поступово число школярів зростало, припускаємо за рахунок дітей-фольксдойчів, тож у травні 1944 р. їх кількість сягнула 22-х. Шкільна будівля складалася з трьох класних приміщень (і це для однокласної школи на 16 дітей!), трьома кімнатами для вчителів, однією кухнею. Площа кожної з класних кімнат сягала в середньому 42 кв.м., а шкільного двору – 2924 кв.м.

Організація навчально-виховного процесу народних шкіл порівняно з попереднім (радянським) періодом також зазнала суттєвих змін. Шкільний рік було поділено на три періоди: перший тривав з вересня до грудня, другий – від січня до березня, третій –  із квітня до червня. Кожен такий “триместр” закінчувався “класифікацією” (підбиттям підсумків успішності учнів), а також “вивідною конференцією”, на якій батьків та опікунів повідомляли про результати “класифікації”. Наприкінці першого і третього періодів видавалися свідоцтва з оцінкою. Зимові канікули у 1941/42 навч. році тривали 15 днів (з 6 до 20 січня включно), Великодні – 7. Крім того, 4 вільні дні припадало на Зелені свята. “Великі ферії” (літні канікули) тривали 62 дні – від 1 липня до 31 серпня включно. Однак нерідко зимові канікули, з огляду на морозу погоду й нестачу палива, тривали понад два місяці.

Зміст навчання у початкових школах визначали такі предмети шкільної програми: релігія (викладалася священиками), українська (для українських шкіл) або польська (для польських шкіл) мови, німецька мова, рідний край, природа, рахунки і геометрія, рисунки, практичні заняття, спів, жіночі роботи. Тижневий навчальний час початкової школи не поступався розподілу годин у радянській школі. Для прикладу, в 4 класі української народної школи на тиждень припадало уроків: релігії – 1, української мови – 6, німецької мови – 5, науки про рідний край – 2, каліграфії – 1, природи – 4, рахунків і геометрії – 5, рисунків – 1, співів – 1, руханки – 1. Усього – 27 год. (у 4 класі радянської початкової школи – 26 год./тижд.). Проект освітньої реформи в ГГ 1943 р. передбачав збільшення тижневого урочного навантаження вчителя до 32 год., однак він не був реалізований.

За вказівкою окупаційних властей, зі шкіл цілковито усунуто предмети “патріотичного характеру”: історія, географія, література. Щоправда, і українська, і польська громадськість, прагнучи дати учням знання з цих предметів, вдавалася до неофіційних організаційних методів. Окупаційна влада, звісно, не могла проконтролювати діяльність усіх вчителів. Тож творчі педагоги намагалися розробляти власні навчальні програми, використовуючи кращі надбання світової педагогічної науки, здобутки народної педагогіки. Багато вчителів викладали в народних школах літературу, географію, історію за нелегальними програмами. Таке латентне навчання в умовах інспектування шкіл, поліційного нагляду і масових доносів, на думку Г. Стефанюк, свідчить, що контроль німецької влади за змістом навчального процесу в народній школі був значно слабшим, ніж контроль, здійснюваний радянською владою.

У німецьких школах, звісно, не вивчали ні польську, ні українську мови, а головним завданням було вивчення німецької. Більшість учнів німецьких шкіл складали діти-фольксдойчі, які переважно не дуже добре володіли німецькою мовою. За даними шульамту (8.5.1942 р.), діти німецьких шкіл Дрогобицької округи поза межами освітнього закладу спілкувалися здебільшого польською мовою. Тож учителів орієнтували на “цілеспрямоване розширення” мовного запасу учнів. Загалом у цій справі вдавалося досягати певних успіхів, які шкільними інспекторами пояснювалися тим, “що і всі (німецькі) школи округи дуже малі”. Крім того, учні німецьких шкіл майже з кожного предмету змушені були вивчати й специфічні теми: “Націоналсоціалізм”, “Родознавство, расовість, спадковість”, “Символіка” тощо. Причому навчальна програма не передбачала вивчення релігії.

І влада, і громадські організації надавали вчителям певні методичні розробки з різних предметів. Для вчителів німецьких шкіл основним “методичним порадником” був журнал “Німецька народна школа у Генеральній губернії”. Очільник головного відділу науки і навчання уряду ГГ А. Вацке наголошував на необхідності його безкоштовного розповсюдження серед усіх педагогів німецьких шкіл. Щоправда, на червень 1942 р. в галицькому дистрикті не вдалося організувати забезпечення педагогів згаданим виданням, що викликало незадоволення урядовців від освіти.

Активну методичну допомогу вчителям українських шкіл надавало Українське учительське об’єднання праці. Зокрема, фахово-вишкільний відділ УУОП при УЦК у червні 1943 р. надіслав до українських шкіл методичні рекомендації Я. Мацюка “Декілька завваг з методу навчання природознавства в народній школі”, а також реферат М. Базника “Навчання німецької мови в народній школі (методичні конспекти)”.

Зміст виховання офіційно визначався німецькими властями й повинен був базуватися на здобутках так званої “націонал-соціалістичної педагогіки”. Однак реально, з огляду на недостатньо пильний контроль окупаційної адміністрації, виховання учнів, по суті, перебувало у віданні місцевих учителів. Як стверджував у своїх спогадах К. Паньківський, “німці не вмішувалися в ці справи і також у справи релігійного виховання, яке залишалося у всіх видах шкіл таким, яким було до вибуху війни і справність якого залежала тільки від нашого духовенства”. В українських школах учителі за методичної підтримки Українського учительського об’єднання праці виховний процес намагалися будувати на принципах традиційної національної християнської педагогіки. Ідеї та методика християнського й національного виховання учнів українських шкіл поширювалися на численних конференціях УУОП, а також через українську легальну періодичну пресу. Так, у львівській газеті “Голос Підкарпаття” (часопис для Дрогобиччини, Самбірщини і Стрийщини) Б. Данилович опублікував статтю “Виховання – велика справа. За людину володаря”, де закликав українську школу і батьків виховувати особу твердого характеру – “людину-володаря, озброєного силою духа, силою ума, знання, силою волі, силою моралі й силою тіла”. “Виховання – це й є та боротьба за силу духа кожної дитини від її народження до зрілости, а то й до кінця життя…..виховання – це велика справа, виховання – це бій за людину-володаря”, – констатував автор.

Підсумовуючи, зазначимо, що німецька окупація тривала три роки, тож попри певну реорганізацію шкільництва, нова система освіти не встигла як слід усталитися в усіх аспектах свого існування. Зрештою, нацистські нововведення у систему освіти стали своєрідною “точкою біфуркації” не лише у рамках трускавецького, але у всеукраїнського та європейського шкільництва. Після повернення радянської влади, уже в 1944 р. на основі трьох – української, польської, німецької – початкових шкіл було створено єдину радянську середню школу з українською мовою навчання.

Микола Галів, доцент кафедри нової та новітньої історії України

Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка

About WOLODYMYR

Błogosławieni którzy wprowadzają pokój, albowiem oni będą nazwani synami Bożymi.